То їй дуже хочеться, щоб ви її зачесали, їй дуже сподобалась моя голова.
— Яке волосся? — сухо спитав Віталій.
— У неї? Ну, як вам сказати... Світло-каштанове, мабуть. Ближче до блондинки.
— Мені байдуже, який колір. Довге, коротке?
— Швидше довге.
— Якщо їй треба "бабетту", то "бабеттою" я не займаюся. Цей вид зачіски мене не хвилює. Тепер більшість дівчат роблять "бабетту", і даремно, я вам скажу. Цей зворотний начіс створює лише подобу, що волосся пишне, а насправді воно тільки підбите і посічене. Дехто зробить "бабетту" і тижнів два не розчісує. Для волосся це шкідливо.
— Ні, Віталію, про "бабетту" вона мені нічого не казала. Зробіть їй щось на свій смак.
— Гарна дівчина? — діловито запитав Віталій.
— По-моєму, дуже.
— Я спитав через те, що інколи гарних дівчат дозволяю собі обслуговувати без жодної матеріальної точки зору. Мене цікавить проблема вибору зачіски залежно від розміру чола, довжини шиї та інших ознак. Це легше перевіряти на дівчатах, аніж на солідній клієнтурі. У солідної клієнтури і волосся вже не те, і форма обличчя не так виражена, і до того ж вона вимагає собі певну зачіску, а не ту, яку я пропоную їй як майстер. З іншого боку, займаючись багато дівчатами, я ризикую не заробити собі на життя. Але час од часу свої теорії я мушу перевіряти на дівчатах.
— Ну, то перевірте їх на моїй Галі.
— Гаразд, я згоден.
— То я скажу їй, вона подзвонить вам.
— Краще я сам їй подзвоню. Номер телефону?
— Мій службовий.
— Чудово. Я їй подзвоню.
8
Субота — короткий день. Як для кого. Для мене цей день виявився довгим. Я навіть запізнилася на молодіжний вечір. Коли прийшла до клубу, вже почалися танці. Я люблю дивитися на ноги танцюючих. Вони часто промовляють більше, аніж обличчя. А взуття? Туфельки, туфельки, туфельки — імпортні, гостроносі, невагомі, з тонкими, майже фіктивними каблуками. Слава тим, хто не похитнувшися, ходить на цих чарівних фіктивностях (я не можу). А поряд з туфельками — заступницьки — чоловічі полуботинки, а то й ремінні сандалі, а то й зовсім чоботи... І багато — ох, як багато! — дівочих пар: туфельки з туфельками. Танцюють граціозно, старанно, незалежно, наче нічого більше їм і не потрібно. Ех, дівчата, бідні ви мої! Давно минула війна, виросло друге покоління, а вас усе надто багато...
Серед більшості модних туфельок особливо помітні ті, яких меншість, ті, які простіші: босоніжки, сандалети, навіть тапочки. І що ж, навіть гарно в тапочках, коли ноги легкі, прямі... І якось окремо впала мені в око пара зелених парусинових босоніжок. Як ця пара тупала, як перебирала, як притупувала! На кожен такт музики вона робила не один, не два, а штук десять непомітних рухів. Цікаво, яка у них хазяйка, у цих босоніжок? Я ковзнула поглядом угору по повненьких литках і побачила дівчину, зовсім молоденьку, років сімнадцяти, із стоячими кучериками, неначе з клоччя (Віталій сказав би — баран). Уся вона була коротенька, міцненька, як ріпка. Вузьке, вище колін, яскраво-золоте парчеве плаття кругло обтягало маленький опуклий зад. Вона діловито танцювала за кавалера з тонкою і томною дівицею мало не на голову вищою од себе. Люблю дівчат, які танцюють за кавалера,— з ними можна мати справу.....
Іще серед безлічі танцюючого взуття мою увагу привернули величезні жовті полуботинки на неймовірно товстій рифленій підошві. Вони щось нагадували мені, але що? А, зрозуміло. В цих полуботинках танцював стиляга. Не нинішній стиляга, а старомодний, зразка 1956 року. Він наче живий зійшов із сторінок "Крокодила" — у своєму бахматому картатому піджаку, коротких, рурочками, штанях, з величезними ногами на рубчастій підошві, з довгим неохайним волоссям... Старомодний стиляга!
