Він давно вже вирішив побратися з панною Кормон, бо Хартія, про яку він оце міркував, одкривала його честолюбству чудову політичну кар'єру депутата. А шлюб із старою панною мав би так піднести його в очах міста, що він став би в Алансоні впливовою людиною. Тим-то буря, яку зчинила Сюзанна, вкинула пана дю Бук'є у велике сум'яття. Якби не оті його затаєні честолюбні заміри, він, анітрохи не вагаючись, оженився б на Сюзанні. Він би з чистою душею очолив ліберальну партію Алансона. Взявши такий шлюб, він тим самим одступився б від вищого товариства, щоб знову пристати до буржуазного стану — купців, багатих фабрикантів, власників пасовищ, які, звісна річ, висунули б його як свого кандидата. Дю Бук'є вже передбачав зміцнення партії лівих. Він не приховував своїх далекосяжних роздумів і, проводячи рукою по голові, зовсім оголив лисину, бо ковпак зсунувся геть. Як і всякий, хто домігся більшого, ніж хотів і сподівався, Сюзанна спантеличилась. Щоб не виявити свого здивування, вона прибрала сумовитої пози дівчини, одуреної облесником, але про себе сміялась, як сміється пронозлива гризетка, що когось обхитрила.
— Е, не такий я лопух, щоб уклепатися.
Отак коротко відрубавши, завершив свої роздуми колишній постачальник. Дю Бук'є пишався своєю приналежністю до школи філософів-циніків, які, не бажаючи, щоб їх поплутала жінка, зараховують кожну з них до однієї категорії підозрілих. Ці твердолобі й переважно слабкодухі чоловіки мають щодо жінок власні заповіді. В їхніх очах усі вони, від королеви Франції до модистки, за своєю суттю розбещені негідниці та душогубки, а то ще й хапковиті, брехливі, нездатні думати ні про що, крім усіляких дрібниць. Жінки для них всього-на-всього лиходійні баядерки, яким личить одне,— співати, танцювати й хихикати; в жінках вони не бачать нічогісінько святого, нічого величного, для них не існує поезії почуттів, а сама лиш брутальна хтивість. Вони схожі на ненатлих обжер, для яких їдальня — всього лише корито. За їхнім переконанням, якщо жінку не мордувати, вона оберне чоловіка на раба. Дю Бук'є з того погляду становив цілковиту протилежність панові де Валуа. Мовивши останні слова, постачальник шпурнув свого ковпака в ноги ліжка достоту так, як папа Григорій міг би перекинути запалену свічку, проголошуючи грізну анафему, і тут Сюзанна побачила, що старий парубок оздоблював собі череп накладним чубчиком.
— Затямте, пане дю Бук'є,— зпишна мовила Сюзанна,— що, йдучи до вас, я виконала свій обов'язок; пам'ятайте, я була вимушена запропонувати вам свою руку і просити вашої; та запам'ятайте й те, що в моїх вчинках не було нічого не гідного жінки, яка себе поважає. Я не принизилась до того, щоб плакати, як дурнувате дівчисько, я ні на чому не наполягала, не набридала вам. Тепер ви знаєте, в якому я становищі. Ви розумієте, що я не можу залишитися в Алансоні; мати мене приб'є, а пані Лардо, яка знай розводиться про доброзвичайність та все ковзає по ній, ніби совгає своєю праскою, вона ж мене прожене геть. Що станеться зі мною, бідолашною трудівницею,— шпиталь, старцювання? Ні, скорше кинуся в воду Брильянти або Сарти. А може, ліпше податися в Париж? Мати вигадає привід для мого від'їзду — якогось дядька, що чекає на мене, таку собі тітоньку, що стала вже на Божу дорогу, чи просто добродійницю, що зичить мені добра. Заковика лише з грішми, необхідними на дорогу, та ще на те, що ви й самі добре знаєте...
Почута новина мала для дю Бук'є тисячу разів більше значення, ніж для пана де Валуа, а чому — знав лише він та шевальє, і ця таємниця має розкритися тільки з розв'язкою нашої повісті. А зараз досить буде сказати, що Сюзаннина затія так замакітрила голову старому парубкові, аж він не міг спокійно всього обміркувати. Якби його душу не опанувало таке сум'яття й радість,— бо ж підлещене самолюбство — це пастка, в яку попадається кожен бевзь,— він би здогадався, що на місці Сюзанни всяка порядна дівчина, чиє серце ще не зіпсуте, скорше погодилася б сто разів померти, ніж наважитися на таку розмову і навіть просити грошей. Він помітив би в гризетчинім погляді хижацьку ницість гравця, ладного на вбивство задля грошей, аби продовжити гру.
— Виходить, тобі хочеться в Париж? — спитав він.
Коли Сюзанна почула ці слова, блискавка радості позолотила їй очі, та щасливий дю Бук'є нічого не помітив.
— Авжеж, пане!
Постачальник почав скаржитись на недоречну скруту; мовляв, оце щойно вніс останню плату за будинок, а ще ж треба розрахуватися з маляром, пічником, столяром. Але Сюзанна не перебивала його, вона чекала, щоб він назвав цифру. Дю Бук'є запропонував сто екю. Сюзанна вдалась до того, що театральною мовою називають фальшивим виходом,— вона попрямувала до дверей.
— Ну, й куди ти? — стурбовано мовив дю Бук'є. "Оце тобі парубочі втіхи! — подумав він.— Хай мене чорти вхоплять, коли я щось таке пригадую. Хіба лише міцненько пригорнув, та й тільки. І на тобі! Дозволила пожартувати з собою, а тепер — добридень, мої родичі,— подає вексель на оплату".
