Я тільки записати одну нову думку... Au revoir...1
1 До побачення (франц.)
7 '— Який? — скрикує Павло Олександрович і заходиться реготом.
Марія Олександрівна втрачає;терпець.
— Не розумію, рішуче не розумію, чого ви смієтеся!— запально починає вона.— Сміятися з шановного дідуся, з родича, брати на глузи кожне його слово, користуючись з ангельської його добрості! Я червоніла за вас, Павле Олександровичу! Але скажіть, чим він смішний, на вашу думку? Я нічого смішного в ньому не знайшла.
— Що він не впізнає людей, що він іноді заговорюється?
— Але це наслідок жахливого життя його, жахливого п'ятирічного ув'язнення під наглядом цієї пекельної жінки. Його жаліти треба, а не сміятися з нього. Він навіть мене не впізнав; ви самі були свідком. Це вже, так би мовити, криком кричить! Його рішуче треба врятувати! Я пропоную йому їхати за кордон, єдино в надії, що він, може, кине цю... торговку!
— Знаєте що? Його треба одружити, Маріє Олександрівно! — скрикує Павло Олександрович.
— Знову! Але ви невиправні після цього, мсьє ,Моз-гляков!
— Ні, Маріє Олександрівно, ні! Цим разом я кажу цілком серйозно! Чому ж не одружити? Це теж ідея! C'est une idée comme une autre!1 Чим може це пошкодити йому, скажіть, будь ласка? Навпаки, він у такому становищі, що цей захід може тільки врятувати його! За законом, він ще може одружитися. По-перше, він буде звільнений від цієї пройдисвітки (вибачте за вираз). По-друге, і головне, уявіть собі, що він вибере дівчину або, ще краще, вдову, милу, добру, розумну, ніжну і, головне, бідну, яка доглядатиме його, як дочка, і зрозуміє, що він облагодіяв її, назвавши своєю дружиною. А що ж йому краще, як не рідна, як не щира й благородна істота, котра повсякчас буде біля нього замість цієї... баби? Зрозуміло, вона має бути гарненька, бо дядечко й досі ще любить гарненьких. Ви помітили, як він задивлявся на Зінаїду Афанасіївну?
— Та де ж ви знайдете таку наречену? — питає На-.сдасія Петрівна, що пильно слухала.
* — От так сказали: та хоч би ви, якщо тільки схотіли б! Дозвольте спитати: чим ви не наречена князеві?
1 Ця ідея не гірша за інші! (франц.)
По-перше — ви гарненька, по-друге — удова, по-третє — благородна, по-четверте — бідна (бо ви справді небагата), по-п'яте—ви дуже розсудлива дама, отже, любитимете йога, піклуватиметесь ним, як дитиною, проженете ту панію втришия, повезете його за кордон, годуватимете його —маяною кашкою та цукерками, все це рівно до тіш хвилини, коли вій залишить цей тлінний світ, що станеться дакраз через рік, а може, й через два місяці з половиною. Тоді ви — княгиня, вдова, ба-ч.гачка і, в нагороду за вашу рішучість, віддаєтесь за маркіза або за генерал-інтенданта! C'est joli4, адже так?
— Та боже ти мій! Та я б, здається мені, з самої вдячності закохалася б у нього, голубчика, якби тільки він посватав мене! — вигукує пані Зяблова, і темні виразні очі її заблищали.— Тільки все це — дурниця!
— Дурниця? Хочете, це буде не дурниця? Попро-сіть-но мене гарненько і тоді пальця мені відріжте, якщо сьогодні ж не будете його нареченою! Та нема нічого легшого, як умовиш або зманити на що-небудь дядечка! Він на все каже: "Авжеж, авжеж!" — самі чули. Ми його одружимо таж, що він і не почує. Може, обдуримо й одружимо; але йому ж на користь, даруйте!.. Ви б хоч причепурилися тгро всяк випадок, Настасіє Петрівно!
Захоплення мсьє Мозглякова переходить навіть в азарт. У пані Зяблової, попри всю її розсудливість, потекла, однак, слинка.
