Певно, він думав, у неї є шанс зробити те, чого він від неї хотів.
— А що маємо робити ми?
— Чекати, — відповів Бродриб. — Чекати подальшого розвитку подій. Бо події мусять розвиватися так чи інак.
— То ти маєш ще якісь запечатані розпорядження, чи не так?
— Мій любий Шустере, — сказав містер Бродриб. — Містер Рейфаєл цілком довіряв моєму вмінню зберігати таємницю й не відступати від етичних принципів порядного адвоката. Запечатані інструкції, про які ти мене запитуєш, можуть бути відкриті лише за певних обставин, а такі обставини поки що не настали.
— І ніколи не настануть, — сказав Шустер.
Ця репліка закрила тему.
IV
Містер Бродриб і містер Шустер могли особливо не клопотати собі голову цією проблемою, адже вони жили повноцінним життям професіоналів, яким і без того вистачало роботи. Міс Марпл перебувала в зовсім іншому становищі. Вона сиділа за своїм плетінням, але думки не давали їй спокою, і тоді вона йшла прогулятися, хоча Черрі й докоряла їй за це.
— Ви не повинні забувати, що лікар не радив вам багато рухатися.
— Я ходжу дуже повільно, — заперечувала їй міс Марпл, — і нічого не роблю. Не копаю землю, не висмикую бур'яни. Я лише… ну, розумієш, я лише переставляю ноги та міркую про деякі речі.
— Які речі? — запитала Черрі з певною цікавістю.
— Якби ж то я знала, — відповіла міс Марпл і попросила Черрі принести їй ще один шарф, бо повіяв холодний вітер.
— Що її тривожить — хотіла б я знати, — сказала Черрі своєму чоловікові, ставлячи перед ним миску з рисом та вареними нирками. — Китайський обід, — пояснила вона.
Її чоловік схвально кивнув головою.
— Ти з кожним днем готуєш усе краще, — сказав він.
— Я турбуюся за неї, — мовила Черрі. — Турбуюся, бо бачу, вона стурбована. Вона одержала якогось листа й після того місця собі не знаходить.
— Їй треба лише сидіти спокійно, — сказав чоловік Черрі. — Сидіти спокійно, сприймати все легко, брати з бібліотеки цікаві книжки, завести приятельку чи двох, які приходили б навідувати її.
— Вона про щось думає, — промовила Черрі. — Схоже, опрацьовує якийсь план. Вона обмірковує, як їй узятися за якусь справу, таке в мене складається враження.
На цих словах вона урвала розмову, пішла взяти тацю з кавою й поставила її перед міс Марпл.
— Ти випадково не знаєш жінки, яка живе в одному з нових будинків десь тут поблизу і яку звати місіс Гастінґс? — запитала в неї міс Марпл. — А також ту, що називає себе міс Бартлет і живе в її домі?
— Ви маєте на увазі той будинок у кінці села, який був перебудований і наново пофарбований? Люди, які в ньому мешкають, з'явилися тут зовсім недавно. Я не знаю їхніх імен. Вони мені не цікаві. Принаймні, я не сказала б, що вони цікаві.
— Ті двоє жінок — родичі? — запитала міс Марпл.
— Ні. Просто подруги, так мені здається.
— Я дивуюся, чому… — сказала міс Марпл і урвала мову.
— Ви дивуєтеся чому?
— Ет, пусте, — промовила міс Марпл. — Прибери на моєму письмовому столі, будь ласка, і знайди для мене аркуш поштового паперу. Я хочу написати листа.
— Кому? — запитала Черрі з притаманною їй від природи цікавістю.
— Сестрі священика, — сказала міс Марпл. — Його звуть Кенон Прескот.
— Це та, з якою ви познайомилися за кордоном, на Антильських островах, чи не так? Ви показували мені її світлину в альбомі.
— Так.
— Ви погано себе почуваєте? Тому й вирішили покликати священика?