— Я йду, пане,— мовила Сюзанна крізь сльози,— до пані Грансон, скарбівничої Допомогового товариства матерям, яка, наскільки знаю, майже з води витягла одну сердешну дівчину, що її ввели в таку саму неславу.
— До пані Грансон?
— Еге ж,— відповіла Сюзанна,— до родички панни Кормон, голови Товариства допомоги матерям. Не супроти вашої честі сказати, дами нашого міста заснували спілку, яка не допустить до того, щоб нещасні покритки вбивали своїх дітей і самі гинули, як то сталося три роки тому в Мортані з аржантанською красунею Фаустиною.
— На, Сюзанно,— сказав дю Бук'є, простягуючи їй ключа,— відімкни сама секретер і забери почату вже торбину, там зосталося шістсот франків, це все, що я маю.
Старий постачальник усім своїм приголомшеним виглядом показував, з якою нехіттю він іде на цю вимушену милість.
"Старий скупердяга! — подумки сказала Сюзанна.— Нехай-но я роздзвоню про твого накладного чубчика".
Вона порівняла дю Бук'є з чарівливим шевальє де Валуа, який хоч і нічого їй не дав, зате зрозумів її, допоміг своїми порадами, та й взагалі сердечно підтримував гризеток.
— Начувайся, Сюзанно, якщо ти мене дуриш! — вигукнув дю Бук'є, дивлячись, що вона засунула руку до шухляди.— Ти...
— З якого б то дива я мала вас дурити, пане? — перебила вона постачальника з царственою погордою.— Хіба б ви й так не дали б мені цих грошей, якби я попросила?
Коли йому вже нагадали в такий спосіб про галантність, постачальникові тільки й залишалося ствердно промимрити щось невиразне. Сюзанна взяла торбину й вийшла, підставивши старому парубкові чоло для поцілунку, і той торкнувся до нього устами так, ніби казав: "Оце те право, яке мені дорого коштує. Ну, та вже ліпше це, ніж вислуховувати, як тебе адвокат тавруватиме, взиваючи спокусником дівчини, звинуваченої в дітогубстві.
Сюзанна сховала торбинку в щось на кшталт плетеного з лози ягдташа, який висів у неї на руці, і прокляла скнарість дю Бук'є: адже вона важила на тисячу франків. Якщо дівчина, спокушена дияволом, один раз ступить на шлях шахрайства, її вже не втримати. Йдучи вулицею дю Беркай, Сюзанна думала: "Ану ж Допомогове товариство, що його очолює панна Кормон, доповнить суму, призначену на дорожні витрати, досить значні для алансонської гризетки!" До того ж вона ненавиділа дю Бук'є. Їй здалося, що старий парубок боїться, як би чутки про його уявний злочин не дійшли до пані Грансон. Тому Сюзанна, ризикуючи не дістати й шеляга від Допомогового товариства, вирішила перед виїздом із Алансона оплутати колишнього постачальника тенетами провінційних пліток. Кожна гризетка має дещицю мавп'ячої підступності. Отже Сюзанна, прибравши скорботного вигляду, зайшла до пані Грансон.
Вдова артилерійського підполковника, вбитого під Ієною41, пані Грансон мала всього-на-всього мізерну пенсію — дев'ятсот франків, сто екю особистої ренти та сина-одинака, на виховання й утримання якого витратила всі свої заощадження. Вона мешкала по вулиці дю Беркай на нижньому поверсі одного з тих понурих будинків, що їх, проїжджаючи головною вулицею якого-небудь провінційного містечка, подорожній легко охоплює одним поглядом. До його бокових дверей вели три пірамідальних приступки; в кінці коридору, що виходив у внутрішній двір, були криті дерев'яні сходи. По один бік коридору містилася їдальня і кухня, по другий вітальня на всі випадки життя та вдовина спальня. Атаназ Грансон, двадцятитрилітній молодик, який мешкав на мансарді, над другим поверхом цього будинку, вносив у вбоге материне хазяйство шістсот франків, що отримував у мерії, ведучи там запис актів громадянського стану; цю скромну посаду обійняв він на клопотання своєї родички панни Кормон. Після всього сказаного легко уявити собі, як пані Грансон у своїй холодній вітальні з жовтими фіранками, з меблями, оббитими жовтим трипом, розправляє після відходу гостей маленькі солом'яні простілки, порозстелювані перед стільцями, щоб не бруднилася червона натерта підлога; по тому вона за звичаєм, узявши з робочого столика своє рукоділля, знову сідає в обкладене подушечками крісло під портретом артилерійського підполковника, між двох вікон, звідки, охоплюючи оком усю вулицю дю Беркай, споглядає всякого перехожого. Це була добродушна бабуся, зодягнена по-міщанськи просто, відповідно до її блідого обличчя, що ніби збіглося від горя. Жорстока скромність нужди відчувалась у всій обставі цієї оселі, де воднораз були помітні чесні й суворі звичаї провінції. Саме зараз син і мати сиділи в їдальні, вони снідали чашкою кави й редискою з маслом. Щоб стало зрозуміло, чому такий приємний був для пані Грансон Сюзаннин прихід, потрібно розкрити таємні заміри матері й сина.
Атаназ Грансон був хлопець середнього зросту, сухорлявий і блідий, з худим лицем, на якому чорні, немов дві вуглинки, очі іскрилися думкою. Трохи вуглуваті риси його обличчя, заломиста лінія уст, випнуте підборіддя, ніби вирізьблене з мармуру, гарне чоло, сумовитий вираз, який походить із усвідомлення власного убозтва, що суперечило силам, які він відчував у собі,— все виявляло в ньому сковану талановиту людину. Тим-то всюди, крім Алансона, така зовнішність забезпечила б йому підтримку впливових людей чи жінок, здатних упізнавати приховану геніальність.