– а то так закричу, всі вовки в лісі завиють! У мене нічого для вас нема, горіло, та погасло!
Митя закрив очі і мовчав. Сонце, пробиваючись крізь листя, гілки і грушевий квіт, гарячими плямами пістрявило, лоскотало його обличчя. Сонька ніжно і злісно рвонула його чорне жорстке волосся, — " чисто у жеребця!" — крикнула вона і прикрила йому картузом очі. Під потилицею він відчував її ноги, — найстрашніше у світі, жіночі ноги! – торкався нею її живота, чув запах ситцевої спідниці і кофточки, і все це змішувалось з розквітлим садом і з Катею; млосне тьохкання солов'їв вдалині і поблизу, неугавне сластолюбно-дрімотне дзижчання незліченних бджіл, медове тепле повітря і навіть просте відчуття землі під спиною мучило, знесилювало жагою якогось надлюдського щастя. І раптом у хащі ялин щось зашаруділо, весело і зловтішно зареготало, потім гучно залунало: "ку-ку! ку-ку!" — і так жахливо, так близько і так виразно, що чутно було хрип і тремтіння гострого язичка, а бажання Каті і бажання, вимога, щоб вона за всяку ціну негайно дала саме це надлюдське щастя, охопило так несамовито, що Митя, на здивування Соньки, поривчасто скочив і великими кроками пішов геть.
Разом з цим несамовитим бажанням, вимогою щастя, під цей гучний голос, що раптово залунав з такою страшною виразністю над самою його головою і ніби до дна розверз лоно всього цього весняного світу, він раптом уявив, що листа не буде і не може бути, що в Москві щось сталось чи от-от станеться і що він загинув, пропав!
XV
В будинку він на хвилину зупинився перед дзеркалом у залі. "Вона має рацію, — подумав він, — очі в мене, якщо не візантійські, то, в усякому разі, божевільні. А ця худина, груба і кістлява незграбність, похмура вуглястість брів, жорстка чорнота волосся, справді майже конячих, як сказала Сонька?"
Але позаду нього почувся швидкий тупіт босих ніг. Він зніяковів, обернувся.
— Певне, закохались, все в дзеркало дивитесь, — з ласкавою жартівливістю сказала Параша, пробігаючи мимо з киплячим самоваром в руках на балкон.
— Вас мама шукала, — додала вона, з розгону ставлячи самовар на готовий до чаю стіл і, обернувшись, швидко і зірко глянула на Митю.
"Усі знають, всі здогадуються!" — подумав Митя і через силу спитав:
— А де вона?
— У себе в кімнаті.
Сонце, обійшовши дім і вже переходячи на західне небо, дзеркально зазирало під сосни і піхти, що своїми хвойними гілками накривали балкон. Кущі бересклету під ними виблискували, як скляні, теж зовсім по-літньому. Стіл, укритий легкою тінню і місцями гарячими плямами світла, сяяв скатертиною. Оси вилися над корзиночкою з білим хлібом, над гранчастою вазочкою з варенням, над чашками. І вся ця картина говорила про чудове сільське літо і про те, як можна було би бути щасливим, безтурботним. Щоб випередити вихід мами, яка, звичайно, не менше за інших розуміє його стан, і щоб показати, що у нього зовсім немає ніяких тяжких таємниць на душі, Митя пішов із зали в коридор, у який виходили двері його кімнати, маминої і двох інших, де влітку жили Аня і Костя. В коридорі було похмуро, у кімнаті Ольги Петрівни синювато. Вся кімната була тісно і зручно заставлена найстарішими меблями в домі: шифоньєрками, комодами, великим ліжком і божницею, перед якою, як звичайно, горіла лампада, хоч Ольга Петрівна ніколи не виявляла особливої релігійності. За відкритими вікнами, на занедбаному квітнику перед входом на головну алею, лежала широка тінь, за тінню святково зеленів і білів впритул освітлений сад. Не дивлячись на весь цей давно звичний краєвид, опустивши очі в окулярах на в'язання, Ольга Петрівна, велика і сухорлява, чорна і серйозна сорокалітня жінка, сиділа край вікна в кріслі і швидко колупала гачком.
— Ти кликала мене, мамо? – сказав Митя, входячи і зупиняючись на порозі.
— Та ні, я просто хотіла тебе бачити. Адже я тепер майже ніколи, крім обіду, не бачу тебе, — відповіла Ольга Петрівна, не перериваючи роботи і якось особливо не в міру спокійно.
Митя згадав, як дев'ятого березня Катя сказала, що вона чомусь боїться його матері, згадав таємне чарівне значення, яке, без сумніву, було в її словах… Він ніяково пробурмотів:
— Та ти, можливо, хотіла щось мені сказати?
— Нічого, окрім того, що мені здається, що ти якось занудився останнім часом, — сказала Ольга Петрівна. – Може, проїхався б куди-небудь… до Мещерських, наприклад… Повен дім дівчат, — додала вона, посміхаючись, — і взагалі, по-моєму, дуже мила і гостинна сім'я.
— Як-небудь днями з задоволенням з'їжджу, — через силу відповів Митя. – Але ходімо чай пити, там так гарно на балконі… Там і поговоримо, — сказав він, добре знаючи, що мама, через свій гострий розум і свою стриманість, не буде більше повертатися до цієї марної розмови.
На балконі вони просиділи майже до заходу сонця. Мама після чаю продовжувала в'язати і говорити про сусідів, про господарство, про Аню і Костю, — у Ані знову переекзаменування в серпні! Митя слухав, інколи відповідав, але весь час відчував щось подібне до того, що він відчував перед від'їздом з Москви, — що знову він ніби п'яний від якоїсь важкої хвороби.
