Добре все це пригадую. І ще пригадую, я подумав: "Ця має бути порожня, бо вона для мене". Але ж ні, повна-повнісінька якогось сірого попелу, що, напевне, був і в інших урнах, хоча я цього не бачив. А тоді… якраз тоді, власне, здається мені, ми й почали награвати "Amorous".
Я нишком глянув на табличку з температурою. Дивно, але цілком нормальна. Якийсь молодий лікар прочинив двері, кивнув мені головою і привітав Джонні бадьорим і приязним помахом руки. Проте Джонні не відповів на привітання і, коли лікар зачинив двері, стиснув кулаки.
— Ніколи в житті їм цього не зрозуміти, — сказав він. — Вони, як та мавпа, що їй тицьнули віника в лапи, або як дівчиська з консерваторії Канзас-Сіті, переконані, що грають Шопена, і не менше. В лікарні у Камарільйо, Бруно, мене поклали в палату з трьома іншими хворими, а вранці приходить лікар, чистенький такий, рожевий, як лялечка. Рідне дитя "Клінекса" і "Тампакса"[95], та й годі, їй-бо. І цей кретинчик вмощується біля мене й починає мене втішати та підбадьорювати, коли я прагнув лише померти і вже не думав ні про Лен, ні про когось іншого. А найгірше, що той суб'єкт ще й образився, коли я не звернув на нього уваги. Він, певно, чекав, що я підведуся з ліжка, милуючись його білою шкірою, гарною зачіскою та наманікюреними нігтями, і миттю одужаю, як ті, що в Лурді відкидають милиці й, підстрибуючи, вибігають із храму.
Розумієш, Бруно, і той тип, і всі вони там, у Камарільйо, люди переконані. Переконані в чому, спитаєш? Присягаюся, що не знаю, але вони таки переконані. У тому, мабуть, що вони чогось варті зі своїми дипломами. Декотрі були скромні і не корчили з себе знайків. Але навіть найскромніші трималися дуже впевнено. Ось це й розгнівило мене, Бруно, ота їхня в п е в н е н і с т ь. А скажи-но мені, як можна бути в чомусь упевненим, коли навіть я — злидень нещасний, просмерділий від болячок — і то маю досить розуму, щоб збагнути: усе навколо — болото, треба лише трохи роздивитися, трохи послухати, трохи помовчати, і всюди побачиш самі дірки. У дверях, в ліжку — скрізь дірки. Руки, газети, час, повітря — усе в дірках, як губка, як сито, що само себе просіює… Але вони навчилися американської науки, розумієш, Бруно? Халат захищає їх від дірок, вони нічого не бачать, беруть на віру те, що бачили інші. Тому дірок тих вони, звичайно, не бачать і тому такі самовпевнені, цілковито переконані у правильності своїх рецептів, своїх клізм, свого проклятущого психоаналізу, свого "не пити й не курити". Ох, дочекатись би дня, коли я міг би послати все це до біса, сісти в поїзд, визирати у вікно і бачити, як воно лишається позаду, розлітається на друзки… Чи ти зауважив, як краєвид розлітається на друзки, коли стрімко його минаєш?..
Ми закурюємо "Голуаз". Джонні дозволили трохи коньяку та кілька сигарет на день. Але помітно, що курить він машинально, а сам заклопотаний зовсім іншим і немов не хоче вибиратися з колодязя. Я запитую себе, про що він думає, що пережив останніми днями. Мені не хочеться його хвилювати, але якби він сам захотів розповісти… Куримо ми мовчки, раз у раз Джонні простягає руку і водить пальцями по моєму обличчю, ніби хоче переконатися, що це справді я. Потім бавиться своїм годинником на руці, дивиться на нього з ніжністю.
— Вся річ у тому, що вони вважають себе дуже вченими, — каже він. — Бо навалили перед собою купу книжок і проглинули їх. Сміх, та й годі, бо насправді вони хлопці непогані, тільки переконані, що те, чого вони навчились, — важливе й дуже розумне. Так само як у цирку або в концертному залі, Бруно. Люди гадають, що якісь там штуки важко зробити, і тоді плескають у долоні — акробатам або мені. Мабуть, вони уявляють, що людина лопається, коли добре заграє, а акробат, роблячи сальто, щоразу переламує руки-ноги… Та справжні труднощі нам доводиться долати в повсякденному житті, хоч кожен вважає себе здатним до цього. Скажімо, подивитися на кота чи собаку і зрозуміти їх. Оце справді важко, ой як важко! Учора ввечері мені спало на думку подивитися на себе в дзеркало, і, присягаюся, це було так важко, що я мало не випав з ліжка. Уяви собі, що ти роздивляєшся сам себе — цього вже досить, щоб із глузду з'їхати. Але той суб'єкт у дзеркалі — то був не я, я це відчув одразу. Захопив його зненацька і переконався — таки не я. Бо це відчувалося, а коли ти щось відчуваєш… Це як на Палм-Біч: за першою хвилею набігає друга, потім третя… Ледве ти щось відчуєш, як уже набігає щось інше, приходять слова… Ні, не слова, а те, що в словах, якась тягучка, слина… Слина наповнює тобі рот і переконує врешті, що той, у дзеркалі, — це ти. Авжеж, то я, як можна в цьому сумніватися? Моє волосся, мій шрам. Але люди не усвідомлюють, що сприймають лише слину, і, певне, тому їм так легко дивитись на себе в дзеркалі. Або ж краяти ножем хліб. Ти коли краяв ножем хліб?
— Часом доводилось, — пожартував я.
