Вцілів тільки виноградник у Сейї, бо мужній чернець Жан-Нищитель його оборонив, поклавши си-лу-силенну пікрохольців.
— Лишенько І — вигукнув добряк Грангузьє.— Чи я сплю, чи я марю? Пікрохоль, мій давній і щирий приятель, мій далекий родич, пішов проти мене?! Чи таке видано, чи таке чувано? Хто ж це його підбив? Хто під'юдив? Царю небесний, заступнику ц рятівнику наш, поможи мені, навчи, напоум! Ніколи не чинив я Пікрохолеві ніякого зла — земель його не грабував, собі не забирав, жодного його підданця дошкульним словом не зачепив. Навпаки, я завжди допомагав йому грішми, військом, добрими порадами. Певно, лихий його попутав, коли він міг отак підступно на мене напасти! Людоньки добрі! Та невже оце на схилі віку доведетьсячнатягати панцир на кволі, натомлені плечі? Невже доведеться взяти в тремтячі руки меча та списа, щоб захистити своїх бідолашних підданців? Адже їхньою працею годуюсь і я, і син мій, і всі мої кревні... Ні, не хочу я воювати з Пікрохолем! Спробую його вмовити, ублагати, власкавити, умилосердити! Такий мій рішенець!
Грангузьє скликав раду. Обміркувавши все гарненько, його придворні сказали, що треба вирядити до Пікрохоля тямущого й спритного посланця, аби той допитався, чому король так розсердився, чому так зухвало вдерся у володіння свого давнього приятеля. Крім того, вони радили послати гінця з листом до Гаргантюа — просити, щоб той повертався додому й допоміг батькові відвести біду, яка на нього неждано-негадано впала.
Грангузьє послав у Париж одного із слуг, а до Пікрохоля в Ла-Рош-Клермо поїхав Ульріх Галле, кмітливий і розважливий дворянин.
Перебравшись через брід, Ульріх Галле зайшов до мірошника — напитися води й хвилинку відпочити. Мірошник розповів, що пікрохольці все в нього забрали — добре, хоч самого живим лишили...
— Ваша вельможносте, сьогодні ви вже краще до Ла-Рош-Клермо не їдьте,— сказав під кінець мірошник.— Можна наразитися на нічний дозор. А від цих песиголовців годі чекати жалю.
2 9-1100
33
Ульріх Галле послухався мірошника й заночував у нього.
Рано-вранці він із своїм сурмачем під'їхав під браму фортеці. Сурмач засурмив, вийшли вартівники.
— Прошу вас, пропустіть мене до короля! — мовив Ульріх Галле.— Я маю від Грангузье доручення з ним поговорити.
Вартівники доповіли Пікрохолеві, який гість до нього приїхав. Та король не дозволив впустити його в фортецю. Він вийшов на мур і спитав:
— Ну, то про що ти хочеш зі мною говорити?
Ульріх Галле статечно привітався й почав свою промову. Він казав, що Грангузье зроду не завдавав Пікрохолеві прикростей, ні словом, ні думкою не ображав, завжди жив з ним у мирі та злагоді, в жодному проханні не відмовляв. Він благав Пікрохоля схаменутись і не йти війною на Грангузье.
А скінчив Ульріх Галле так:
— Прошу вас, повертайтеся до своїх володінь! По дорозі не чиніть ніяких неподобств, ніякого насильства; до того ж, заплатіть тисячу золотих за ту величезну шкоду, якої ви заподіяли Грангузье. Половину грошей заплатіть завтра, а половину — в травні наступного року. І дайте нам на цей час заручників — герцогів Теревеня, Кур дупеля та Свиняя, а також принца Коростява і графа Блоханьяна.
Вислухавши Ульріха Галле, Пікрохоль відповів йому ось що:
— Ану лиш прийдіть, ану лиш візьміть!34 Мої вояки — всі як один хлопці-молодці! Напечуть вони вам пирогів — до смерті пам'ятатимете!
З тим Ульріх Галле і повернувся до свого володаря. Він побачив, що Грангузье йтоїть навколішках і молиться, благаючи бога навернути Пікрохоля на розум, угамувати його гнів.
Побачивши посланця, Грангузье спитав:
— Ну, друже, які ти приніс мені вісті?