— Та я й без вас знаю, що сьогодні зовсім замазура,— відповідає вона.— Зовсім попустила себе, давно перестала мріяти. От і виїхала така собі мадам Грібу-сьє... А що, справді, я на куховарку скидаюся?
гВесь цей час Марія Олександрівна сиділа з якоюсь чудною міною ма обличчі, Я не помилюсь, коли скажу, що вона слухала химерну пропозицію Павла Олександровича з якимсь переляком, якось сторопівши... Нарешті вона отямилась.
— Це все, правда, дуже добре, та все це дурниця й нісенітниця, а головне, цілком не до речі,— різко перебиває вона Мозглякова.
— Але чому ж, ласкава Маріє Олександрівно, чому ж це дурниця й не до речі?
— З багатьох причин, а головне, тому, що ви в мейе в домі, що князь — мій гість і що я нікому не дозволю
1 Це блискуче (франц.)
забути повагу до мого дому. Я сприймаю ваші слова не інакше як жарт, Павле Олександровичу. Але, слава богу! ось і князь! і
— Ось і я! — кричить князь, увіходячи до кімнати.— Дивно, cher ami, скільки в мене сьогодні різних ідей. А іншим разом,— може, ти й не повіриш тому,— неначе їх зовсім не буває. Так і сиджу собі цілий день. ,
— Це, дядечку, певно, від сьогоднішнього падіння. Це потрясло ваші нерви, і от...
— Я й сам, мій друже, цим же пояснюю і вважаю цей випадок навіть ко-рис-ним; отже, я вирішив простити мого Фео-фі-ла. Знаєш що? Мені здається, він не важив на моє життя; ти гадаєш? Та й без того нещодавно його було покарано, коли йому бороду зголили.
— Бороду зголили, дядечку! Але в нього борода з німецьку державу?
— Авжеж, з німецьку державу. Взагалі, мій друже, ти маєш цілковиту рацію у своїх ви-снов-ках. Але вона штучна. І уявіть собі, яка оказія: раптом надсилають мені прейс-курант. Одержано знову з-за кордону пречудові кучерські та панські бороди, також бакенбарди, еспаньйолки, вуса тощо, і все це найкращої я-ко-сті й за найпомірнішу ціну. Дай, думаю, випишу бо-ро-ду, хоч подивитися,— що таке? От і виписав я бороду кучерську: борода справді напрочуд гарна! Але виявляється, що в Феофіла своя власна мало не вдвічі більша. Звичайно, виникло вагання: чи зголити свою, чи надіслану відіслати назад, а носити натуральну? Я думав-думав і вирішив, що вже краще носити штучну.
— Певно, тому, що майстерність вища за натуру, дядечку!
— Саме тому. І скільки він вистраждав, коли йому бороду голили! Наче всю свою кар'єру з бородою втрачав... А не пора нам їхати, мій любий?
— Я готовий, дядечку.
— Але я сподіваюсь, князю, що ви тільки до самого губернатора! — схвильовано вигукує Марія Олександрівна.— Ви тепер мій, князю, і належите моїй родині на цілий день. Я, звичайно, нічого вам не казатиму про тутешнє товариство. Може, ви побажаєте бути в Ганни Миколаївни, і я не маю права розчаровувати: до того ж зя цілком певна, що час покаже своє. Але пам'ятайте
одне, що я ваша хазяйка, сестра, мамка, нянька на весь цей день, і, признаюсь, я тремчу за вас, князю! Ви не знаєте, ні, ви не знаєте добре цих людей, принаймні до якогось часу!..
— Здайтеся на мене, Маріє Олександрівно. Все так буде, як я вам обіцяв,— каже Мозгляков.
— Та вже ви, вітрогон! Здайся на вас! Я вас жду на обід, князю. Ми обідаємо рано. І як я шкодую, що, мов на те, мій чоловік у селі! Який радий би він був побачити вас! Він так вас шанує, так душевно вас любить!
— Ваш чоловік? А у вас є й чоловік? — питає князь.
