Отож вирішили, що дах буде плаский, з чотирма схилами. Але тут уже Мармедюк не погодився, вказавши на сніги, що лежать місяцями, причому товщина снігового шару сягає трьох-чотирьох футів. На щастя, змішаний стиль дозволяв піти на компроміс, і крокви подовжили, щоб дах був крутіший і сніг сповзав, з нього. Та, як на лихо, десь в їхні розрахунки вкралася помилка, а що одним з найбільших талантів Гайрама було вміння "працювати з косинцем", то помилку цю виявили аж тоді, коли важезні крокви вже поставили на стіни. Тут всі й побачили, що дах, всупереч усім правилам, став найпомітнішою частиною будівлі. Річард і його помічник тішилися думкою, що зависокий дах пощастить приховати покрівлею; проте чим більше з'являлося гонтин на даху, тим більше він впадав у око. Річард удався до фарби і чотири рази власноручно перефарбовував дах — спершу в небесно-голубий колір, марно сподіваючись, що спостерігач подумає, ніби то саме небо так нависло над Мармедюковим житлом; друга фарба була "кольору хмари", як він казав, а насправді нагадувала звичайнісінький дим; третю фарбу Річард назвав "зеленою невидимою", проте на тлі неба її дуже добре було видно. Тоді, облишивши думку замаскувати дах, наші архітектори всю свою винахідливість спрямували на те, щоб якось прикрасити огидний гонт. По тривалому обдумуванні й кількох спробах при місячному світлі Річард нарешті відважно покрив дах фарбою, яку охрестив "сонячним світлом", запевнивши свого двоюрідного брата суддю, що це найдешевший спосіб назавжди забезпечити собі ясну погоду над головою. Навкруги даху пустили пофарбоване в яскравий колір поруччя, прикрасили його ще всякими урнами та наліпили карнизів, до виготовлення яких приклав свій талант Гайрам. Спочатку Річард плекав дуже хитромудрий задум зробити димарі низькими і так їх розташувати, щоб вони нагадували прикраси на поруччі; але міркування зручності вимагали, щоб димарі піднімалися над дахом, бо інакше дим не матиме виходу, і тепер ці чотири труби насамперед привертали до себе увагу.
Оскільки цей дах посідав найважливіше місце в архітектурній діяльності Джонса, невдача дуже засмутила його. Спочатку він натякав знайомим, що винен тут Гайрам через своє цілковите невміння застосовувати косинець; тоді, поступово призвичаївшись до вигляду будинку, він усе з більшим задоволенням споглядав витвір своїх рук і, замість виправдовуватися, почав його розхвалювати. Знайшлись і слухачі, а що багатство й комфорт завжди приваблюють, то "палац", як то вже було, сказано, став взірцем для наслідування. Не минуло й двох років, як Джонс, зійшовши на свій високий дах, міг уже милуватися трьома будівлями — імітаціями його витвору. Отака мода — підхоплює навіть вади великих кумирів.
Потворний дах аніскільки не засмутив Мармедюка, і незабаром він за допомогою різних поліпшень зумів надати своєму житлові пристойний і комфортабельний вигляд… Проте ще лишалося чимало недоладного як у самому домі, так і біля нього. Отож привезли з Європи тополі, щоб ними облямувати алею, коло будинку посадили верби та інші дерева, що вже виросли майже врівень з дахом, але ще й досі тут на кожному кроці можна було побачити пагорки снігу, що прикривали пеньки зрубаних сосон, а де-не-де на двадцять-тридцять футів підносились обвуглені стовбури. Такі "недогризки", як їх називали місцеві жителі, часто-густо траплялися на полях поблизу селища; іноді поруч з ними сумно стирчала мертва сосна чи гемлок з обідраною корою — їхні голі гілки, колись такі величні, вкриті рясною хвоєю, тепер похмуро коливалися під поривами холодного вітру.
Проте Елізабет не зважала на все це й на багато інших неприємних речей. Поки сани спускалися, вона бачила лише купу будівель, що видніли внизу, мов намальовані на карті; та п'ятдесят стовпів диму, які здіймалися над долиною до самих хмар; та замерзле озеро в облямівці гір, порослих вічнозеленими лісами; та тіні сосон на снігу, що довшали в міру того, як сонце хилилося до обрію; та темну стрічку потоку, що виривався з озера і, звиваючись, струмив по рівнині до далекої Чесапікської затоки — все це вона пам'ятала змалку і впізнавала, хоча багато чого тут змінилося. За п'ять років тут відбулися значніші зміни, ніж за ціле століття в якій іншій країні, де некваплива праця людини полишила триваліші сліди. Для молодого мисливця й судді картина ця не була новою, хоча важко було, виринувши з мороку лісів і вздрівши чудову долину, яка так несподівано відкривається перед очима, лишитися до неї байдужим. Юнак, захоплено обвівши її поглядом з півночі на південь, знову сховав обличчя в складки своєї одежі, а суддя із задоволенням доброчинця споглядав загальну картину достатку і спокою, де майже все було результатом його трудів, плодами його заповзятливості й працьовитості.
Тут увагу подорожан привернув веселий передзвін бубонців. З того шаленого дзеленчання знати було, що хтось, швидко їде нагору, їм назустріч, і то на добрих конях, якими править молодець-кучёр. Кущі обабіч дороги заважали розгледіти хоч що-небудь, і двоє саней з'їхалися майже впритул, перш ніж подорожні побачили одне одного.
РОЗДІЛ IV
Що скоїлось? Чия кобила здохла?
У чому справа?
