— Наче хтось стискає мені лещатами голову.
— Лікарю! — покликав один з пасажирів. — Ходіть мерщій сюди!
— Хвилинку! — відповів Бейрд. — Я огляну всіх, хто цього потребує.
З багажної кабіни вийшла стюардеса, несучи чорну лікареву сумку.
— Браво! — сказав Бейрд. — Саме вона мені й потрібна. Ліків там не так то й багато, але... — він замовк, раптом щось згадавши. — Де тут мікрофон, через який ви звертаєтесь до пасажирів?
— Ходімте, — відповіла Дженет і повела його до кухні, де на стіні висіла телефонна трубка. — Як себе почуває місіс Чайлдер, лікарю?
Бейрд насупився.
— Не будемо втішати себе, стан хворих дуже тяжкий. І якщо не помиляюсь, незабаром багато інших пасажирів теж будуть у їхньому стані.
— Ви гадаєте, що тут справді винен лосось?
— Мабуть. Стафілококи або... багато симптомів свідчать іще про страшніше. Джерелом отруєння може бути бактерія сальмонели. Але все це тільки мої припущення. Що можна сказати без аналізу? Правильний діагноз поставити важко.
— Ви всім дасте проносне?
— Так, за винятком тих, хто вже захворів. Більше нічого я не можу зробити. Найпотрібніший нам був би хлорамфеніколь. Сильний антибіотик. Але що про це говорити. — Бейрд узяв трубку й провадив далі. — Пропоную вам мерщій знайти собі помічників серед пасажирів. Треба прибрати в проходах, вимити все дезинфекційним розчином. Якщо він у вас, звісно, є. — Хвилину Бейрд помовчав, збираючись з думками, а тоді натиснув кнопку, вмикаючи гучномовець у пасажирському салоні. — Панове, прошу хвилину уваги! — Розмови в салоні змовкли. Чувся тільки шум моторів. — Передусім хочу вам відрекомендуватись. Я лікар Бейрд. Мабуть, багато хто з вас цікавий знати, що це за хвороба, на яку заслабли декотрі наші пасажири. Гадаю, настав час, коли всі повинні знати, що сталося й що треба робити. Хочу поділитися з вами своїми припущеннями щодо джерела хвороби. При наших обмежених можливостях я можу щонайбільше здогадуватися, і мої здогадки ще треба перевірити в лабораторії. Я гадаю, що це отруєння лососем, поданим на вечерю. — В салоні залунали голоси. — Прошу тиші! Слухайте далі! Причин для особливого хвилювання немає. Повторюю: для особливого хвилювання причин немає. Пасажири, яким стало погано, перебувають під наглядом стюардеси і моїм. Капітан уже повідомив про все найближчий аеродром, і як тільки ми туди долетимо, хворі дістануть медичну допомогу. Не думайте, що всі, хто їв лосося, обов'язково захворіють. У таких випадках немає залізних законів і цілком можливо, що багато в кого з вас є імунітет проти бактерій, з якими ми маємо справу. В усякому разі, ми повинні вжити всіх профілактичних заходів. За хвилину я і стюардеса підійдемо до кожного з вас. Прошу пасажирів, які їли лосося, сказати про це, аби я міг запобігти захворюванню. Займіть свої місця, зараз ми до вас прийдемо. — Бейрд зняв пальця з кнопки гучномовця й обернувся до Дженет. — В наших умовах ми небагато зможемо для них зробити.
— Яких можна вжити запобіжних заходів?
— Справа в тому, що ми ще не певні, чи саме лосось — причина захворювання. В кожному разі, припустимо, що це справді так. На всякий випадок ті, хто їв лосося, мусять випити по кілька склянок води. Звичайно, це стосується тільки тих пасажирів, у яких з'явилися перші симптоми отруєння. Вода повинна зменшити концентрацію бактерій і запобігти токсичному процесові. Крім того, ми можемо дати їм проносне. Якщо мені забракне цих ліків, звернемось до звичайної солі. У вас є сіль?