— Ой боже мій! Які ви забутливі, князю! Але ви зовсім, зовсім забули все колишнє! Мій чоловік, Афанасій Матвійович, невже ви його не пам'ятаєте? Він тепер у селі, але ви тисячу разів бачили його перше. Пам'ятаєте, князю: Афанасій Матвійович?..
— Афанасій Матвійович! У селі, уявіть собі, mais c'est délicieux! То у вас є й чоловік? Який дивний, одначе, випадок! Це точнісінько, як є один водевіль: чоловік у двері, а дружина в... дозвольте, от і забув! тільки кудись і дружина теж поїхала, здається, чи то до Тули, чи до Ярославля, одно слово, виходить якось дуже кумедно.
— Чоловік у двері, а дружина до Твері, дядечку,— підказує Мозгляков.
— Авжеж, авжеж! Дякую тобі, друже мій, саме до ТверІ, charmant, charmant! От воно й доладно виходить. Ти завжди в риму потрапляєш, мій любий! Отож-то я й пам'ятаю: до Ярославля чи до Костроми, а тільки кудись і дружина поїхала! Charmant, charmant! Втім, я трохи забув, про що почав говорити... Ага! Отже, ми їдемо, друже мій. Au revoir, madame, adieu, ma charmante demoiselle *,— додав князь, звертаючись до Зіни й цілуючи кінчики своїх пальців.
— Обідати, обідати, князю! Не забудьте повернутися швидше! — кричить услід Марія Олександрівна.
РОЗДІЛ V
— Ви б, Настасіє Петрівно, подивилися на кухнї,— каже вона, провівши князя.— В мене є передчуття, що той кат Нікітка неодмінно зіпсує обід! Я певна, що^ві-н уже п'яний...
1 До побачення, мадам, прощайте, моя чарівна мадемуазель (франц.)
Настасія Петрівна слухається. Виходячи, вона підозріливо поглядає на Марію Олександрівну й помічає в ній якесь незвичайне хвилювання. Замість іти доглянути за катом Нікіткою, Настасія Петрівна проходить до залу, звідти коридором до своєї кімнати, звідти до темної кімнатки, немов хижки, де стоять скрині, розвішана сяка-така одежина й зберігається у вузлах чорна білизна всього дому. Вона навшпиньки підходить до замкнених дверей, скрадає свій віддих, нагинається, дивиться в замкову шпарку й підслухує. Ці двері — одні з трьох дверей тієї самої кімнати, де лишилися тепер Зіна й її матінка,— завжди наглухо замкнені й забиті.
Марія Олександрівна вважає Настасію Петрівну за шахраювату, але надзвичайно легковажну жінку. Певна річ, їй часом набігало на думку, що Настасія Петрівна не поцеремониться й підслухати. Але цієї хвилини пані Москальова така заклопотана й схвильована, що зовсім забула про деякі застережні заходи. Вона сідає в крісло й значливо дивиться на Зіну. Зіна відчуває на собі її погляд, і якась неприємна нудьга починає стискати її серце.
— Зіно!
Зіна спроквола повертає до неї своє бліде обличчя й підводить свої чорні задумливі очі.
— Зіно, я маю намір поговорити з тобою про надзвичайно важливу справу.
Зіна повертається зовсім до своєї матінки, згортає свої руки і стоїть чекаючи. На обличчі її досада й насміх, хоч вона намагається це приховати.
— Я хочу спитати тебе, Зіно, яким здався тобі сьогодні цей Мозгляков?
— Ви вже давно знаєте, як я про нього думаю,— знехотя відповідає Зіна.
— Так, mon enfant!, але, мені здається, він стає якось занадто вже нав'язливий із своїми... домаганнями.
— Він каже, що закоханий у мене, і нав'язливість його простима.
— Дивно! Ти перше не прощала його так... охоче. Навпаки, завжди на нього нападала, коли я здійму мову про нього.
— Дивне й те, що ви повсякчас захищали й неодмінно хотіли, щоб я вийшла за нього заміж, а тепер перша на нього нападаєте.
1 дитино моя (франц.).
— Майже.