– Десь на Десятій авеню, здасться. Ваш приятель, містер Квін, мусить знати. Це він повів мене туди.
– Ти з ним здибалась, вийшовши від нас того вечора?
– Так.
– Випадково, гадаю?
Вона поглянула на мене з докором.
– Я кажу вам правду, Піку. Я домовилася з ним про зустріч у ресторанчику "Пальме-клаб". Він написав мені адресу. Розпрощавшись з нами та Норою, я з ним зустрілася там, і ми стали блукати з бару в бар, доки завіялись до того, де я придбала пістолет. О, то справжнє кубло! Спитайте у Квіна, якщо не вірите.
– Це він купив тобі пістолет?
– Ні. Він узагалі до цього непричетний, бо заснув, схилившись на стіл. Там я його і залишила – мені сказали, щоб я не турбувалась, його відвезуть додому.
– Ну, а пістолет?
– От якраз про це й мова, – вона знову зашарілась. – Квін сказав, що в тому барі збираються гангстери. Через те я й потягла його туди. А коли він закуняв, то звернулася до якогось бандитського вигляду типа. Я була в захопленні. Додому йти не збиралася, хотіла повернутися до вас, але боялась, що ви мене не пустите. – Червона як рак, Дороті стала ніяково затинатись: – Мені спало на думку, що я мушу… що ви мусите повірити в моє скрутне становище… і що тоді я не почуватимусь такою безпорадною. Словом, я спитала в того лютого вигляду бандита, чи хто він там був, чи не продасть він мені пістолета або хоча б вкаже, де можна купити. Спершу він розреготався, сприйнявши це за жарт. Та почувши мої запевняння, сказав, так само посміхаючись, мовляв, піде подивиться, а коли повернувся, то відповів, що може продати, й спитав, скільки я заплачу. Грошей у мене було обмаль, і я запропонувала йому браслета, одначе він не вважав його, певне, цінним, бо зажадав наявних грошей, тож я мусила віддати все, що мала, – дванадцять доларів, лишивши один на таксі, й отримала пістолет. Потім я прийшла до вас і збрехала, що боялася повернутися додому через Кріса. – Останні слова вона трохи не проковтнула і зітхнула з полегкістю, що все скінчилось.
– То виходить, Кріс не чіплявся до тебе?
Дороті покусала губи.
– Чіплявся, але… не такою мірою. – Вона схопила мене за руку, майже притулившись обличчям до моєї щоки. – Ви мусите мені вірити! Я б не стала так дешево брехати, якби це не було правдою!
– Правильніше було б не повірити, – заперечив я. – Дванадцять доларів –і аж надто низька ціна. А втім, облишимо поки це. Ти знала, що Мімі збирається того дня до Джулії Вулф?
– Ні. Я навіть не знала, що вона розшукує мого батька. Вони не сказали, куди йдуть.
– Вони?
– Так, Кріс вийшов разом з нею.
– О котрій годині?
Дороті наморщила чоло.
– Десь близько третьої, принаймні вже за пів на третю, бо я згадала, що спізнююсь на зустріч з Елсі Хемілтон, з якою домовилась обійти крамниці, і саме квапливо одягалась.
– Вони повернулися разом?
– Не знаю. Обоє вже були дома, коли я прийшла.
– О котрій годині?
– Десь на початку сьомої. Ніку, невже ви думаєте, що вони?.. О, тепер я пригадую її фразу, коли вона одягалась. Не знаю, що там зауважив Кріс, а вона відказала: "Коли я в неї спитаю, вона все мені викладе!" іоном французької королеви, який часом у неї з'являвся. Ви ж бо знаєте. Більше я нічого не чула. Чи може це щось означати?
– А що вона розповіла про вбивство, коли ти повернулась?
– Тільки те, що знайшла небіжчицю, як засмутилась, як з'явилась поліція і таке інше.
– Вона виглядала дуже приголомшеною?
Дороті похитала головою.
– Ні, просто збудженою. Ви ж знаєте маму. – Вона вп'ялася в мене очима і нешвидко спитала: – Невже ви вважаєте її причетною до вбивства?