— Кілька пакетів для вечері...
— Шкода, це мало. Побачимо, може, вистачить моїх таблеток. Я почну обхід з кінця салону, а ви тим часом подаватимете воду. Тільки спершу, прошу вас, однесіть води другому пілотові, а вже потім займіться пасажирами.
Входячи до салону, Бейрд трохи не збив з ніг високого пасажира із співучою говіркою.
— Чи не можу я вам чимось допомогти, лікарю? — спитав той.
Бейрд усміхнувся.
— Дякую за пропозицію. Але перш за все я мушу спитати, що ви їли на вечерю?
— Баранину, хвалити бога!
— Чудесно. Хоч із вами не буде клопоту. Допоможіть, будь ласка, стюардесі рознести воду пасажирам, у яких з'явилися перші симптоми хвороби. Нехай кожен вип'є принаймні три склянки, а як зможе, то й більше.
Чоловік зайшов до кабіни стюардеси. Дженет привітала його млявою усмішкою.
Чоловік примружив око.
— Не хвилюйтесь, будь ласка, якось це минеться.
Дженет вдячно глянула на нього.
— Дякую вам. Будемо сподіватися. Ось тут вода, там кухлі, містере...
— Друзі називають мене Чайником.
— Чайником? — здивовано перепитала Дженет. — Чому?
— Бо я такий гарячий, як чайник.
Дженет засміялась.
— От і добре. Найважливіше — це гарний настрій. Сміх — найкращий помічник. Отже, де ваші кухлі? Почнемо, міс!
В диспетчерському бюро у Ванкувері, де одержали радіограму Дана, панувало напруження. Радист, що сидів біля рації з навушниками, повернувся до столика з машинкою і став спокійно друкувати на ній одержане повідомлення, натискаючи водночас на кнопку сигналу тривоги. За кілька секунд у нього за плечима вже стояв головний диспетчер і, нахилившись, читав слова, що вискакували з-під клавішів машинки. Це був високий сухорлявий чоловік, який багато годин провів у повітрі, досконало знав усі траси північної півкулі, краще, ніж грядки в своєму городі, де проводив кожну вільну хвилину. Він прочитав радіограму до половини, відступив трохи від машинки й коротко наказав операторові, що сидів у другому кінці кімнати:
— З'єднайте мене з Центральним бюро повітряного руху. Звільніть лінію телетайпу до Вінніпега. Аварійне повідомлення. — Диспетчер узяв телефонну трубку й зачекав кілька секунд. — Говорить головний диспетчер Ванкуверського аеропорту. Рейс 714 з Вінніпега повідомляє про загрозливу ситуацію на борту літака. Серйозне отруєння пасажирів. Повторюю: серйозне отруєння. Другий пілот теж захворів. Треба дати їм зелену вулицю польоту і можливість якнайшвидшого приземлення. Передбачуваний час посадки — нуль п'ять, нуль п'ять. Можете це зробити? Гаразд. — Він глянув на стінний годинник, що показував чверть на третю. — Про дальший хід подій ми вас інформуватимемо. — Він натиснув кнопку телефонного апарата і звернувся до чергового на телетайпі; — Вінніпег слухає? Добре. Передайте таке повідомлення. Починаю диктувати: Диспетчерові в Вінніпегу. Терміново. Рейс 714 радирує про важке отруєння пасажирів і членів екіпажу. Причиною, можливо, був лосось, поданий на вечерю. Негайно перевірте, звідки приставлено продукти на літак і заблокуйте всі запаси продовольства з цього джерела. Кінець. — Він повернувся знову до телефону й кинув у трубку: — З'єднайте мене з місцевим представником Канадського бюро нерегулярного транспорту. Його звуть Бердік. Потім з'єднайте з поліцією, я хочу поговорити з черговим інспектором.