А де ж моя Галя? Спробую відшукати її по ногах. Це виявилося не важко — я одразу знайшла очима дві граціозні ніжки в сірих туфлях із списоподібними носками. Цікаво, як зачесав її Віталій? Я підняла погляд на її обличчя і одразу зрозуміла, що Галя — красуня. Не просто гарненька дівчина, а саме красуня. Може, це завдяки зачісці? Важке, густе, мов текучий мед, темно-золоте волосся обтікало голову — інакше не скажеш. Вона танцювала з якимсь хлопцем, заворожено дивлячись йому в обличчя, і її емалеві очі плавилися. Хто ж цей хлопець? Володя, чи що? Ох, та це ж Віталій!
Як це я не впізнала його? В чорному костюмі він був якийсь незвичний, я б сказала — не такий вузький, навіть поважний. Дивлячись суворими очима поверх чарівної медової зачіски, байдужий до своїх ніг, він ледь помітно, ритмічно переставляв їх, трохи здригаючи коліньми. Мабуть, це модна манера танцювати: не рухаючись із місця.
Чудасія! Галя — і Віталій...
Радіола, захлинувшися, замовкла. Пари пішли врозбрід, тягнучи шматки серпантинових стрічок. Але зразу ж музика знову заграла: вальс.
Оце безсмертний танець! Скільки постаріло й померло за мій вік танців, а він усе той самий, улюблений. Закружляли пари. Поряд зі мною звідкілясь узявся Лебедєв.
— Маріє Володимирівно, один тур!
— Господь з вами, Вячеславе Миколайовичу! Я вже давно не танцюю.
— Не танцюєте, а одразу видно, що хочеться.
— Звідкіля це видно?
— А ви всім своїм єством відбиваєте такт: раз-два-три, раз-два-три... Дозвольте?
Я відхилилася:
— Їй-богу, не варто. Іншим разом, за інших обставин...
— Ех, ви, страхополох!
Він підхопив якусь дівчину і закружляв її. Ловко танцює старий. І заздрісно, і сумно.
...Отак стій і дивися, як кружляє-кружляє мимо тебе вальс...
9
Музика замовкла, вальс закінчився. Принесли мікрофон. На середину залу вийшла культурниця Зіна, дівчина спортивного складу з тонкими, засмаглими голими до плечей руками і сказала в мікрофон:
— Добрий вечір, товариші!
— Добрий вечір, добрий вечір,— загомоніло у відповідь.
— Починаємо друге відділення нашого розважально-масового молодіжного вечора. У програмі — вечір сміху, масові ігри.
— Ну от, знову масові ігри,— досадливо протяг дівочий голос.
— Не заважайте, товариші. Товариші, звільніть простір для масових ігор. Будьте дисципліновані, товариші.
Люди відступили до самих стін. Мене спочатку притиснули, потім впізнали:
— Маріє Володимирівно, та ви проходьте вперед.
— У перший ряд, Маріє Володимирівно!
— Не треба,— відбивалася я,— мені й тут добре.
— Та ви звідси нічого не побачите.
— Побачу, справді, побачу.
Все ж таки виштовхали мене, чортяки, в перший ряд.
Зіна поралася в центрі вільної площі. Принесли мішок. Вона заходилась виймати звідти одного по одному надувних гумових зайців, уже надутих. Кожен заєць завбільшки з кішку. Вона статечно всаджувала їх пліч-о-пліч на підлозі. Я автоматично рахувала зайців — п'ятнадцять штук. Народ мовчав.
Ось закінчилися зайці, і з мішка з'явилися рушниці — одна, дві, три, чотири іграшкових рушниці і ще якісь загадкові предмети з картону — маски, певно, щось рожеве.
— Увага, товариші. Пояснюю гру. В масовій грі беруть участь дві пари — дві дівчини і двоє юнаків.