– А тобі як здається?
– Я так не думала. Я підозрювала батька. – Вона помовчала і замислено додала: – Він міг убити, бо схибнутий, а вона – через примху.
– Але ні він, ні вона цього не зробили, – нагадав я. – Поліція, схоже, вже знайшла злочинця – Мореллі. Навіщо Мімі знадобився твій батько?
– Через гроші. Ми голі. Кріс все пустив на вітер. – Вона скривила губи. – Звичайно, і ми доклали руку, але він – насамперед. Мама боїться, що він її покине, якщо в неї не буде грошей.
– Звідки тобі це відомо?
– Я чула, як вони сварились.
– Гадаєш, він справді її покине?
Дороті переконано кивнула:
– Якщо вона не роздобуде грошей.
Я подивився на годинник і зазначив:
– Гаразд, продовжимо, коли ми повернемось. Так чи так, можеш у нас заночувати. Влаштовуйся і замов у ресторані вечерю в помер. Краще буде, якщо не потикатимеш звідси носа.
Вона мовчки подивилась на мене жалісливими очима. Нора поплескала її по плечу.
– Не знаю, що він надумав, Дороті, та коли вважає, що ми мусимо йти на обід, значить, бачить у цьому сенс. Він не став би…
Дороті посміхнулась і скочила на ноги.
– Я вам вірю. І не буду більше дурненькою.
Я подзвонив черговому адміністратору і попросив принести нашу пошту. Том було два листи для Нори, один для мене, кілька запізнілих різдвяних поздоровлень (одне від Ларрі Кроулі – примірник "Кишенькової блакитної книжечки номер 1534" Гельдемена-Джуліуса, під назвою якої – "Як перевірити свою сечу в домашніх умовах" – було додруковане червоним "і веселого різдва!" та ім'я Ларрі в обрамленні тернового вінчика), численні телефонограми й одна телеграма з Філадельфії:
"Нью-Йорк, готель "Номенді", Ніку Чарлзу.
Прошу Вас зв'язатися з Гербертом Маколеєм і обговорити Вашу участь у розслідуванні вбивства Вулф крп Я дав йому необхідні інструкції крп З найкращими побажаннями
Клайд Міллер Уайнент".
Я поклав телеграму в конверт, написавши, що щойно її отримав, і передав посильним до поліцейського управління у відділ карного розшуку.
10
У таксі Нора спитала:
– Ти справді почуваєш себе добре?
– Цілком.
– Чи не буде ця поїздка важкою для тебе?
– Я нормально почуваюсь. Як тобі розповідь дівчиська?
Нора завагалась:
– А ти їй знову не віриш?
– Боронь боже – принаймні доки сам не пересвідчусь.
– Ти на цьому тямишся краще, – зазначила Нора, – але мені здалося, що дівчина спробувала розповісти правду.
– Такі спроби і породжують якнайхимерніші вигадки. Казати правду без звички дуже важко.
– Та ви бачите людей наскрізь, містере Чарлз! – уїла вона. – Я не помиляюсь? Якось ви обов'язково поділитесь своїм досвідом сищика.
– Купити пістолет за дванадцять доларів у барі? – пробуркотів я. – Звичайно, все може бути, але…
Кілька кварталів ми їхали мовчки. Потім Нора спитала:
– А що з нею насправді?
– Божевілля її батька – вона гадає, що їй передалось.
– Звідкіля ти знаєш?
– Ти запитала. Я відповів.
– Тобто це твоє припущення?
– Тобто це те, що з нею відбувається. Не знаю, чи дійсно Уайнент схибнутий і чи успадкувала його дочка хоча б частково хворобу, але вона вважає, що і перше, і друге має місце, тому й взяла за звичку крутити.
– Але ж це жахливо, Ніку! Хтось-то мусить… – почала було Нора, коли ми зупинилися біля готелю "Котленд".
Я урвав її, сказавши, що, можливо, помиляюсь і з Дороті все гаразд.
– Якщо ж ні, то зараз вона майструє сукню для Асти.