Диспетчер знову схилився над радистом і дочитав радіограму. — Скажи їм, що донесення прийнято, Грегу. Що весь повітряний простір нижче двадцяти тисяч футів звільнений для них і що незабаром вони одержать інструкцію посадки. А ще скажи, що ми просимо час від часу інформувати нас про здоров'я пасажирів.
Поверхом нижче телеграфіст Урядового контролю повітряного руху обернувся до колег, що сиділи в протилежному кутку кімнати:
— Хто летить між нами і Калгарі?
— В західному напрямку, на висоті вісімнадцять тисяч летить "Північна Зірка", військова авіаескадра. Щойно надійшла радіограма з Пентіктона. Потім 714...
— 714 у скрутному становищі. Треба звільнити для них усю лінію нижче двадцяти тисяч футів.
— "Північна Зірка" значно випередила їх, небезпеки немає. За ними теж ніхто не летить. "Констелейшн" готовий до вильоту в східному напрямку.
— Можна дозволити, але інші вильоти в східному напрямку поки що припиніть. "Північній Зірці" дозволити посадку.
Нагорі диспетчер тим часом розмовляв по телефону.
— Бердік? Говорить диспетчер аеропорту. Слухай-но, у нас неприємності з твоєю машиною. Аварійний стан. Рейс 714 з Торонто й Вінніпега. Що, що? Ні, з літаком усе гаразд. Другий пілот і багато пасажирів у тяжкому стані. Отруєння їжею. Я вже повідомив Вінніпег. Сказав, щоб перевірили походження продуктів. Здається, вони доставлені випадковим постачальником. Саме так. Краще одразу приїжджай сюди. — Відтак натиснув кнопку і кивнув головою телефоністові. — Поліція? Добре, давай. Алло, говорить диспетчер аеропорту. З ким я говорю? З інспектором? Один із наших літаків, що наближається до Ванкувера, в аварійному стані. Багато пасажирів і один пілот тяжко захворіли. Отруєння. Треба забезпечити карети швидкої допомоги. Я слухаю. Сподіваємося, що вони прилетять десь коло п'ятої за нашим часом. За дві з половиною години. Повідомте лікарню, забезпечте карети і встановіть контроль за дорогою до порту. Я подзвоню вам, тільки-но одержу додаткове повідомлення.
За п'ять хвилин до кімнати вбіг захеканий Гаррі Бердік. Місцевий представник Лінії нерегулярного транспорту був кремезний, невисокий чоловік, весь заплилий жиром, і через те рідко коли його можна було побачити з сухим обличчям, по якому б не спливали струмочки поту. Він зупинився посеред кімнати. На плечі в нього була накинута куртка, він важко дихав, наче після довгого бігу, і витирав своє кругле, як місяць, обличчя великою хусткою з блакитними горошинами.
— Де радіограма? — Він швидко перебіг очима папірець, поданий радистом. — Яка погода в Калгарі? — спитав диспетчера. — Було б краще, якби вони там приземлилися, еге ж?
— Це неможливо. Туман від гір до самої Манітоби. Мусять летіти до нас.
Черговий, що сидів біля телефону, крикнув:
— Бюро обслуговування хоче знати, коли відновиться пасажирський рух у східному напрямку. Питають, чи тримати пасажирів у місті, чи везти їх на аеродром?
Бердік незадоволено похитав головою.
— Де вони зараз?
Йому подали папірець з діаграмою польоту.
Диспетчер відповів черговому:
— Нехай чекають у місті. Нам тут тепер не до них. Скажи, що одразу повідомимо їх, коли вже все буде гаразд.
— Лікарську допомогу забезпечили? — спитав Бердік.
— Так, — відповів диспетчер. — Цим займеться поліція. Повідомить лікарню й подбає про все інше, коли літак приземлиться.
Бердік ляснув пальцями.
— Чорт! Ця радіограма! Другий пілот хворий, отже, її передавав капітан.