Венера в хутрі

Уві сні мені здавалося, ніби богиня стоїть перед моїм ліжком і погрожує мені рукою.

До школи мене послали рано, так що незабаром я вступив до гімназії і з пристрастю схоплював все, що обіцяло відкрити мені античний світ. Досить скоро з богами Греції я познайомився ближче, ніж з релігією Ісуса. Разом з Парісом я віддавав Венері доленосне яблуко, я бачив палаючу Трою і йшов за Одіссеєм у його поневіряннях. Праобрази всього прекрасного залягли глибоко у моїй душі, так що у тому віці, коли інші хлопці поводяться грубо і непристойно, я виявляв непереможну відразу до всього низького, буденного, негарного.

Проте чимось особливо низьким та непристойним дозріваючому юнакові видавалося кохання до жінки – кохання таке, яким воно виглядало йому спочатку у всій повсякденності. Я уникав будь-якого контакту із прекрасною статтю, одне слово, я був надчуттєвим аж до божевілля.

Коли мені було чотирнадцять років, до моєї матері прийшла на службу новенька покоївка – юна, гарненька, з округлими формами. Одного ранку, коли я студіював свого Таціта й захоплювався чеснотами давніх германців, ця мала замітала біля мене. Раптом вона зупинилась, з віником в руці нахилилась до мене, і пара пухких, свіжих, чудових вуст торкнулися моїх. Поцілунок маленької закоханої кішечки пройняв мене, але я підняв "Германію", як щит проти спокусниці, і, обурений, вибіг з кімнати.

Ванда зайшлася голосним сміхом: "Ви чоловік, якого ще треба пошукати. Але продовжуйте!"

– Ще одна сцена з тих часів залишилася для мене незабутньою, – розповідав я далі. – Графиня Соболь, моя далека тітка, відвідувала моїх батьків. Це була маєстатична, вродлива жінка, з чарівною усмішкою. Та я ненавидів її, бо у родині її вважали чимось на зразок мессаліни, я поводився з нею так невиховано, злісно і незграбно, як тільки міг.

Якось мої батьки поїхали до повітового містечка. Тітка вирішила скористатися їхньою відсутністю і влаштувала наді мною судилище. Вона у своїй обшитій хутром кацабайці несподівано увійшла до мене, а за нею кухарка, служниця з кухні і та маленька киця, якою я знехтував. Багато не питаючись, вони схопили мене і, незважаючи на мій бурхливий опір, зв'язали мені руки й ноги. Потім тітка засукала рукави і зі злим сміхом почала сікти мене великою різкою. Вона робила це так вправно, що мені аж кров бризнула, і я, зрештою, незважаючи на геройську відвагу, закричав, заплакав і почав благати про помилування.

Тоді вона дозволила мене розв'язати, але я мусив на колінах дякувати їй за кару і цілувати руку.

Ну, подивіться тепер лишень на надчуттєвого дурня! Під різкою вродливої, розкішної красуні, яка у своїй хутряній блюзці видавалася мені розлюченою царицею, у мені прокинулось почуття до жінки, і моя тітка здавалася мені відтоді найчарівнішою жінкою на Божому світі.

Моя катонівська суворість, мій сором перед жінкою були нічим іншим, як дуже загостреним почуттям прекрасного. Чуттєвість стала у моїй фантазії чимось на зразок культу, і я заприсягнувся собі не витрачати її святі почуття на звичайні істоти, а збирати їх для ідеальної жінки, а навіть, якщо б це було можливо, для богині кохання.

Дуже молодим я вступив до університету і замешкав у столиці, де жила тітка. Моя кімнатка нагадувала тоді покій доктора Фавста. У ній все стояло шкереберть – високі шафи були забиті книжками, що їх я за сміховинну ціну виторгував у єврейського антиквара на Зарваниці^[45], глобусами, атласами, мапами зоряного неба, кістяками звірів, черепами, погруддями великих людей. З-поза великої зеленої печі щохвилі міг з'явитися Мефістофель у вигляді мандрівного схоласта.

Я студіював все, без системи, без вибору: хімію, алхімію, історію, астрономію, філософію, правничі науки. Я читав Гомера, Вергілія, Оссіяна, Шіллера, Ґете, Шекспіра, Сервантеса, Вольтера, Мольєра, Коран, "Космос", спогади Казанови. З кожним днем я ставав усе розгубленішям, все більшим фантазером та все надчуттєвішим. Знову і знову в моїй уяві з'являлася чудова ідеальна жінка, вона з'являлася час від часу то як видіння, яке лежить на трояндах в оточенні амурчиків серед моїх шкіряних палітурок та кістяків, то в олімпійському одязі, зі строгим білим обличчям гіпсової Венери, а то з розкішними коричневими косами, веселими блакитним очима, та в оксамитовій, червоного кольору, обшитій соболевим хутром кацабайці моєї тітки.

Одного разу, після того, як вона знову з'явилася переді мною із золотого туману моїх фантазій у всій веселій принадності кохання, я пішов до графині Соболь, яка мене сердечно зустріла. Вона привітала мене поцілунком, що збентежив усі мої почуття. Тепер їй було десь років під сорок, але як і більшість отих невтомних марнотратниць життя, вона, ще й досі спокуслива, і, як і колись, була вбрана в зелену оксамитову блюзку, обшиту бронзовим хутром куниці. Але від тої суворости, яка мене колись так захопила, не залишилося й сліду.

Навпаки, вона була зовсім не жорстока зі мною і без зайвих церемоній дозволила їй поклонятися.