— У Пікрохоля справді глузд за розум завернув! Видно, господь од нього відступився... Таке верзе, що просто вуха в'януть, як його слухаєш!^
— Та хоч сказав він, чого напав на мій край? — допитувався Грангузье.
— Ні, не сказав! Правда, він щось варнякав про пироги. Може, його пекарі посварилися з вашими пастухами?
— То треба довідатись, що там сталося, а тоді вже й остаточний рііпенець приймати,— сказав Грангузьє.
Він послав слуг до околиці — розпитатися, чи не було сварки між лернейськими пекарями та його селянами. Повернувшись, слуги сказали, що пастухи взяли у пекарів корзину пирогів і вперіщили головного пекаря Марке кілком по голові. Але Марке перший розпочав бійку — шмагонув батогом по ногах пастуха Фрожьє. А за пироги пастухи заплатили, ще й винограду пекарям дали...
Грангузьє знову скликав своїх придворних на раду. Ті, вислухавши його, в один голос сказали: не на мир заповідається — на війну.
Однак Грангузьє заперечив:
— Коли вони посварилися тільки через пироги, то я спробую владнати справу по-доброму. Дуже мені не хочеться воювати І
Він спитав, скільки пирогів узяли пастухи в лерней-ців, і, почувши, що п'ять дюжин, звелів напекти їх п'ять возів. Один віз пирогів, замішаних на найкращому маслі, на найсвіжіших жовтках, приправлених шафраном та іншими присмаками — для головного пекаря Марке.
Потім Грангузьє відсипав сімсот тисяч золотих і написав дарчу — самому пекареві. Він, Грангузьє, дарує пораненому містечко Помпадьєру...
Відвезти все це Грангузьє доручив тому ж таки Ульріхові Галле.
По дорозі Галле загадав слугам нарвати аїру й комишів, заклечати всі вози й дати в руки кожному візникові по комишині. Сам теж узяв комишину: хотів засвідчити, що вони — мирні посланці і приїхали з миром.
Під'їхавши під фортечну браму, Галле сказав вартівникам, що він привіз Пікрохолеві дарунки від Грангузьє.
Та король навіть розмовляти із ним не схотів. Він звелів передати те, що посланці хочуть, графові Хвальконю. Той саме ставив на мурі гармату.
— Мосьпане,— звернувся Галле до Хвальконю,— мій володар Грангузьє повертає вам пироги, щоб покласти край нашій чварі. Наші пастухи взяли у вас п'ять дюжин пирогів, і то не задурно, а за плату. Та ми повертаємо не п'йть дюжин, а п'ять возів пирогів; один віз — для Марке, бо ж пастухи його покалічили.
2*
35
Щоб він не держав на нас серця, Грангузьє дарує йому ще сімсот тисяч золотих на лікування, а на додачу — містечко Помпадьєру. Отже, просимо рас — живімо в мирі та злагоді! Повертайтеся собі в Лерне, звільніть нашу фортецю!
Хвальконк? переказав Пікрохолеві слова Галле й повів із ним таку мову:
— Ну, нагнали ми на них страху! В Грангузьє, певно, і дух у п'яти заліз! Ваша величносте, моя думка така: пироги й гроші ми в них візьмемо, але з фортеці — ані руш! Вони що, за бевзів нас мають? Пирогами піддобрити хочуть? А все тому, що ми досі по-людському з ними обходились і не гнули кирпи анітрохи! Ось вони й розперезалися, всяку шану до нас утративши!
— Правду ти кажеш! — вигукнув Пікрохоль. — їх треба добряче провчити!
— Одне тільки мене турбує: харчів у нас малувато,— провадив Хвальконю.— Якщо Грангузьє нас обложить, то я собі всі зуби повириваю, аби їсти не хотілося; хіба що з троє залишу. І хай би всі наші так само зробили.
— Та ні,— заперечив Пікрохоль,— провіанту нам стане надовго. Власне, чого ми сюди прийшли: запихатися чи воювати?
— Звісно ж — воювати! Проте коли в череві вітер гуляє, то й зброя з рук випадає. Голодне черево нічого не слухає!
— Годі теревенити! — сказав Пікрохоль.— До діла! Найперш забери в них те, що вони нам привезли.
У посланців забрали пироги, гроші, дарчу на Помпа дьєру, вози та волів, а їх саМих вирядили додому, грізно наказавши більше сюди не потикатися.
