Саме Еліза зіставляла й робила висновки.
Більшість наших знань, певна річ, не могла стати нам у пригоді. Адже лише кілька томів із усієї бібліотеки потрапили туди після 1912 року. Але дуже багато з тих книжок можна було вважати безсмертними. Навчилися ми дечого й зовсім безглуздого – наприклад, танців.
Якби мені дуже захотілося, то я міг би виконати вам тут, на руїнах Нью-Йорка, досить пристойну й історично вірогідну версію тарантели.
Чи становили ми з Елізою один розум, коли мислили вдвох?
Я переконаний, що так. Особливо, коли врахувати, що в нас не було вчителів. Ні, я не хвалюся. Та й чим хвалитись, коли ти тільки половинка розуму, нехай і геніального?
Пригадується, як ми з Елізою каменя на камені не лишили від Дарвінової теорії еволюцій. І все на тій підставі, що живі істоти були б дуже вразливими, поки вони, скажімо, розвивали б і вдосконалювали свої крила або захисний панцир. І хижаки, звичайно, встигли б за той час поласувати ними.
Ми дійшли тоді одного висновку, який виявився настільки пророчим, що мене й тепер дрож проймає, коли згадую.
Почалося все з того, що нам здалося дивним, як у давнину люди могли споруджувати єгипетські піраміди та мексіканські храми, встановлювати величезні статуї на острові Пасхи, будувати з важезних каменів арки Стонхенджу – і все це без потужних підйомних кранів, без сучасної техніки.
І ми з Елізою дійшли висновку, що в ті далекі часи, мабуть, бували дні з дуже слабкою силою земного тяжіння – і люди тоді легке вергали величезні кам'яні брили.
Ми зробили також припущення, що для земних умов гравітація аж ніяк не має бути чимось незмінним. Ми передбачили, що будь-якої миті сила земного тяжіння може стати такою ж мінливою, як, скажімо, вітер, спека або мороз, чи навіть як хуртовина або дощова злива.
Окрім того, ми ще й піддали грунтовній критиці конституцію Сполучених Штатів Америки. Ми довели, що це ідеальна програма для суспільства, в якому люди просто не можуть досягти щастя й добробуту.
Ми висловили припущення, що упорядники конституції виявилися сліпими до духовної краси простої людини яка не володіла багатствами, не мала ні впливових друзів, ні високих державних посад, але, незважаючи ні на що, завжди була по-справжньому незалежна.
На нашу думку, упорядники конституції зумисне не помітили, що люди у важких умовах завжди прагнуть об'єднуватись у начебто нові родини. Причому це характерно як для демократичного ладу, так і для диктаторського. Адже люди скрізь однакові і цивілізованими стали зовсім недавно.
Отож виборні урядовці неминуче об'єднувались у могутню родину, члени якої – і це теж неминуче – починали з недовірою і відразою ставитися до інших родин, на які – знову ж таки цілком закономірно – поділилось усе людство.
Тож, міркуючи половинками одного генія, ми з Елізою запропонували: до конституції треба внести поправку, яка гарантувала б кожному громадянину,– незалежно від того, пригнічений він чи ні, нормальний чи божевільний, правоздатний чи неправоздатний, гарний чи потворний,– право бути членом якої-небудь родини. Кожному такому суспільному осередку має бути також дозволено ставитися до всіх інших із погордою й презирством, як це робить каста високих урядовців.
Он що ми утнули!
Отак воно.
Розділ 7
Як би гарно було, особливо для Елізи, оскільки вона народилася дівчинкою, щоб ми виявилися просто бридкими каченятами, тобто з часом мали перетворитися на чарівних лебедів. Але, всупереч таким сподіванням, ми з дня на день ставали дедалі бридкіші.
Чоловікові двометровий зріст не дуже вадить. Навпаки – це дає певні переваги. Коли я навчався в приватній школі, а згодом у коледжі, мене там дуже цінували як баскетболіста. І це незважаючи на мої вузенькі плечі, на голосок, схожий на писк флейти-пікколо, та відсутність і натяку на якусь порість на підборідді та в інших місцях, де їй уже належало пробиватися. А значно пізніше, коли голос мій почав ламатися, набуваючи басового тембру, і я вже балотувався у сенат від штату Вермонт, я мав змогу подати на рекламних щитах таку характеристику своєї кандидатури: "Великій Справі потрібна Велика Людина!"
Проте Еліза, однакова зі мною зростом, не могла сподіватися, що її десь зустрічатимуть із розкритими обіймами. На цьому світі попросту немає більш-менш пристойної і традиційної жіночої ролі, яку можна доручити недоумкуватій чотиригрудій неандерталочці із дванадцятьма пальцями на руках і ногах, вагою понад центнер і заввишки два метри.
Ще змалку ми добре усвідомили: нам не судилося стати переможцями на жодному із земних конкурсів краси.
У зв'язку з цим Еліза якось висловила пророцтво. Було їй тоді, може, вісім років. Сестричка зауважила, що в неї є шанс коли-небудь здобути перший приз на одному з марсіанських конкурсів краси.
Насправді ж Елізі судилося знайти на Марсі свою смерть.
А призом за її красу стане лавина залізного колчедану, відомого під назвою "золото дурнів".
Отак воно.
У нашому далекому дитинстві був час, коли ми вважали себе щасливими, що не вродилися красунчиками. Із купи прочитаних мною вголос рицарських романів – писклявим голоском і з жвавою жестикуляцією – нам стало відомо, що часто-густо красені-герої стають жертвами надто пристрасних незнайомців, які порушують їхню самотність.