Вона зовсім недавно відкрила мої безумство та невинність, і їй приносило утіху робити мене щасливим. А я, я направду був щасливий, як молодий бог. Яка це була для мене насолода, коли я, стоячи перед нею на колінах, міг цілувати її руки – руки, якими вона мене колись карала! Ах! Що за чудові руки! Такої гарної будови, такі вишукані, такі пухкі та білі, і з якими ж витонченими ямочками. Насправді я був закоханий лише у ці руки. Я бавився ними, загортав їх у темне хутро, і розгортав, тримав їх проти вогню і не міг насититися, коли дивився на них.

Ванда мимоволі почала розглядати свої руки, я це помітив і усміхнувся.

– З того, як надчуттєве щоразу брало в мені гору, Ви бачите, що в історії зі своєю тіткою я був закоханий в оту жорстоку кару різками, яку я від неї отримав. Так само в історії з однією молоденькою акторкою, за якою я упадав приблизно через два роки, я був закоханий лише у її ролі. Тоді ж я захоплювався однією поважною панею, яка вдавала з себе неприступну цнотливицю, щоби зрадити мене, зрештою, з одним багатим євреєм. Бачите, мене обдурила і продала жінка, яка лицемірно вдавала найголовніші принципи, найідеальніші почуття: тому я так ненавиджу цей вид поетичних, сентиментальних чеснот. Дайте мені жінку, яка достатньо щира і чесна, щоби сказати мені: "Я – Помпадур, я – Лукреція Борджія", – і я буду їй поклонятися.

Ванда підвелася й відчинила вікно.

– Ви маєте своєрідну манеру розпалювати фантазію, збуджувати нерви, змушувати серце битися сильніше. Тягареві Ви надаєте ореолу, якщо тільки Ви щирі. Вашим ідеалом є мужня, геніальна куртизанка. О! Для мене Ви – мужчина, який може зовсім зіпсувати жінку.

* * *

– Ви розбурхали мене своїми історіями, я кручуся у своєму ліжку і не можу заснути, – сказала вона. – Приходьте, складете мені компанію.

– Хвилинку.

Коли я увійшов, Ванда сиділа навпочіпки перед каміном, у якому вона розпалювала слабенький вогник.

– Осінь стукає у двері, – почала вона. – Ночі вже зовсім холодні. Я боюся, що Вам це не сподобається, але скинути своє хутро не можу, поки в кімнаті не стане досить тепло.

– Не сподобаєтесь… хитрунко!.. та ж Ви знаєте… – я обняв її і поцілував.

– Звичайно ж, я знаю, але звідки у Вас ця велика пристрасть до хутра?

– Вона в мене вроджена, – відповів я. – Я виявляв її вже дитиною. Взагалі хутра на всі нервові натури впливають збудливо. Такий вплив грунтується на законах настільки ж загальних, наскільки й природних. Хутро має фізичну принадність, дивовижно млосну, якій ніхто не може протистояти. Останнім часом наука вказала на певну спорідненість електрики та теплоти, в кожному разі спорідненою є їхня дія на людський організм. Теплі пояси Землі породжують пристрасних людей, а тепла атмосфера викликає збудження. Подібно й електрика. Цим пояснюється і чаклунський позитивний вплив, який присутність кішок справляє на вразливих інтелектуальних людей, і та обставина, що він робив із цих довгохвостих грацій царства звірів, із цих чарівних іскристих живих батарей улюбленок Могаммеда, кардинала Рішельє, Кребійона, Руссо, Віланда.

– Отже жінка, вбрана у хутро, – сказала Ванда, – це ніщо інше, як велика кішка, як потужна електрична батарея?

– Звичайно, – відповів я, – так я пояснюю собі також і символічне значення, яке дістало хутро як атрибут влади й краси. У цьому сенсі раніше на нього претендували завдяки становим приписам на одяг тільки монархи та панівна шляхта, а великі художники вбирали у нього королев краси. Так, Рафаель для божественних форм Форнаріни, а Тіціан для рум'яного тіла своєї коханої не знайшли вишуканішого прикриття, як темне хутро.

– Дякую Вам за вчене й еротичне тлумачення, – сказала Ванда, – але Ви не сказали мені усього. Ви пов'язуєте із хутром ще щось особливе.

– Це правда, – вигукнув я, – я Вам уже казав кілька разів, що особлива принада для мене полягає у стражданні, що ніщо інше не здатне так розпалити мою пристрасть, як тиранія, жорстокість, і передовсім невірність вродливої жінки. Таку жінку, такий дивний ідеал з естетичного вчення про огидне, душу Нерона в тілі якоїсь Фринії я не можу собі уявляти без хутра.

– Я розумію, – вставила Ванда, – воно надає жінці чогось щадного, імпозантного.

– Не лише це, – провадив далі я. – Ви знаєте, що янадчуттєвий, що у мене все закорінене більше у фантазії, і звідти бере свою поживу. Я швидко розвинувся і став перечуленим, коли десь у десятирічному віці мені до рук потрапили легенди про мучеників. Я пригадую, як ці мученики знемагали у в'язниці, лежачи на ґратах, прострілені стрілами, у киплячій смолі, кинуті на поталу диким звірам, прибиті до хреста, і, що найжахливіше – терпіли це з якоюсь радістю. Страждати, терпіти жахливі муки видавалося мені відтоді утіхою, особливо якщо це йшло від вродливої ЖІНКИ, бо з того часу вся поезія, як і все демонічне, концентрувалося у жінці.

У чуттєвості я бачив щось святе, ба, щось єдино святе, у жінці та її вроді щось божественне, оскільки її заняттям є найважливіше завдання буття – продовження роду.