— Я почуваю себе цілком добре, — сказала міс Марпл, — і мені хочеться щось робити. Можливо, міс Прескот мені допоможе в цьому.
"Моя люба міс Прескот, — написала міс Марпл, — сподіваюся, ви мене не забули. Я познайомилася з вами та вашим братом у Вест-Індії, якщо ви пам'ятаєте, на острові Сент-Оноре. Сподіваюся, що любий Кенон перебуває при доброму здоров'ї і що астма не мучила його під час холодної погоди, яку нам довелося пережити минулої зими.
Я пишу вам, щоб запитати, чи не можете ви надіслати мені адресу місіс Волтерс, — Естер Волтерс, — яку ви, можливо, пам'ятаєте з тих днів, що їх ми провели на тому острові в Карибському морі. Вона була секретаркою містера Рейфаєла. Вона тоді дала мені свою адресу, та, на жаль, я не можу її тепер знайти. Я хотіла б їй написати, бо маю деякі відомості стосовно догляду за садом, які вона в мене просила, алея не могла їх надати їй у той час. До мене дійшли чутки, ніби вона одружилася знову, але не думаю, що людина, яка мені це повідомила, була впевнена в тому, що так воно є насправді. Можливо, ви знаєте більше про неї, ніж я.
Сподіваюся, моє прохання не буде для вас надто обтяжливим. Із сердечними вітаннями до вашого брата й найкращими побажаннями вам особисто.
Щиро вам віддана Джейн Марпл".
Міс Марпл почула себе набагато краще, після того як відіслала цього листа.
— Принаймні, — сказала вона собі, — я почала щось робити. Не те, щоб я чогось сподівалася від цього, але, може, щось та буде.
Міс Прескот відповіла на її лист майже відразу. Вона була надзвичайно сумлінною жінкою. Написала міс Марпл вельми люб'язного листа й повідомила адресу, яку та в неї попросила.
"Я не знаю нічого конкретного про Естер Волтерс, — написала вона, — але, як і ви, чула від однієї своєї подруги, що вона десь бачила повідомлення про її повторне заміжжя. Вона має тепер прізвище чи то Олдерсон, чи то Андерсон. Її адреса: Вінслоу Аодж, біля Олтона, Гантс. Мій брат посилає вам свої найкращі побажання. Шкода, що ми живемо так далеко одна від одної. Ми на півночі Англії, а ви — на південь від Лондона. Я сподіваюся, ми зможемо зустрітися в недалекому майбутньому.
Щиро ваша Джоана Прескот".
— Вінслоу Лодж, Олтон, — сказала міс Марпл, записуючи адресу. — Не так далеко звідси, справді не так далеко. Я могла б туди поїхати — мабуть, найліпше буде взяти таксі. Трохи задорого для мене, але ж мені обіцяно оплачувати видатки, а я з тим більшим правом зможу занести свої витрати на таксі до категорії видатків, якщо з цієї поїздки буде якась користь. А тепер я маю поміркувати: чи заздалегідь повідомити її про мій приїзд, чи пустити все на волю випадку? Думаю, буде набагато ліпше, якщо я довірюся випадку. Бідолашна Естер. Навряд чи вона згадує про мене з почуттям любові або приязні.
Міс Марпл поринула в роздуми, що стали наслідком її спогадів. Цілком можливо, що заходи, до яких вона вдалася на острові Сент-Оноре, врятували Естер Волтерс від перспективи бути вбитою в найближчому майбутньому. Принаймні, так вважала міс Марпл, але, мабуть, Естер Волтерс дотримувалася іншої думки.
— Приємна жінка, — сказала собі міс Марпл уголос, але намагаючись говорити якнайтихіше, — навіть дуже мила жінка. Вона належить до жінок того типу, які легко можуть вийти заміж за найпаскуднішого мерзотника. І навіть одружитися з убивцею, якщо випаде така нагода. Я все ж таки думаю, — провадила міс Марпл замислено, ще більше стишивши голос, — що справді врятувала їй життя. Власне, я майже переконана в цьому, але навряд чи вона теж так думає. Мабуть, вона мене не дуже любить. І тим важче мені буде використати її як джерело інформації. А втім, варто спробувати. Це ліпше, аніж сидіти тут і чекати, чекати, чекати.