Ми передали наші візитки Йоргеисенам і після короткого чекання отримали запрошення піднятися до їхнього помешкання. Щойно ми вийшли з ліфта, як у коридорі нас перестріла з розкритими обіймами Мімі й заторохтіла:
– От вже ця негідна преса! Я була в розпачі, дізнавшись, що ти лежиш при смерті. Двічі тобі дзвонила, але мене не з'єднали і не повідомили про твоє самопочуття. – Вона схопила мене за руки. – Дуже рада, що то все брехня, хоча тепер вам доведеться пообідати з нами тим, що бог дав. Адже я й не чекала, що ви з… Та ти таки блідий! Тебе справді поранили!
– Дрібниці. Куля лише подряпала бік. Пусте.
– І попри все ти прийшов на обід? Дуже утішно, але й безглуздо воднораз. – Вона обернулася до Нори: – Ви певні, що вчинили правильно, дозволивши йому?..
– Ні, зовсім не певна, – заперечила Нора, – але він зажадав прийти.
– Чоловіки таки без клепки в голові, – зазначила Мімі, обіймаючи мене однією рукою. – То роблять з мухи слона, а то зовсім нехтують речами, які… Втім, чого ми стоїмо? Заходьте! Давай-но я тобі допоможу.
– Та все гаразд, – запевнив я, одначе вона довела мене до крісла і всадовила, обклавши півдесятком диванних подушок.
З'явився Йоргенсен, потис мені руку і пожартував, що радий мене бачити живішим, ніж про те повідомили газети.
– Даруйте, ще хвилина, і будуть готові коктейлі, – він знову вийшов.
– Не знаю, куди заподілась Дороті, – промовила Мімі. – Певно, десь дметься на мене. У вас нема дітей?
– Ні, – відказала Нора.
– То ви багато втрачаєте, хоч іноді це справжнє лихо. – Мімі зітхнула. – Я, здається, не надто вже й сувора з ними. Та коли змушена висварити Дороті, вона бачить у мені чудисько. – Її обличчя просвітлішало: – А ось і мій другий паросток. Ти не забув містера Чарлза, Гілберте? А це місіс Чарлз.
Гілберт Уайнент, на два роки молодший за сестру, був довготелесий білявий вісімнадцятирічний парубок з маленьким підборіддям і невиразним ротиком. Великі, ясні, блакитні очі з довгими віями робили його схожим на дівчину. Я подумав, що вік, мабуть, вже не такий скиглій, яким був у дитинстві.
Йоргенсен приніс коктейлі, і Мімі напосіла, щоб я розповів про збройний напад. Я переказав їй той випадок, змалювавши його ще безглуздішим, ніж насправді.
– Але чому він удерся до вас? – здивувалася Мімі.
– А біс його знає! Мені б кортіло про це дізнатися, так само, як і поліції.
– Я десь читав, – устряв у розмову Гілберт, – що коли злочинців звинувачують у нескоєних ними злочинах – хай найдрібніших, – вони дратуються як ніхто. Ви вважаєте це правдою, містере Чарлз?
– Схоже на те.
– За винятком тих випадків, – не вгавав Гілберт, – коли йдеться про щось надзвичайне, таке, що б його вони мріяли здійснити.
Я знову погодився. – Та облиш ти свою ввічливість, – порадила Мімі, – бо Гіл верзтиме дурниці. В нього голова набита книжками. Змішай нам ще по коктейлю, сонечко.
Гілберт пішов за шейкером. Нора з Йоргенсеном у протилежному кутку вибирали платівки для патефона.
– Я одержав сьогодні телеграму від Уайнента, – повідомив я.
Мімі неуважно роззирнулася по кімнаті, нахилилася до мене.
– Що він написав? – спитала майже пошепки.
– Хоче, щоб я розшукав убивцю. Телеграму послано сьогодні з Філадельфії.
– І ти збираєшся це робити? – Вона важко зітхнула.
– Телеграму я передав поліції, – стенув я плечима.
Гілберт приніс шейкер.