А ми аж ніяк не хотіли, щоб нашу самотність порушували. Бо вдвох ми утворювали не лише єдиний розум, а й досконало заселений всесвіт.
А тепер кілька слів про наш зовнішній вигляд. Нас одягали у найкраще вбрання, яке тільки можна було придбати за гроші. Величезні розміри, які змінювалися щомісяця, регулярно, за вказівкою батьків, надсилалися поштою найкращим у світі кравцям, шевцям і фірмам, які спеціалізувалися на чоловічих і жіночих туалетах.
Хоч ми нікуди не виходили, доглядальниці вдягали нас, радіючи при цьому, мов діти, як ото вдягають юних мільйонерів, коли ті збираються на світські вечірки в своєму колі, на виставку коней, на лижні прогулянки в горах, на уроки в престижній приватній школі, на театральну прем'єру тут, на Манхеттені, що закінчується вечерею, де річкою ллється шампанське.
Отак воно.
У своєму становищі ми бачили тільки його кумедну сторону. Та хоч які розумні були ми з Елізою, коли починали мислити одним розумом, проте до п'ятнадцятирічного віку ми так і не збагнули, що перебуваємо також у центрі трагедії. Ми вважали, що наша потворність – це просто іграшка, розвага для інших людей. Ми не здогадувалися про те, що здатні викликати відразу в тих, хто міг би несподівано нас зустріти.
Ми були такі наївні в своїх поглядах на привабливу зовнішність, що анічогісінько не второпали у казці "Бридке каченя", яку я одного разу прочитав уголос Елізі в мавзолеї професора Ілайю Рузвельта Суейна.
Ішлося там про пташеня, яке виросло серед качок і вважалося в їхньому середовищі потворою. Та згодом, коли пташеня підросло, воно обернулося чарівним лебедем.
Пригадую, як Еліза висловила припущення: мовляв, на її думку, казка значно б виграла, якби в кінці маленьке пташеня зачалапало до берега, вийшло з води та й перетворилося в носорога.
Отак.
Розділ 8
До нашого з Елізою п'ятнадцятиріччя ми не почули жодного поганого слова на свою адресу, навіть коли підслуховували розмови дорослих із схованок і тайників.
Прислуга настільки звикла до нас, що доглядальниці навіть не згадували про Елізу та про мене у своїх балачках. Доктор Мотт і взагалі рідко говорив про щось інше, крім апетиту близнюків та обсягу й регулярності випорожнення. Що ж До наших батьків, украй засмучених своїми дітьми, то вони буквально втрачали дар мови, коли раз на рік здійснювали космічну подорож на наш астероїд. Пригадується, батько завжди говорив із матусею – нерозбірливо й байдуже – про міжнародні події, про які він вичитав у газетах.
Звичайно вони привозили нам іграшки з магазину "Шварц", до яких додавалась інструкція і гарантія торгового центру: ці іграшки сприяють розвиткові дітей у трирічному віці.
Отак воно.
Нині я часто міркую над тими таємницями людської душі, які поки що приховую від юних Мелоді та Айседора в інтересах їхнього душевного спокою: ідеться про те, що загробне життя – нудьга цілком безпросвітна.
І в такі хвилини мені згадується страшна таємниця, яку так ретельно приховували від нас із Елізою: те, що наші батьки бажали нам якнайскорішої смерті.
Ми думали, що наше п'ятнадцятиріччя мине, як і всі попередні дні народження. Тому ми з Елізою підготувалися до вже звичної вистави. Батьки приїхали якраз під час вечері – о четвертій пополудні. Свої подарунки ми мали отримати наступного дня.
Тим часом у опорядженій кахлями їдальні ми обстрілювали одне одного їжею. Я влучив у Елізу чорною грушею. Вона пожбурила в мене французьким філе. Ніби м'ячики, відскакували від служниці здобні булочки. Ми вдавали, ніби не знаємо, що батьки вже приїхали і підглядають за нами крізь шпарку в дверях.
Потім, перш ніж влаштувати нам очну зустріч із татусем і матусею, нас добряче сполоскали, обробили гігієнічною пудрою, вдягли у піжами та купальні халати, взули в капці. Ми звичайно вкладалися о п'ятій вечора, бо вдавали, що спимо по шістнадцять годин на добу.
Аж тут доглядальниці Овета Купер та Мері Селвін Керк повідомили, що в бібліотеці на нас чекає чудовий сюрприз.
Я та Еліза прикинулися, ніби палаємо від нетерплячки скоріше про все дізнатися.
На той час ми вже остаточно сформувалися як гіганти.
Із собою я постійно тягав гумового човника, що вважався моєю улюбленою іграшкою. Безладно зібрану кучму смолянистого волосся Елізи вивершував оксамитовий яскраво-червоний бант.
Як звичайно, коли нас підвели до батьків, між нами був широкий столик для кави. Як звичайно, татусь і матуся смакували коньяк. Як звичайно, в каміні потріскували і шкварчали сирі ялинові та яблуневі дрова. Як звичайно, писаний олійними фарбами портрет професора Ілайю Рузвельта Суейна, що висів у рамі над каміном, сонцесяйно усміхався, спостерігаючи ритуальну сцену, яка відбувалася внизу.
Як звичайно, батьки зустріли нас стоячи. Вони вітали своїх дітей променистою усмішкою, за якою ховався солодкаво-гіркий жах.
Як звичайно, я та Еліза вдали, ніби ми цих людей палко любимо, тільки ось одразу важко пригадати, хто ж вони такі.
Як звичайно, розмову почав батько.
– Добридень, любі Елізо та Вілбере,– привітався він.– Вам, як видно, непогано ведеться.