Але в такому разі нас на земній кулі — мільйони. Потім вийшла за тебе заміж.
— І ви продовжували зустрічатись?
— Трохи рідше.
— Чому?
— Бо вона стала господинею. Потім завагітніла.
— Від кого?
— Від тебе, не бійся! Я вживав усіх запобіжних заходів.
— Я просто щасливий!
— Дай мені докінчити. Мур-мур я про це ніколи не говорив. Хоч і частенько розповідав їй про свої пригоди.
— То ти водночас мав і інших?
— Я не високопоставлена особа, і мені не треба зберігати бездоганність репутації. Коли мені подобається якась дівчина…
— Ти її береш, а потім біжиш і розповідаєш дружині.
— А чому б і ні?
— І потім твердиш, що ви кохаєте одне одного!
— Нічого подібного я не говорив. Казав тільки, що, коли Мур-мур не було поруч, мені її не вистачало.
— Моєї дружини тобі теж не вистачало?
— Ні. Це просто увійшло в звичку. Може, кожен з нас не хотів завдати прикрощів іншому, пориваючи стосунки. І все ж ця хвилина настала, близько року тому, за два дні до різдва.
— Вдячний за точність!
— Поспішаю додати, що цього дня між нами нічогісінько не було, хіба що випили пляшку шампанського.
— І більше не зустрічались?
— Або в тебе, або в нас, або в театрі…
— А наодинці?
— Ні.
— Клянешся?
— Якщо ти наполягаєш…
Обличчя Бланше поступово червоніло, потім побіліло, і він здавався ще більш гладким.
— Як ти пояснюєш…
— Ти певен, що не хочеш випити?
— Налий…
Бланше підвівся і став серед кімнати, як величезний привид.
— Усе це розкриється, адже так?
— Боюсь, що так.
— Ти розповіси про все слідчому?
— Я змушений буду відповідати на його запитання.
— Журналісти нічого не підозрюють?
— Прямих натяків не робили.
— Я думаю про дітей.
— Неправда!
— Отже, близько року тому…
— Клянусь тобі ще раз, якщо це має для тебе якесь значення.
— Я запитую себе, чому Мур-мур раптом вирішила…
— Вбити свою сестру?.. Поговоримо відверто, я себе запитую також. Виходячи з дому, вона вже знала, що вчинить це. В противному разі не взяла б мій пістолет, до якого ніколи й не доторкалась.
Після хвилинної мовчанки Бланше пробурмотів:
— Якщо тільки тут не замішаний ще хтось.
І кинув на Алена удавано співчутливий погляд, в якому проступало навіть певне задоволення.
— Ти думав про таку можливість? — наполягав він.
— Наскільки я здатний тепер думати.
— Якщо у Адрієни був ще хтось…
Ален похитав головою. В порівнянні з Бланше риси його обличчя здавалися більш різкими, більш суворими.
— Ти помиляєшся. Бачиш усе в хибному світлі. Не забувай, що твоя дружина піддалась мені лише тому, що в її свідомості я належав її сестрі.
— Виходить…
Можна було сказати, що бундючний зять розвеселився. Навіть ніби раптом схуд.
— Мур-мур знову пофортунило. Адрієна ж не захотіла відставати. Та на цей раз Мур-мур не стерпіла і усунула її раз і назавжди.
— Схоже на те, що тебе це не дуже хвилює.
Ален пильно глянув на зятя. Бланше відчув, що зайшов, аж надто далеко. На якусь мить його пойняв страх, фізичний страх, щоб часом його не ударили, не зробили йому боляче…
— Пробач.
Якийсь час Ален сидів нерухомо з склянкою в руці.
— Отак-то, — сказав він, аби не мовчати. Потім, прямуючи до бару, промовив: — Кожен з нас має до них свій рахунок.
— І все це ти викладеш слідчому?
— Ні…
— Але ж ти щойно говорив…
— Розкажу тільки те, що знаю. Все інше — припущення, до яких, може, він і сам прийде.
— Ти нікого не підозрюєш?
— Ні.