Навколо засміялися.
— Дисципліна, товариші. Сміятиметеся потім. Гра називається "Полювання на зайців". Хто бажає взяти участь у грі?
Юрма тислася. Ніхто не виходив.
— Ну, виходьте, товариші, швиденько, виявляйте активність.
— Ет, чи пан, чи пропав! — крикнула одна дівчина і вискочила на середину. Це була та сама в золотому платті. Молодець, "ріпка"!
Добрий початок — половина діла. За ріпкою вийшла ще одна дівчина — цю я знаю, лаборантка Тоня,— і ще двоє хлопців, обидва з нашого інституту, один короткий, рум'янець плямами, а другий довгий-довгий, волосся в нього розпадається. Наче Саша Лук'янов, та я не була впевнена. Коли Саша Лук'янов, то я йому підписала вже дві догани. Ноги цей хлопець мав дуже довгі, і він усе переступав з одної ноги на другу.
— Ще раз увага, товариші. Пояснюю гру "Полювання на зайців". У грі беруть участь четверо. Кожен з них має надіти свою рушницю на плече.
Посміюючись і соромлячись, хлопці й дівчата пролізли в ремінні петлі дитячих рушниць.
— Так. Пояснюю далі. Кожен з вас чотирьох матиме свій куток. Розставляю учасників по кутках. У центрі залу сидять зайці. Бачите зайців?
— А чого ж не бачимо, не сліпі,— сказав короткий.
Навколо панувала мертва тиша. Зайці сиділи шеренгою, дуже сумні, звісивши м'які холодні вуха. Один усе силкувався впасти набік. Зіна поправляла його.
— Кожен з вас має настріляти якомога більше зайців і занести їх у свій куток, зрозуміло? Ви знімаєте з плеча рушницю, націлюєтеся в зайця і стріляєте. Справжнього пострілу, певна річ, не відбувається, оскільки рушниці дитячі і нічим не заряджені з метою безпеки гри. Вбивши зайця, ви несете його в свій куток, зрозуміло?
— Зрозуміло,— сумно мовив довгий, зігнувши цього разу праву ногу.
— Тепер я одягну вам маски. Для того, щоб ви нічого не могли бачити, отвори для очей у масках заклеєні. Зрозуміло?
— Що ж тут незрозумілого, школу закінчили,— сказала "ріпка".
— Увага. Одягаю маски.
Довгому дісталася понура маска п'яниці, вуха якого стирчали, і мав він навислий ліловий ніс. Короткому — щось жовте, плескате, яке ніби принюхувалося. Потворну старечу пику в хустці начепили Тоні. Та найстрашнішою виявилася жіноча маска, яка припала на долю веселої золотої "ріпки". Роздута, синювато-рожева стареча голова, майже без очей, з одним вухом, з паралітично розкритим, скошеним набік ротом. Клінічна маска ідіотки. Усі четверо замаскованих стояли з рушницями на плечах посеред залу, наче вихідці із жахливого сну алкоголіка.
— Увага, приготувалися. За моїм сигналом гравці починають гру "Полювання на зайців". Увага, почали!
Зіна свиснула в свій свисток, чи то спортивний, чи то міліцейський. Першою рушила з місця дівчина — золота "ріпка" — з рожевим кошмаром замість голови. Вона зняла рушницю, старанно націлилась, "вистрілила" в невидимих зайців і, твердо ступаючи, подалася по здобич. Мабуть, нічого не бачачи, і справді важко зберегти напрям руху. Вона взяла правіше, аніж треба, пройшла повз зайців, присіла навпочіпки й почала нишпорити по порожній підлозі, безтямно поводячи ідіотичною головою. У залі пролунав смішок. "Який жах,— думала я.— Що це таке?.." Тепер схопив рушницю цибатий — Саша Лук'янов чи не Саша Лук'янов? — той, з головою п'яниці. Він, мабуть, прагнув унести в номер щось своє: вистрілив, сказав "бабах" і рушив до зайців гусячим кроком, високо підкидаючи ноги.