А ввечері він зо дві години безупинно крокував по дому вперед і назад, наскрізь проходячи залу, вітальню, диванну й бібліотеку, аж до її південного вікна, відкритого в сад. У вікна зали і вітальні м'яко червонів між гілками сосен і піхт захід, чулися голоси і сміх робітників, які збиралися на вечерю біля людської. У просвіт кімнат, у вікно бібліотеки, дивилась рівна і безбарвна синява вечірнього неба з нерухомою зіркою на ній; на цій синяві картинно вимальовувалась зелена верхівка клена і білизна, ніби зимова, всього того, що квітнуло в саду. А він крокував і крокував, вже зовсім не турбуючись про те, як буде це витлумачене в домі. Зуби його були стиснуті до болю в голові.
XVI
З цього дня він перестав слідкувати за всіма тими змінами, які творило круг нього літо, що надходило. Він бачив і навіть відчував їх, ці зміни, але вони втратили для нього свою самостійну цінність, він насолоджувався ними лиш страдницьки: чим краще ставало, тим болісніше було йому. Катя зробилась вже справжньою маною; Катя була тепер у всьому і за всім уже до безглуздості, а оскільки кожен новий день усе страшніше підтверджував, що вона для нього, для Миті, вже не існує, що вона вже покірна чужій владі, віддає комусь іншому себе і свою любов, яка повинна цілковито належати йому, Миті, то і все в світі стало здаватися непотрібним, болісним і тим більше непотрібним і болісним, чим було воно прекраснішим.
Ночами він майже не спав. Чарівність цих місячних ночей була незрівняна. Тихо-тихо стояв нічний молочний сад. Обережно, знемагаючи від ніжності, співали нічні солов'ї, змагаючись один з одним в солодкості і тонкості пісень, у їх чистоті, ретельності, звучності. І тихий, ніжний, зовсім блідий місяць низько стояв над садом, і незмінно його супутниками були дрібні, невимовно гарні брижі голубуватих хмарок. Митя спав з незавішеними вікнами, і сад і місяць всю ніч дивилися в них. І кожен раз як він відкривав очі і поглядав на місяць, він подумки негайно промовляв, як навіжений: "Катя" — і з таким захватом, з таким болем, що йому самому ставало дико: чим, справді, міг нагадати місяць йому Катю, а нагадав же, нагадав чимось і, що дивніше за все, навіть чимось зримим! А часом він просто нічого не бачив: бажання Каті, спомини про те, що було між ними в Москві, охоплювали його з такою силою, що він весь тремтів, як в лихоманці, і молив бога – і, на жаль, завжди даремно! – побачити її поруч з собою, ось на цій постелі, хоч уві сні. Якось взимку він був з нею у Великому театрі на "Фаусті" з Собіновим і Шаляпіним. Чомусь у цей вечір все здавалось йому особливо прекрасним: і світла, вже гаряча і духмяна від багатолюдності безодня, що зяяла під ними, і червоно-бархатні, з золотом, поверхи лож, переповнені блискучими вбраннями, і перлисте сяйво над цією безоднею гігантської люстри, і звуки увертюри, що лились далеко внизу під помахи капельмейстера, то гуркотливі, диявольські, то безкінечно ніжні і печальні: "Жив, був в Фуле добрий король…" Провівши після цього спектаклю, по міцному морозу місячної ночі, Катю на Кислівку, Митя особливо пізно засидівся у неї, особливо знеміг від поцілунків і забрав із собою шовкову стрічку, якою Катя зав'язувала собі на ніч косу. Тепер, у ці болісні травневі ночі, він дійшов до того, що не міг думати не здригаючись навіть про цю стрічку, що лежала в його письмовому столі.
А вдень він спав, потім їхав верхи у те село, де були залізничний вокзал і пошта. Дні продовжували бути погожими. Перепадали дощі, пробігали грози і зливи, і знову сяяло гаряче сонце, що безперервно творило свою нагальну роботу в садах, полях і лісах. Сад відцвітав, осипався, але продовжував буйно густішати і темніти. Ліси тонули вже у незчисленних квітах, у високих травах, і голосна глибина їх неугавно кликала в свої зелені надра солов'ями і зозулями. Вже зникла голизна полів – їх суцільно вкрили різноманітно багаті сходи хлібів. І Митя цілими днями пропадав у цих лісах і полях.
Занадто соромно стало йому стирчати кожен ранок на балконі чи серед двору у даремному чеканні приїзду з пошти старости чи робітника. Та й не завжди був час у старости і у робітників їздити за вісім верст за дурницями. І от він став їздити на пошту сам. Але і сам він незмінно повертався додому з одним номером орловської газети або листом Ані чи Кості. І муки його стали досягати вже крайньої межі. Поля і ліси, якими він їхав, так пригнічували його своєю красою, своїм щастям, що він став відчувати десь у грудях навіть тілесний біль.
Якось, перед вечором, він їхав з пошти через порожню сусідську садибу, що стояла в старому парку, який зливався з оточуючим його березовим лісом. Він їхав табельним проспектом, як називали мужики головну алею цієї садиби. Її складали два ряди високих чорних ялин. Велично-похмура, широка, вся вкрита товстим шаром рудої слизької глиці, вона вела до старовинного будинку, що стояв у дальньому кінці її коридору. Червоне, сухе і спокійне світло сонця, що опускалося ліворуч за парком і лісом, навскіс освітлювало поміж стовбурами низ цього коридору, виблискувало на його золотистому настилі.