Шекспір, "Король Генріх IV"
З-поза безлистих кущів край шляху з'явилися великі сани, запряжені четвериком коней. Перша пара була сірої масті, а голобельні — вороної. На збруї всюди було поначіплювано бубонців, і кучер, незважаючи на крутий узвіз, гнав коней щосили, щоб дзеленчало якнайгучніш. Суддя з першого погляду впізнав людей в тих санях. Їх було четверо. Спереду, на конторському табуреті, міцно прив'язаному з двох боків до саней, сидів чоловічок, закутаний у підбиту хутром шубу так, що з-під неї видніло лише його червоне обличчя. В око впадала звичка цього добродія задирати голову, ніби він був незадоволений тим, що природа так мало піднесла його над землею. Риси його зберігали вираз діловитої поважності. Чоловічок твердою рукою правив гарячими кіньми і безстрашно гнав їх по самому краю урвища. За ним, обличчям до решти двох пасажирів, височіла довготелеса постать, хирлявості якої не приховували навіть дві шуби й кінська попона, що вкутували її; коли сани зблизились і постать повернулася до Мармедюка, з-під плетеного нічного ковпака визирнуло гостре обличчя, ніби пристосоване для того, щоб з найможливішою легкістю розтинати повітря. Завадити цьому могли хіба що очі, які видавалися на обличчі, наче дві голубі скляні кулі. Шкіра того обличчя була така хворобливо бліда, що навіть вечірній мороз не міг її підрум'янити. "Навпроти нього сидів кремезний низенький чоловік. Він теж був закутаний в шубу, з-під якої видніло лише обличчя, начебто незворушне, але з веселими чорними очима. На голові у нього, поверх гарної світлої перуки, була кунича шапка, як і в двох його вже згаданих супутників. Четвертий був чоловік з довгастим лагідним обличчям; байдуже що мороз, він був одягнений лише в строгий чорний сурдут, добре пошитий, але зношений і поруділий, і капелюх, що мав би досить пристойний вигляд, якби не втратив ворси від частого чищення. Лице його було бліде і меланхолійне, як у людей, що віддають багато часу книжкам. Від свіжого повітря воно трохи порожевіло, але й цей рум'янець здавався хворобливим. Загалом він, надто в порівнянні зі своїм добродушним сусідою, справляв враження людини, що карається якоюсь невідчепною гризотою.
Не встигли сани зблизитись, як кучер цього химерного екіпажа загорлав:
— З'їжджай у каменярню! З'їжджай у кар'єр, грецький царю! З'їжджай у кар'єр, Агамемноне[9], кажу тобі, а то ми не розминемося! З приїздом додому, братику Дюк! Ласкаво просимо, чорноока Бесс! Бачиш, Мармедюку, я прихопив із собою цінний вантаж, аби гідно зустріти тебе! Мосьє Лекуа навіть не встиг надіти шапку, старий Фріц не допив своєї пляшки, а містер Грант не дописав проповіді. Навіть коні рвалися назустріч тобі… До речі, судде, твоїх вороних треба негайно продати, вони засікаються, а правий погано ходить у запряжці. Я вже знаю, кому їх збути…
— Продавай що собі хочеш, Діку, — весело вигукнув суддя, — аби тільки лишив мені мою дочку і землю! А, Фріце, давній друже, це чимала честь, коли сімдесят літ вибираються назустріч сорока п'ятьом. Мосьє Лекуа, ваш покірний слуга. Містере Грант, — він трохи підняв шапку, — вельми вдячний вам за увагу. Панове, дозвольте вам відрекомендувати мою дочку. Ну, а ваші імена їй добре знайомі.
— Фітаю, фітаю, судде, — з помітним німецьким акцентом мовив найстарший. — Міс Петсі финен мені один посілунок.
— І я радо сплачу цей борг, шановний добродію, — ніжним срібним голоском відгукнулася Елізабет. — Для давнього друга у мене завжди знайдеться поцілунок, майоре Гартман!
Тим часом чоловік на передньому сидінні, якого назвали "мосьє Лекуа", виплутався нарешті із своїх шуб і зіп'явся на ноги; тоді, спершись однією рукою на табурет кучера, другою скинув шапку, ґречно кивнув судді й уклонився Елізабет.
— Накрий свою маківку, французе, — крикнув кучер, який виявився Річардом Джонсом, — накрий маківку, бо мороз повискубує рештки твого волосся!
Жарти Річарда завжди викликали сміх, бо, якщо навіть ніхто не сміявся, він сам неодмінно сплачував данину власній дотепності. Так було й цього разу. Він голосно зареготав, і мосьє Лекуа, знов улаштувавшись на своєму сидінні, теж із чемності посміхнувся.
Священик — бо саме таке було покликання Гранта — скромно, але сердечно повітався з прибулими, і Річард наготувався повернути коней, щоб їхати додому.
Але зробити це можна було тільки на вершині гори чи в кар'єрі — чималій западині, де місцеві жителі брали камінь для своїх будівель. Саме сюди й мав Річард намір повернути запряг. Їхати крутим вузьким узвозом само собою було важко і навіть небезпечно; ще ризикованіше було розвернути тут четверик з важкими саньми. Негр послужливо запропонував випрягти передню пару, і суддя гаряче підтримав цю пропозицію, але Річард поставився до неї вкрай зневажливо.
— Навіщо й для чого, братику Дюк? — трохи дратуючись, вигукнув він. — Адже коні сумирні, мов ягнята. Ти ж знаєш, передніх я сам виїжджав, а голобельним добряче знайомий мій батіг! Ось мосьє Лекуа трохи знається на цьому, бо часто їздив зі мною, — хай він скаже, чи є тут хоч найменша небезпека!
Француз, як і належить французові, не міг підвести людину, що виявила йому таку довіру; проте коли Річард повернув передню пару і Лекуа уздрів просто під собою урвище, його рачачі очі викотилися ще більше.