Спочатку мені дуже не хотілося спускатися в підземелля, а потім, згадавши, що Валек і Маруся живуть там постійно, я переміг неприємне почуття і пішов туди разом з ними. У підземеллі було темно й тихо, але чути було, як угорі перекочувався гучний гуркіт грози, ніби хтось їздив там на величезному возі бруківкою.
За кілька хвилин я призвичаївся до підземелля, і ми весело прислухалися, як земля приймала широкі потоки зливи; гомін, сплески і часті розкоти настроювали наші нерви, викликали пожвавлення, що вимагало виходу.
– Давайте грати в піжмурки, – запропонував я.
Мені зав'язали очі; Маруся дзвеніла слабкими переливами свого жалісного сміху і ляпала по кам'яній підлозі непроворними ніжками, а я вдавав, що не можу спіймати її, як раптом наштовхнувся на чиюсь мокру постать і в ту ж хвилину почув, що хтось схопив мене за ногу. Міцна рука підняла мене з підлоги, і я повис у повітрі додолу головою. Пов'язка з очей моїх впала.
Тибурцій, мокрий і лютий, ще страшніший від того, що я дивився на нього знизу, тримав мене за ногу і дико повертав очима.
– Це ще що, га? – суворо питав він, дивлячись на Валека. – Ви тут, я бачу, весело проводите час… Завели приємну компанію…
– Пустіть мене! – сипів я, дивуючися, що і в такому незвичному становищі я все-таки можу розмовляти, але рука Тибурція ще міцніше стисла мою ногу.
– Відповідай! – звернувся він знову грізно до Валека, який в цьому скрутному становищі стояв, засунувши в рота два пальці, начебто на доказ того, що відповідати йому рішуче нема чого.
Я помітив лише, що він з великим співчуттям стежив за моєю нещасною постаттю, що хилиталась, наче маятник, у повітрі.
Пан Тибурцій підняв мене і глянув в обличчя.
– Еге-ге! Пан суддя, якщо мене не обманюють очі… Навіщо це ви зводили завітати сюди?
– Пусти! – вимовив я уперто. – Зараз же відпусти! – І при цьому я зробив інстинктивний рух, ніби збираючися тупнути ногою, але від цього тільки заборсався в повітрі. Тибурцій зареготав.
– Ого-го! Пан суддя зволять сердитися… Ну, та ти мене ще не знаєш. Я – Тибурцій. Я ось повішу тебе над вогником і засмажу, як порося.
Розпачливий вигляд Валека ніби підтверджував думку про можливість такого сумного кінця. На щастя, на визволення наспіла Маруся.
– Не бійся, Васю, не бійся! – підбадьорила вона мене, підійшовши до самих ніг Тибурція. – Він ніколи не смажить хлопчиків на вогні… Це неправда!
Тибурцій швидким рухом повернув мене і поставив на ноги; при цьому я трохи не впав, бо в мене закрутилася голова, але він підтримав мене рукою і потім, сівши на дерев'яний оцупок, поставив мене між колін.
– І як це ти сюди потрапив? – продовжував він допитувати. – Чи давно?.. Кажи ти! – звернувся він до Валека, бо я нічого не відповів.
– Давно, – відповів той.
– А як давно?
– Днів з шість.
Здалося, ця відповідь дала панові Тибурцію деяке задоволення.
– Ого, шість днів! – промовив він, повертаючи мене обличчям до себе. – Шість днів – багато часу. І ти й досі нікому ще не розбазікав, куди ходиш?
– Нікому.
– Правда?
– Нікому, – повторив я.
– Похвально!.. Можна сподіватися, що не розбазікаєш і надалі. А втім, я завжди вважав тебе за порядного хлопця, стріваючи на вулиці. Справжній "вуличник", хоча й "суддя"… А нас судитимеш? Скажи!
Він говорив досить добродушно, але я все-таки почував себе дуже ображеним і тому відповів сердито:
– Я зовсім не суддя. Я – Вася.