— І тобі це дається легко? А я не можу, Бруно. Колись увечері пожбурив усе геть, ще трохи — і ніж виколов би око японцеві, що сидів за сусіднім столиком. Було це в Лос-Анджелесі, веремія зчинилася страшна… Я їм пояснював, у чім річ, але мене потягли в поліцію… А здавалося, це ж так просто зрозуміти, думав, я їм одразу все розтлумачу… Це тоді я познайомився з лікарем Крісті. Чудовий хлопець, а ти ж знаєш, як я ставлюся до тих лікарів…
Він рубає долонею повітря, мовби крає його на скиби. Посміхається. У мене таке враження, ніби він забув, що я тут. Я для нього порожнє місце. Якби йому спало на думку тицьнути в мене рукою, вона пройшла б, наче крізь масло або крізь дим. Може, саме тому він раз у раз обережно торкається пальцями мого обличчя.
— Ось на скатертині лежить хліб, — каже Джонні, дивлячись кудись у простір. — Це річ справжня, нічого не скажеш. Чудовий колір, чудовий запах. Одне слово, я сам по собі, а це саме по собі. Але, як я простягну руку й візьму його, щось тоді зміниться, ти згоден? Хліб існує окремо від мене, але ж я до нього торкаюсь, відчуваю його, усвідомлюю, що це є, власне, світ, але якщо я можу відчувати, брати його в руки, то хіба можна казати, що він — одне, а я зовсім інше? Чи ти гадаєш, що можна?
— Послухай-но, хлопче, вже тисячоліттями сотні бородатих мудреців ламають голови над такими проблемами.
— У хлібі є день, — шепоче Джонні, затуляючи обличчя долонями. — А я насмілююсь торкатися його, краяти, запихати в рот. І нічого не відбувається — оце найжахливіше. Ти розумієш, як це жахливо? І нічого не відбувається. Краєш хліб, вгороджуєш у нього ніж — і хоч би тобі що. Я цього не розумію, Бруно.
Обличчя Джонні, його збудження не подобались мені. Щоразу важче схилити його на розмову про джаз, про минуле, про плани на майбутнє, повернути його до реальної дійсності. (До дійсності. Тільки-но написав це слово, як відчув огиду. Джонні має рацію, дійсність не може бути такою, бо якщо я справді джазовий критик, то очевидно, що нас хтось морочить. Але очевидно й те, що коли ми зважимося йти за Джонні, то, мабуть, усі з'їдемо з глузду).
Тепер він заснув або ж принаймні заплющив очі й удає, ніби спить. І знову я думаю, як важко збагнути, що, власне, робить Джонні, хто він такий. Чи спить, чи вдає з себе сплячого, чи думає, що спить. Дуже важко добрати, хто ж такий Джонні, розкусити його важче, ніж будь-кого з інших друзів. Він людина дуже проста, звичайна, бита життям; і зовсім незахищена — принаймні так здається. Відразу в ньому не помітиш нічого виняткового. Кожен, хто має поетичне обдарування й талант, може бути таким, — непутящим, хворим, порочним, безвільним. Та це тільки зовні. Я все життя захоплювався геніями — Пікассо або Ейнштейнами з тих святців, які кожен може скласти за одну мить (Ганді, Чаплін, Стравінський), і як ніхто інший схильний вірити, що всі вони можуть ходити по хмарах і здатні творити будь-які чудеса. Та що там казати — вони створені інакше, ніж ми. А різниця між нами й Джонні — майже непомітна і дратує саме своєю таємничістю, незбагненністю. Джонні не геній, він нічого не винайшов, грає в джазі, як тисячі інших негрів та білих, і коли робить це краще від них усіх, то це, треба погодитись, залежить від багатьох причин — суспільних уподобань, моди, часу. Скажімо, на думку Панасьє, Джонні взагалі нічого не вартий, і хоча ми вважаємо, що нічого не вартий сам Панасьє, в кожному разі про це можна сперечатися. А з цього видно, що Джонні не є чимось винятковим, хоча тільки-но я це подумав, як знов засумнівався — ану ж таки він і справді щось виняткове (сам він про це найменше здогадується). Мабуть, він дуже сміявся б, якби йому про це сказати. Я ж бо добре знаю, про що він думає, чим живе, бо Джонні… А втім, не про те мова: мені, власне, хотілося лише переконати самого себе, що та відстань, яка розділяє Джонні й нас, не має ніякого раціонального пояснення. І здається мені, що він найперший розплачується за це, страждає від цього не менше за нас. Тут так і хочеться сказати, що Джонні — це ангел серед людей. Та елементарна чесність змушує утриматись від цих слів і навіть перефразувати їх навпаки: що він — людина серед ангелів, реальність серед нереальності. І, може, саме тому він торкається пальцями мого обличчя, а я тоді почуваю себе таким нещасним, майже безтілесним, нічого не вартим разом з моїм добрим здоров'ям, домом, дружиною, престижем. А особливо — з престижем. З престижем насамперед.
Але, як завжди, тільки-но я вийшов з лікарні, тільки-но опинився на вулиці, знову в потоці часу, знову заклопотаний своїми справами, як млинець повільно перекинувся в повітрі й ляпнувся своїм другим боком. Бідолаха Джонні, він же зовсім відірваний від реальності. (Атож, це так, саме так. Мені легше повірити в це тепер, коли я сиджу в кафе, через дві години після мого візиту в лікарню. А те, що я з такими зусиллями писав вище, було намаганням хоча б якоюсь мірою залишитися чесним перед самим собою).
На щастя, справу з пожежею було залагоджено; як я й передбачав, до цього доклала зусиль маркіза. Деде й Арт Букайя зайшли до мене в редакцію, і ми втрьох пішли до "Vix'a" послухати вже славнозвісну (хоч її ще тримали в таємниці) платівку з "Amorous".