Отак Галле повернувся не з добрими, а з лихими вістями: мовляв, нема чого сподіватися на мир — Пікрохоль заповзявся воювати не на життя,а на смерть.
РОЗДІЛ X
Про те, як Пікрохолеві підданці намовляли його завоювати весь світ
Коли вози з пирогами було розвантажено, до Пікро-холя завітали герцог Свиняй, граф Бешкетон і воєвода Шмарконе. Привітавшися, вони повели таку мову:
— Ваша величносте! Ми певні — ви будете наймо-гутнішим у світі володарем. Самому Александрові Македонському не зрівнятися з вами! Тож ось яку пораду ми зважимось вам дати: залиште з цій фортеці невеличкий загін, а решту війська поділіть навпіл. Половина хай іде на Грангузьє, в першому ж бою він буде вщент розбитий. У Грангузьє ви добряче поживитесь: адже грошей у того мужлая — хоч греблю гати. Не те що у шляхетного владаря: у того й найдрібнішої монети в кишені не знайдеш! Складати гроші самі лиш мужлаї годні, справжнім вельможам це не до лиця... Друга половина війська хай вирущає на Оні, Сентонж, Ангумуа та Гасконь, а також на Перігор, Медок і Лан-ди. Опору ніхто не чинитиме —.це безперечно. Отже, військо візьме всі міста, замки й фортеці. В Байонні, в Сен-Жан-де-Люс і в Фуентеррабії воно захопить усі кораблі. Потім войовники на чолі з вами допливуть до Португалії й/розграбують усі прибережні міста — аж до Лісабона. Присягаємось, іспанці здадуться без бою, бо ж усі вони — шалапути та бовдури. Потім ви пройдете Гібралтарською протокою і там на довічну про себе згадку зведете два стовпи, ще вищі, ніж Геркулесові 35, а протоку назвете Пікрохолевим морем.
Отоді вже й Барбаросса 36 схилить перед вами коліна!
— Я його помилую,— сказав Пікрохоль.
— А чого ж! Тільки його конче треба буде навернути в нашу християнську віру. Далі ви захопите королівства Туніське, Гіппське, Алжірське, Бону, Кірену, всю Барбарію. Далі загарбаєте острови Майорку, Ме-норку, Сардінію, Корсіку та інші острови Лігурій-ського й Балеарського морів. Пливучи вздовж лівого берега, ви заволодієте всією Нарбоннською Галлією, Провансом, землями аллоброгів, Генуєю, Флоренцією, Луккою, а там уже й до Рима недалечко. Його висока превелебність папа так, певно, перестрашиться, що й дуба вріже.
— Честю своєю присягаюся, я не буду цілувати йому черевика!37 — вигукнув Пікрохоль.
— Коли ви завоюєте Італію,— вели далі лукаві радці,— то, звичайно ж, пограбуєте Неаполь, Калаб-рію, Апулію, Сіцілію, а заразом і Мальту. Уявляємо собі, як перелякаються оті нікчемні вояки-рицарчатаї Дух у них враз у п'яти вскочить, а далі під землю чкурне!
— О, я не від того, щоб податися звідти в Лорето38,— сказав Пікрохоль.
— Ні, ні, це ви зробите, коли вертатиметеся назаді Спершу вам треба взяти Кріт, Кіпр, Родос, Кікладські острови і вдарити по Мореї. І тоді вже кінець Єрусалимові — хіба ж можна порівняти вашу могутність із султановою!
— Я знову зведу там храм Соломона 39,— мовив Пікрохоль.
— Ні, ви муситимете квапитись! Ви ж повинні будете захопити всю Малу Азію, Карію, Лікію, Памфілію, Кілікію, Дідію, Фрігію, Мізію, Віфінію, Сарди, Ада-лію, Самагерію, Кастамун, Лугу, Себасту — до самісінького Євфрату!
— А Вавілон і гору Сінай ми побачимо?
— Навіщо вони вам? Досить і того, що ви перетнете Гірканське море, а потім — дві Вірменії та три АравіїІ
— Схаменіться!
— А то чому?
— Там же пустизна! Юліан Август сконав там із військом від спраги!
— Нема клопоту! На Сірійському морі у вас стоять дев'ять тисяч чотирнадцять великих суден з чудовим вином! Вони припливуть у Яффу.