– Одне одному не заважає, і Вася теж може бути суддею – не тепер, так потім… Це вже, брат, так ведеться здавна. От бачиш: я – Тибурцій, а він – Валек. Я – жебрак, і він – жебрак! Я, якщо вже казати одверто, краду, і він крастиме. А твій батько мене судить, – ну, і ти коли-небудь судитимеш… ось його!
– Не судитиму Валека, – заперечив я похмуро. – Неправда!
– Він не судитиме, – насупилася і Маруся, переконливо відхиляючи від мене жахливу підозру.
Дівчинка довірливо притулилась до ніг цієї потвори, а він ласкаво пригладив жилавою рукою її біляве волосся.
– Ну, цього ти наперед не кажи, – сказала чудна людина, звертаючись до мене таким тоном, ніби вона розмовляла з дорослим. – Не кажи, друже!.. Кожному своє, кожен іде своєю стежкою, і хто знає… може, це й добре, що твоя стежка пролягла через нашу. Для тебе добре, тому що краще мати в грудях шматочок людського серця, ніж холодний камінь, – розумієш?
Я не розумів нічого, та все ж таки вп'явся очима в обличчя дивної людини, очі пана Тибурція пильно вдивлялися в мої.
– Не розумієш, звичайно, бо ти ще малий… Тому скажу тобі коротко: якщо колись доведеться тобі судити ось його, то згадай, що коли ви обидва були дурнями і гуляли разом, – то вже тоді ти йшов по дорозі в штанях і з добрим запасом харчів, а він біг своєю дорогою голодранцем і з порожнім пузом, а втім, – сказав він, різко змінюючи тон, – запам'ятай добре от що: коли ти прохопишся своєму судді або хоч птиці, яка пролітає повз тебе в полі, про те, що ти тут бачив, то не бути мені Тибурцієм Драбом, якщо я тебе не повішу на цей камінь за ноги і не зроблю з тебе копченого окосту. Це ти, сподіваюся, зрозумів?
– Я не скажу нікому… я… Можна мені знову прийти?
– Приходь, дозволяю… Але з умовою… Я вже сказав тобі відносно окосту. Пам'ятай!
Він відпустив мене, а сам розтягся із втомленим виглядом на довгій лаві, що стояла біля стінки.
– Візьми он там, – показав він Валекові на великий кошик, який він, увійшовши, залишив біля порога, – та розведи вогонь. Ми сьогодні варитимемо обід.
Це вже була не та людина, яка за хвилину до цього лякала мене, вирячивши очі, і не блазень, який розважав глядачів за подачки. Він порядкував як господар, голова родини, який повернувся з роботи і віддавав накази сім'ї.
Він здавався дуже втомленим. Одяг його був мокрий від дощу, уся постать виявляла важку втому.
Ми з Валеком жваво взялися до роботи. Валек запалив скалку, і ми пішли в темний коридор, що прилягав до підземелля. Там у кутку були звалені куски напівзотлілого дерева, уламки хрестів, старі дошки; з цього запасу ми взяли кілька кусків і, кинувши їх у камін, розвели вогник. Потім Валек вже один умілими руками взявся за куховарство. За півгодини у каміні в горщику закипало якесь вариво, і, чекаючи, поки воно поспіє, Валек поставив на триногий, так-сяк збитий столик сковороду, на якій парували шматки смаженого м'яса. Тибурцій підвівся.
– Готово? – сказав він. – Ну й прекрасно. Сідай, малий, з нами – ти заробив свій обід… Пане вчителю, – гукнув він потім, звертаючись до "професора", – кидай голку, сідай до столу!
– Зараз, – вимовив тихим голосом "професор", здивувавши мене цією свідомою відповіддю.
Старий встромив голку в лахміття і байдуже, з тьмяним поглядом сів на один з дерев'яних оцупків, що заміняли в підземеллі стільці.