— Але ж ти бачився з своєю дружиною більше, ніж я з своєю.
Ален знизав плечима. Хіба він звертав увагу на те, що робила і чого не робила Мур-мур? Все, що від неї вимагалося, — сидіти поряд з ним, так щоб можна було дотягнутися до неї і щоб вона чула його голос.
— Гадаєш, вона даватиме свідчення?
— На запитання комісара вона одмовилась відповідати.
— Але, може, завтра…
— Звідки я знаю? Особисто мені на все начхати!
Вони не мали більше про що розмовляти і мовчки ходили просторою кімнатою. Незважаючи на все випите, Ален не відчував сп'яніння.
— Ти не збираєшся додому?
— Звичайно, збираюсь. Проте навряд чи мені вдасться заснути.
— А я, навпаки, спатиму як убитий.
Бланше вдягнув пальто, розшукав капелюха і повагався, чи простягати руку Алену, що стояв досить далеко від нього.
— До зустрічі найближчими днями. Чи до завтра. Слідчий, певне, захоче влаштувати нам очну ставку.
Ален знизав плечима.
— Постарайся, щоб… щоб не було багато розмов про Адрієну… щоб про неї не судили надто суворо…
— На добраніч!
— Спасибі.
Він пішов, незграбний, жалюгідний. Причинивши за собою двері, не став викликати ліфт, а пішов сходами.
Тоді Ален дав собі нарешті волю — звіряче виття вирвалося у нього з грудей.
Розділ III
Ніч пройшла неспокійно. Кілька разів Ален прокидався, а одного разу прокинувся не на своєму звичному місці, з лівого боку, а на місці Мур-мур. Пекло в шлунку, і він таки встав і напівсонний пішов до ванної випити соди.
Коли в нього над головою пролунав голос, уже розвиднілось; служниця змушена була потрясти його за плече, щоб розбудити. Її звали мадам Мартен. Приходила щоранку о сьомій годині і йшла опівдні.
Сьогодні у неї був суворий вираз, і вона глипнула на Алена лихим поглядом.
— Каву подано, — повідомила сухо.
Ален ніколи не сприймав людської жалості. І ненавидів сентименти. Хотів бути реалістом, циніком, однак цього ранку потребував хоч трохи ніжності у взаєминах з людьми.
Не зодягаючи халата, він увійшов до вітальні, де засвічені лампи боролися з світанковим присмерком. За широкою скляною стіною мутна синява, мокрі дахи: вчорашні кошлаті хмари розтанули, небо було затягнуте густою сірою пеленою, щільною і нерухомою.
Звичайно, перед очима була вся панорама міста — від собору Паризької Богоматері до Ейфелевої башти. Та сьогодні вона обмежувалась лише ближчими дахами й кількома освітленими вікнами, хоч була вже восьма година ранку.
Ален жадібно пив каву, оглядаючи кімнату, де стільці й крісла знову зайняли свої місця, а порожні пляшки зникли.
Мадам Мартен прибирала, ворушачи губами, немов розмовляла сама з собою. Їй було років п'ятдесят. На низенькому столику лежали газети, які вона приносила вранці. Проте Ален не відчував бажання заглянути в них.
Його не нудило на похмілля, але він почував себе розбитим, душевно й фізично, а голова лишалася порожньою.
— Волію одразу ж попередити вас… — Цього разу губи ворушились уже не безгучно. Служниця заговорила: —… Що працюю у вас останній день.
Чому, не пояснила. А втім, він і не питав пояснень. Жуючи рогалик — тісто в'язло на зубах, — він налив собі другу чашку кави.
Нарешті сів до телефону і попросив з'єднати його з Сен-Ілер-ля-Віль.
— Алло!.. Лулу?
Лулу — Луїза Біран, їхня куховарка, дружина садівника.
— Ви сьогодні читали газети?
— Ні ще, але кажуть люди…
І в неї голос був зовсім не такий, як звичайно.
— Ви не всьому вірте, що вам казатимуть і що буде в газетах. Певного ще нічого нема. Як почуває себе Патрик?
Сину було п'ять років.
— Гаразд.
