На покрову, коли священик обходив з хрестом хати, дячок сказав їй, що в місті біля острогу живе дідок, колишній військовий фельдшер, який лікує дуже добре, і порадив їй звернутися до нього. Бабка послухала. Коли випав перший сніг, вона поїхала до міста й привезла дідка, бородатого, довгополого вихреста, в якого все обличчя було вкрите синіми жилками. Якраз у той час у хатї робили поденні: старий кравець у страшних окулярах краяв з лахміття жилетку і два молоді парубки збивали з повсті валянки; Кир'як, якого звільнили за пияцтво і який жив тепер дома, сидів поряд з кравцем і лагодив хомут. І в хаті було тісно, душно й сморідно. Вихрест оглянув Миколу і сказав, що конче треба поставити банки.
Він ставив банки, а старий кравець, Кир'як і дівчатка стояли й дивились, і їм здавалося, що вони бачать, як з Миколи виходить хворість. І Микола теж дивився, як банки, присмоктавшись до грудей, потроху набиралися темної крові, і почував, що з нього, справді-таки, начебто щось виходить, і усміхався від приємності.
— Це добре,—казав кравець.—Дай боже, щоб на користь.
Вихрест поставив дванадцять банок і потім ще дванадцять, напився чаю і поїхав. Микола почав труситися; обличчя в нього змарніло і, як казали жінки, збіглося в кулачок; пальці посипіли. Він кутався в ковдру і в кожух, але ставало все холодніше. Надвечір віп затужив; просив, щоб його поклали долі, просив, щоб кравець не курив, потім затих під кожухом і до ранку помер.
IX
Ой, яка сувора, яка довга зима!
Вже од різдва не було свого хліба, і борошно купували. Кир'як, що сидів тепер дома, галасував вечорами, наганяючи жах на всіх, а райками мучився від головного болю та сорому, і на нього було жаль дивитися. У хліві день і ніч чути було мукання голодної корови, що надривало душу бабці і Мар'ї. І, як навмисне, морози весь час аж тріщали, навалило високі кучугури; і зима затяглася: на благовіщений лютувала справжня зимова хуртовина, а навел икоднім тижні йшов сніг.
Але, як би там пе було, зима минула. На початку квітня стояли теплі дні і морозні ночі, зима не піддавалася, та один теплий день переміг нарешті — і потекли струмки, защебетали пташки. Весь луг і кущі біля річки потонули у весняній воді, і між Жуковом і тим боком весь простір був зовсім залитий величезною затокою, на якій то тут, то там здіймались табунками дикі качки. Весняна заграва, полум'яна, з пишними хмарами, кожного вечора давала що-небудь надзвичайне, нове, неймовірне, якраз те само, чому не віриш потім, кол# ті самі барви і ті самі хмари бачиш на малюнку.
Журавлі летіли швидко-швидко і кричали сумно, ніби кликали з собою. Стоячи на краю кручі, Ольга довго дивилась на повідь, на сонце, на ясну, наче помолоділу, церкву, і сльози текли в неї, і подих захоплювало від того, що палко хотілося піти куди-небудь, куди очі дивляться, хоч на край світу. А вже було вирішено, що вона піде знову до Москви, за покоївку, і з нею піде Кир'як найматися за двірника або куди-небудь. Ох, швидше б піти!
Коли підсохло і стало тепло, зібрались у дорогу. Ольга і Саша, з клунками на спинах, обидві в личаках, вийшли вдосвіта; вийшла і Мар'я провести їх. Кир'як нездужав, затримався дома ще на тиждень. Ольга востаннє помолилася на церкву, думаючи про свого чоловіка, і не заплакала, тільки обличчя в неї скривилось і стало негарним, як у старої. За зиму вона схудла, змарніла, трохи посивіла, і вже замість колишньої миловидності і приємної усмішки на обличчі в неї був покірний, журний вираз пережитого горя, і було вже щось тупе й нерухоме в її погляді, наче вона недочувала. їй було жаль розлучатися з селом і з мужиками. Вона згадувала про те, як несли Миколу і біля кожної хати замовляли панахиду, і як усі плакали, співчуваючи її горю. Протягом літа і зими бували такі години і дні, коли здавалося, що ці люди живуть гірше за худобу, жити з ними було страшно; вони грубі, нечесні, брудні, нетверезі, живуть не в злагоді, раз у раз сваряться, бо не шанують, бояться і підозрюють одне одного. Хто держить шинок і споює людей? Мужик. Хто розтрачує й пропиває громадські, шкільні, церковні гроші? Мужик. Хто вкрав у сусіда, підпалив, фальшиво посвідчив на суді за пляшку горілки? Хто на земських та інших зборах перший повстає проти мужиків? Мужик. Так, жити з ними було страшно, але все ж вони люди, вони страждають і плачуть, як люди, і в житті їхньому нема нічого такого, чому не можна було б знайти виправдання. Тяжка праця, від якої ночами болить усе тіло, люті зими, злиденні врожаї, тіснота, а допомоги нема, і нема звідки її чекати. Ті, що багатші й дужчі за них, допомогти не можуть, бо самі грубі, нечесні, нетверезі і самі лаються так само огидно; найдрібніший чиновник або прикажчик поводиться з мужиками, як з волоцюгами, і навіть старшинам і церковним старостам каже "ти" і думає, що має на це право. Та й чи може бути яка-небудь допомога або добрий приклад від людей користо-
любних, пожадливих, розпусних, лінивих, які наїжджають у село тільки для того, щоб зневажити, обдерти, налякати? Ольга згадала, який жалюгідний, принижений вигляд був у старих, коли зимою водили Кир'яка карати різками... І тепер їй було жаль усіх оцих людей, боляче, і вона, поки йшла, все оглядалась на хати.
Провівши версти зо три, Мар'я попрощалася, потім стала навколішки й заголосила, припадаючи обличчям до землі:
— Знов я сама зосталася, бідна моя голівонько, бідна, нещаслива...
І довго вона так голосила, і довго ще Ользі і Саші видно було,, як вона, стоячи навколішки, усе кланялась комусь убік, обхопивши руками голову, і над нею літали граки.
Сонце піднялось високо, стало жарко. Жуково залишилось далеко позаду. Ішли вони охоче, і Ольга і Саша скоро забули і про село, і про Мар'ю, їм було весело, і все розважало їх. То курган, то ряд телеграфних стовпів, які один за одним ідуть невідомо куди, зникаючи на обрії, і дріт гуде таємниче; то видно здаля хуторець, весь у зелені, повіває від нього вільгістю і коноплями, і здається чомусь, що там живуть щасливі люди; то кінський кістяк самотньо біліє в полі. А жайворонки заливаються невгамовно, перегукуються перепели; і деркач кричить так, ніби й справді хтось смикає за стару залізну клямку.
Опівдні Ольга і Саша прийшли у велике село. Тут на широкій вулиці зустрівся їм кухар гецерала Жукова, дідок. Йому було жарко, і спітніла, червона лисина його сяяла проти сонця. Він і Ольга не впізнали одне одного, потім оглянулись водночас, впізнали і, не сказавши й слова, пішли далі кожне своєю дорогою. Зупинившись біля хати, яка здавалася заможнішою й новішою, перед розчиненими вікнами Ольга поклонилась і сказала гучно тонким, співучим голосом:
— Православні християни, подайте милостиню, Христа ради, що ласка ваша, родителям вашим царство небесне, вічний спокій.
— Православні християни,— заспівала Саша,— подайте, Христа ради, що ласка ваша, царство небесне...
1897