Входить с л у г а.
С л у г а. Синьйори, мій господар, синьйор Антоніо, вдома і бажав би поговорити з вами обома.
С а л а р і н о. Ми самі його всюди шукали.
Входить Т у б а л.
С а л а н і о. Ось іще один із їх племені. Третього, гідного їх, не підбереш – хіба що сам диявол обернеться на жида!
Саланіо, Саларіно і слуга ідуть геть.
Ш е й л о к. Ну що, Тубале, які новини з Генуї? Чи знайшов ти мою дочку?
Т у б а л. В багатьох місцях чув про неї, але знайти її не зміг.
Ш е й л о к. Так, так, так, так. Пропав діамант, за який у Франкфурті я заплатив дві тисячі дукатів! Ніколи досі прокляття не падало так тяжко на наше плем'я; ніколи так не відчував його досі. Дві тисячі дукатів – за один діамант! А ще інші коштовності! Хотів би я, щоб дочка лежала мертвою біля моїх ніг з дорогоцінними каменями у вухах! Щоб її поховали біля моїх ніг, а дукати поклали з нею в труну! Так нічого про них не чути? Ну, звичайно! І я навіть не знаю, у що мені обійшлися розшуки. Збитки за збитками! Стільки-то вкрав злодій, і стільки-то потрібно заплатити, щоб його схопили. І ніякого задоволення, ніякої помсти! Немає більшого нещастя, ніж те, що спіткало мене! Немає стогонів, окрім моїх; немає сліз, окрім тих, що я проливаю!
Т у б а л. Ні, і в інших людей бувають нещастя. Антоніо, як чув я в Генуї…
Ш е й л о к. Що, що, що? Нещастя, нещастя?
Т у б а л. Він втратив корабель, що повертався з Тріполі.
Т у б а л. Я говорив з кількома матросами, що врятувались під час аварії корабля.
Ш е й л о к. Дякую тобі, добрий Тубале! Гарна звістка, гарна звістка! Ха-ха! І де ж це? В Генуї?
Т у б а л. Ваша дочка, як я чув, витратила в Генуї за один вечір вісімдесят дукатів.
Ш е й л о к. Ти в мене встромляєш кинджал! Не бачити мені ніколи більше мого золота! Вісімдесят дукатів відразу! Вісімдесят дукатів!
Т у б а л. Зі мною приїхали у Венецію кілька кредиторів Антоніо; вони клянуться, що він обов'язково збанкрутує.
Ш е й л о к. Дуже радий цьому! Я його пошматую! Я його знищу! Дуже радий!
Т у б а л. Один із них показав мені каблучку, яку він одержав від вашої доньки за мавпочку.
Ш е й л о к. Прокляття їй! Ти мене катуєш, Тубале! Це була моя бірюза, – я одержав її від Лії, коли ще був нежонатим. Я б не віддав її за цілий мавпячий гай!
Т у б а л. Але Антоніо безумовно пропав.
Ш е й л о к. Так, це вірно, це справді так! Іди-но, Тубале, і найми мені заздалегідь пристава; домовся з ним за два тижні до строку. Я виріжу в Антоніо серце, якщо він тільки прострочить. Коли його не буде у Венеції, я зможу вести свої справи, як захочу. Іди, іди, Тубале! Ми зустрінемось у нашій синагозі. Іди, добрий Тубале! В нашій синагозі, Тубале.
Ідуть геть.
Сцена друга
Бельмонте. Кімната в домі Порції.
Входять Б а с с а н і о, П о р ц і я,
Г р а ц і а н о, Н е р і с с а і почет.
П о р ц і я
Прошу вас, зачекайте день чи два,
Не ризикуйте. Бо невдалий вибір
Мене позбавить вас; тож потерпіть.
Шепоче щось мені (хоч не любов),
Що я не хочу швидко вас втрачати.
Вам ясно: це не голос ворожнечі.
Скажу, щоб зрозуміли ви мене
(Хоч думка і пристойніша за слово) –
Хотіла б я затримати вас тут
На місяць-два до вибору. Не можна
Мені відкрити вам його секрет.
Обітниці нізащо не порушу,
Та помилка можлива. І тоді
Я пожалкую, що гріха на душу
Не побажала взяти. Серце рветься,
І навпіл я розділена сама.
Одна частина – ваша, інша – ваша…
Моя, вірніше; отже, ваша теж.