Чи не пожартував усе ж таки з неї містер Рейфаєл, коли написав їй того листа? Він не був дуже добрим чоловіком, і людські почуття його мало цікавили.
— Хай там як, — промовила міс Марпл, поглянувши на годинник і вирішивши, що сьогодні ляже спати дуже рано, — а коли людина про щось замислюється перед тим, як лягти спати, то уві сні їй часто приходять у голову дуже цікаві думки. Можливо, такий метод спрацює й у мене.
V
— Вам добре спалося? — запитала Черрі, коли рано-вранці принесла тацю з чаєм і поставила її на столик біля ліктя міс Марпл.
— Мені наснився дуже дивний сон, — відповіла їй міс Марпл.
— Кошмар?
— Ні, ні, нічого подібного. Я розмовляла з кимось, із кимось таким, кого не дуже добре знала. Просто розмовляла. Та коли я підвела погляд, то побачила, що переді мною зовсім не та людина, з якою я розмовляла. Це був хтось інший. Дуже дивний сон.
— Уві сні нерідко все перемішується, — заспокоїла її Черрі.
— Цей сон нагадав мені про одну історію чи, власне, про людину, з якою я була колись знайома. Замов мені на завтра таксі, будь ласка, в Інча, гаразд? Десь на пів на дванадцяту.
Інч був невід'ємною частиною минулого міс Марпл. Старий містер Інч володів кебом, а коли він помер, то йому на зміну прийшов його син, "молодий Інч", якому було тоді сорок чотири роки і який перевів сімейний бізнес на автомобільну тягу, придбавши дві старі тарадайки. По його смерті гараж перейшов до нового власника. Відтоді назва фірми змінювалася кілька разів: "Автомобілі Піпа", "Таксі Джеймса" та "Оренда автомобілів Артура", — але старі жителі села досі називали її ім'ям Інча.
— Ви поїдете до Лондона?
— Ні, я поїду не до Лондона. Я пообідаю, певно, у Геслмірі.
— Що ви там знову надумали? — запитала Черрі, з підозрою подивившись на неї.
— Хочу ніби випадково зустрітися з однією людиною й зробити так, щоб наша випадкова зустріч здалася їй цілком природною, — сказала міс Марпл. — Це не так легко, але я сподіваюся на успіх.
О пів на дванадцяту таксі вже чекало на неї. Міс Марпл віддала останні розпорядження Черрі.
— Зателефонуй за цим номером, гаразд, Черрі? Запитай, чи місіс Андерсон удома. Якщо місіс Андерсон тобі відповість або повідомлять, що вона зараз підійде до телефону, скажи, що містер Бродриб хоче поговорити з нею. Ти — секретарка містера Бродриба. Якщо її нема вдома, довідайся, о котрій годині вона буде.
— А якщо вона вдома й сама мені відповість?
— Запитай, коли вона зможе зустрітися з містером Бродрибом у його лондонській конторі наступного тижня. Коли вона тобі скаже, запиши її відповідь і поклади слухавку.
— І що ви там понавигадували! Навіщо вам усе це? Чому ви хочете, щоб це зробила я?
— Пам'ять — цікава річ, — сказала міс Марпл. — Іноді людина може пригадати голос, який вона не чула понад рік.
— Але ж місіс як-там-її-звуть ніколи не чула мого голосу, чи не так?
— Ніколи, — сказала міс Марпл. — І саме тому я хочу, щоб їй зателефонувала ти.
Черрі виконала розпорядження. Місіс Андерсон пішла по крамницях, довідалася вона, але повернеться перед обідом і буде вдома до вечора.
— Що ж, це спрощує справу, — сказала міс Марпл. — Таксі вже тут? Ага, ось воно.