— Вживіть заходів, щоб до нього нічого не дійшло.
— Зроблю все, що від мене залежить.
— А як ви там взагалі?.. — додав він із чемності.
— Взагалі — нічого.
— Будьте такі ласкаві, мадам Мартен, зготуйте мені ще чашечку.
— Як на ваш вигляд, вона вам не завадить.
— Я вчора пізно ліг.
— Я й не сумнівалася, побачивши, що робиться в квартирі.
Ален пішов чистити зуби, відкрив крани, лагодився прийняти ванну, та кінець кінцем вирішив стати під холодний душ. Звичайно його вранішні рухи були підпорядковані певному ритму. А тут навіть забув увімкнути радіо, побоюючись почути, що про них будуть говорити.
У пам'яті зринув схожий на тунель довгий коридор, в кінці якого він дав поліцейському валізу для Мур-мур. Вона теж повинна б уже встати. Їх, певно, будять рано, годині о шостій.
— Ваша кава на столі.
— Дякую.
Ален сів пити каву в купальному халаті і, присунувши нарешті газети, прочитав перший заголовок:
Молода журналістка — убивця своєї сестри.
Далі дрібнішим шрифтом:
Без сумніву, йдеться про драму на грунті ревнощів.
Тут же було вміщено погану фотографію Мур-мур: прикривши обличчя руками, вона перетинала подвір'я карної поліції.
У Алена не вистачило мужності ні дочитати статтю, ні переглянути інші ранкові газети.
Кожного ранку він прямував на вулицю Маріньян, куди полюбляв прийти одним з перших, щоб переглянути пошту.
Сьогодні їхати в редакцію не хотілося. І взагалі нічого не хотілося. Лягти б та ще трохи поспати. Незважаючи на вороже ставлення мадам Мартен, її тупцювання заспокоювало.
Що слід було зробити?..
Ах, так! Адвокат! Може, той, що вів справи тижневика і консультував Алена щодо випуску платівок? Звали його Ельбіг. Віктор Ельбіг. Важко було визначити його походження. Він розмовляв з акцентом, який міг бути в такій же мірі чеським, як і угорським або польським.
Заклопотаний чоловічок, невеличкий на зріст, непевного віку, товстенький, сяючий, у величезних, схожих на коліщата, окулярах, з яскраво-рудим волоссям.
Жив він самотньо в квартирі на вулиці д'Еколь, серед неймовірного безладдя, що не заважало йому бути одним з найбільш відомих адвокатів у цивільних справах.
— Алло! Віктор! Я тебе не розбудив?
— Ти забув, що мій день починається з шостої ранку? Я наперед знаю, про що ти проситимеш.
— Ти читав газети?
— В усякому разі, достатньо поінформований, щоб порадити тобі звернутися до Рабю.
Філіп Рабю з успіхом виступав у багатьох процесах останніх двадцяти років, які набули широкого розголосу.
— А тобі не здається, що тим самим ми заздалегідь ускладнюємо справу?
— Але ж твоя дружина вбила сестру, чи не так?
— Так.
— Вона не заперечує?
— Навпаки — зізналась.
— Які пояснення вона дає?
— Ніяких.
— Це вже краще.
— Чому?
— Тому що Рабю вкаже їй лінію поведінки. А як це відіб'ється на тобі?
— Що ти цим хочеш сказати?
— Либонь, читачам твого тижневика не дуже сподобається роль, яку ти відігравав у цій справі.
— Ніякої ролі я не відігравав.
— Невже?
— Ось уже майже рік, як я не торкався її сестри.
— Тоді дзвонив Рабю. Ти з ним знайомий?
— Досить добре.
— Бажаю успіху.
Ален заходився шукати номер телефону Філіпа Рабю, що жив на бульварі Сен-Жермен. Він часто зустрічався з ним на прем'єрах, вечірках і коктейлях.
Різкий жіночий голос:
— Кабінет адвоката Рабю.
— Говорить Ален Пуато.
— Зачекайте, будь ласка. Зараз подивлюсь.
Ален змушений був довгенько чекати.