Я ваша вся. Та доля перепону
Поставила між власником і правом,
Я ваша, та не ваша… І якщо
Так трапиться, що вашою не стану, –
У пекло долю шліть, а не мене.
Я забагато говорю для того,
Щоб якнайдовше затягнути час
І вибір ваш відстрочити.
Б а с с а н і о
Дозвольте
Обрати, бо чекання – то тортури.
П о р ц і я
Тортури? То яку ж таємну зраду
У чар кохання підмішали ви?
Б а с с а н і о
Не зраду, а хіба що недовіру,
Що заважає вірити у щастя.
Між зрадою й коханням ворожнеча
Така ж, як поміж снігом і вогнем.
П о р ц і я
Боюсь, що під тортурами готові
Ви казна-що мені наговорити.
Б а с с а н і о
Життя даруйте – я зізнаюсь в правді.
П о р ц і я
Ну добре, зізнавайтесь і живіть.
Б а с с а н і о
Зізнайтесь і любіть! Оце вся правда.
Блаженні ці тортури, де мій кат
Підказує слова для порятунку!
До скриньок допустіть мене, прошу.
П о р ц і я
Хай буде так!
Відслоняється завіса, за якою знаходяться скриньки.
В одній із скриньок – я.
В якій? Нехай підкаже ваше серце.
Неріссо й інші, станьте оддалік!
Хай супроводить музика цей вибір…
Якщо програє, то нехай, мов лебідь,
Він з піснею і зникне. Смертним ложем
Йому послужить сліз моїх потік.
Якщо ж він переможе, стануть звуки
Фанфарами, що кличуть весь народ
Монарха молодого зустрічати,
Чи піснею на вранішній зорі,
Що жениху вчувається крізь сон
І кличе до вінчання. – Ось іде він
Із величчю, та з більшою любов'ю,
Ніж молодий Алкід, що рятував
Призначених даниною служити
Для чудиська морського дів троянських.
А я стою, як жертва. Оддалік –
Дарданянки, зі спухлими від сліз
Очима, ждуть, чим подвиг закінчиться. –
Іди, перемагай, мій Геркулесе!
Мені дивитись важче, ніж тобі
Віддати силу й розум боротьбі.
Поки Бассаніо розглядає скриньки, лунає пісня.
П і с н я
Де любові джерело?
Що їй сили надало?
Як зацвів її розмай?
Сам додумайся, пізнай!
З іскри першої в очах
Загорівся й не зачах
Почуття святий вогонь.
Захисти! Не охолонь!
Як, обравши, схибить він,
Хай дзвенить скорботний дзвін.
Усі
Дон-дінь, дон-дінь!
Б а с с а н і о
Не співпадають зовнішність і сутність.
Не важко світ прикрасами дурити:
Несправедливий позов у суді
Красивими словами прикрашають;
В релігії, щоб виправдати єресь,
Тлумачать бозна-як священий текст.
Нема на світі явного пороку,
Щоб не прийняв личину доброти.
А скільки боягузів є на світі,
Чиї серця невірні, ненадійні,
Немов піщані сходи, хоч у них
Важкі і бородаті підборіддя,
Неначе в Марса чи у Геркулеса,
Показують їх мужність на обличчях,
Щоб на сторонніх наганяти жах.
Або іще погляньте на красу,
Що можна на вагу тепер купити!
Не дивно, що вагу свою втрачає
Той, хто на себе більше начепив.
А золотаві кучері-зміючки,
Що пустотливо грають з вітерцем
У вдаваної світської красуні,
Належали нерідко зовсім іншій,
Яка давно в могилі вже лежить.
Прикраси – то підступний берег моря,
Принадний шарф тубілки-індіанки,
Що прикриває тіла чорноту.
Ти, золото, – личина, під якою
Наш хитрий вік і наймудріших ловить, –
Жорсткий Мідасів корм, тебе не хочу!
Ти, срібло, посередник торгашів,
Тебе не хочу теж! А ти, свинець, –
Мені нічого ти не обіцяєш,
Погрожуєш скоріше, – та, одначе,
Найбільше ти приваблюєш мене
Характером прямим і незрадливим.
Нехай же буде вибір мій щасливим!
П о р ц і я
(на бік)
Як раптом відлетіли хвилювання,
І сумніви, і ревнощів страждання,
І відчай, і раптовий переляк!
Слід стриматись, хоч я не знаю – як.