Марусю Тибурцій тримав на руках. Вона і Валек їли з жадністю, яка ясно вказувала, що м'ясна страва була для них небаченою розкішшю. Маруся обсмоктувала навіть свої засмальцьовані пальці. Тибурцій їв не кваплячись і, підкоряючись, очевидно, непереможній потребі говорити, повсякчас звертався до "професора" із своєю розмовою.
Бідний вчений виявляв при цьому дивовижну увагу і, схиливши голову, слухав усе з таким розумним виглядом, наче розумів кожне слово. Іноді навіть він виказував свою згоду кивком голови і тихим мимренням.
– Ось як небагато треба людині, – казав Тибурцій, – чи не правда? От ми й ситі, і тепер нам лишається тільки подякувати богові та клеванському ксьондзові…
– Ага, ага! – підтакував "професор".
– Ось ти підтакуєш, а сам не розумієш, до чого тут клеванський ксьондз, – адже я тебе знаю. А проте, коли б не було клеванського ксьондза, у нас не було б смаженини і ще дечого.
– Це вам дав клеванський ксьондз? – спитав я, згадавши раптом кругле, добродушне обличчя ксьондза, який бував у батька.
– У цього малого допитливий розум, – вів далі Тибурцій, звертаючись, як і раніше, до "професора". – Справді, його священство дав нам усе це, хоча ми у нього і не просили, і навіть, можливо, не лише його ліва рука не знала, що дає права, але й обидві руки не мали про це найменшого уявлення…
З цієї дивної та заплутаної мови я зрозумів лише, що засіб придбання був не зовсім звичайний, а тому не витримав і ще раз запитав:
– Як! Ви це взяли… самі?
– Малий не позбавлений проникливості,– як і раніше, вів далі Тибурцій. – Шкода тільки, що він не бачив ксьондза: черево у нього, як справжня сорокова діжа і, значить, обжерливість йому дуже шкодить. У той же час, ми всі тут страждаємо від того, що надмірно худі, а тому деяку кількість провізії не можемо вважати для себе зайвою… Чи не так я кажу?
– Ага, ага! – замислено промимрив "професор".
– Ну от! Цього разу ви висловили свою думку дуже доречно, а то вже я починав думати, що у цього малого розум жвавіший, ніж у деяких вчених… А втім, – звернувся він до мене, – ти ще дурний і багато чого не розумієш. А ось вона розуміє. Скажи, моя Марусю, чи добре я зробив, що приніс тобі смаженю?
– Добре! – відповіла дівчинка, злегка блиснувши бірюзовими оченятами. – Маня була голодна.
Надвечір цього дня я із затуманеною головою задумливо повертався до себе. Дивні розмови Тибурція на жодну хвилину не захитали в мене переконання, що "красти недобре". Навпаки, хворобливе почуття, яке я мав раніше, ще збільшилося. Жебраки, злодії… у них нема дому!.. Від людей я давно вже знав, що з усім цим поєднується презирство. Я навіть відчував, як з глибини моєї душі підводиться гіркота презирства до моїх маленьких друзів, але я інстинктивно захищав мою приязнь від цієї гіркоти. І наслідок – жаль до Валека і до Марусі збільшився та загострився, але прихильність не зникла. Переконання, що "красти недобре", лишилося. Та коли уява моя малювала жваве личко моєї приятельки, яка обсмоктувала свої засмальцьовані пальчики, я радів її радістю і радістю Валека.
У темній алеї саду я ненароком натрапив на батька. Він, як звичайно, похмуро ходив з кінця в кінець із звичним, дивним, начебто затуманеним поглядом. Коли я опинився біля нього, він узяв мене за плече:
– Відкіля це?
– Я… гуляв…
Він пильно глянув на мене, хотів щось сказати, але погляд його знову затьмарився, і, махнувши рукою, він пішов по алеї. Мені здається, що я й тоді розумів значення цього жесту.
"А, байдуже.