Любов моя! Ти віддана і вірна,
Та радість приглуши. Вона надмірна!
Боюся вмерти!
Б а с с а н і о
Що я тут знайду?
(Відкриває скриньку.)
Твій дивний образ! Хто цей напівбог,
Що до Творця наблизився умінням?
Як рухаються очі! Чи мені
Це мариться моїм очам рухливим?
Вуста солодким подихом розкриті:
Здається, що чекають поцілунку.
А із волосся сплів, немов павук,
Художник сіть – людські серця ловити,
Як мошок в павутину… Очі, очі!
Як міг він їх писати, в них дивитись
І не засліпнуть, кинувши роботу?
Портрет настільки ж вище всіх похвал,
Наскільки краща за портрет натура.
Ось згорток, а у ньому – вирок долі:
"Ти тому лиш угадав,
Що не зовнішність обрав;
І здобув подружніх прав
З милою, яку кохав.
Жереб свій благослови,
З нею в злагоді живи.
Позов вічної любові
З поцілунком пред'яви".
Виконую наказ без перевірок:
Беру й даю, як вимагає вирок.
(Цілує Порцію.)
Буває, переможець у змаганні,
Коли лунають оплески останні,
Не може зрозуміти, мов у сні:
Вони йому призначені чи ні,
Хоч ніби гідно вийшов із двобою.
Красуне, так і я перед тобою
У сумнівах чекаю недарма,
Коли мені засвідчиш це сама.
П о р ц і я
Бассаніо, стою я перед вами
Така, як є; але хотіла б справді,
Не з марнославства – тільки задля вас,
У двадцять раз ціну собі потроїть:
Щоб виросли краса моя, багатство,
Таланти, розум, друзі і зв'язки,
Щоб високо мене ви цінували.
Та вся моя ціна – ціна дівчиська
Без досвіду і знань, яка щаслива,
Що вчитись не така вже і стара,
Що народилась зовсім не дурною,
Що може все засвоїти з наук,
Та більш за все тому, що дух покірний
Ввіряє вам, мій милий чоловік.
І я, і все моє – віднині ваше,
Вам віддане; донині я була
Хазяйкою для слуг своїх і в домі,
Сама собі царицею. Тепер
Мій дім і слуги, я сама – все ваше.
Все віддаю вам з цим спадковим перснем.
Але якщо б ви втратили його,
Згубили чи комусь подарували,
То цим кінець любові провістили б
І привід звинуватить вас дали.
Б а с с а н і о
Синьйоро, я не здатний говорити,
Лиш в жилах кров відповідає вам.
В моїй душі збентеження й сум'яття,
Як в натовпі схвильованих людей,
Коли скінчив привітливу промову
Улюблений країною монарх,
І всі окремі рухи об'єднались
В загальну радість і загальний хаос.
Із перснем я розстанусь не інакше,
Як із життям. Якщо він зникне десь,
То знайте, що Бассаніо загинув.
Н е р і с с а
Синьйора і синьйор, тепер і нам,
Щасливої розв'язки очевидцям,
Дозвольте щиро привітати вас!
Г р а ц і а н о
Бассаніо і ви, синьйоро мила!
Всіх радощів, які б ви побажали,
Сердечно й щиро я бажаю вам.
А в день, коли обітницю кохання
Дасте ви перед Богом урочисто,
Вінчатися дозвольте і мені.
Б а с с а н і о
Як знайдеш наречену, то охоче.
Г р а ц і а н о
Спасибі, ви мені її знайшли.
Швидкий мій погляд, як і ваш, синьйоре.
Побачили ви пані, я ж – служницю.
Ви закохались гаряче, я теж.
Не звик я зволікати, як і ви.
У скриньці, де таїлось ваше щастя,
Було, як видно, сховане й моє.
Я ревно залицявся до красуні
І клявся так, що в горлі пересохло
Від клятв палких. Розчуливши її,
Дістав я згоду, що моєю стане,
Якщо хазяйку доля вам віддасть.
П о р ц і я
Чи правда це, Неріссо?
Н е р і с с а
Так, синьйоро,
Якщо на це ви згоду надасте.
Б а с с а н і о
Ти вирішив серйозно, Граціано?
Г р а ц і а н о
О так, синьйоре!
Б а с с а н і о
Наш гучний бенкет
Лише прикрасить ще одне весілля.
Г р а ц і а н о.