– Герцог підвівся, підійшов до столика, налив, розпліскуючи, в чарку віскі й чвиркнув содової води з сифона. Потім, не обертаючись, сказав: – Я, однак, вважаю, що саме це отруює нам життя.
– А я цього не вважаю. Нам отруюють життя тільки твої негідні звички, до яких я зовсім непричетна. Мало того, що ти саме сьогодні заявляєшся до якогось брудного картярського кубла та ще й приводиш із собою оту дівку…
– Навіщо повторюватися, – втомлено сказав герцог. – Я ж уже все це чув. У машині, коли ми поверталися. Перше, ніж сталося оте…
– Я не думала, що мої слова дійшли до твоєї свідомості.
– Твої слова, люба, доходять крізь найгустіший туман. І хоч як я прагну огорнутися непроникним туманом, мені це не вдається. – Герцог Кройдонський ковтнув віскі й запитав: – Чому ти вийшла за мене заміж?
– Передусім, напевно, тому, що ти вирізнявся з-поміж людей нашого кола – чогось добивався, мав у житті якусь мету. Звідусіль я тільки й чула, що аристократія звиродніла. А ти, як тоді мені здавалося, спростовував це власним прикладом.
Він підніс чарку до очей і почав розглядати її проти світла.
– Тепер, очевидно, вже не здається?
– Лишилася тільки видимість, яка без моєї підтримки розвіялася б.
– Як же тоді Вашінгтон?
– Ти маєш усі шанси потрапити туди, якщо слухатимешся мене – якщо кинеш пити й спатимеш у власному ліжку.
Її чоловік глухо засміявся.
– У власному ліжку, кажеш? Воно надто холодне, хай йому біс.
– Я вже казала: без цього можна обійтися.
– А ти коли-небудь замислювалася, чому я одружився з тобою?
– Про деякі причини догадувалася.
– Тоді я назву тобі найголовнішу. – Він ще раз ковтнув віскі, немов підбадьорюючи себе, а тоді хрипко сказав: – Я хотів покласти тебе в те ліжко. Якнайшвидше. А іншого шляху, крім законного, не було.
– Дивно, що ти цього так домагався. Адже ти мав такий широкий вибір – і до, і після шлюбу.
Його налиті кров'ю очі втупилися їй в обличчя.
– Мені не. потрібні були інші. Тільки ти. І досі потрібна тільки ти.
– Годі! – перепинила вона, – Ти зайшов надто далеко.
Він похитав головою.
– Ні. Сьогодні ти мене вислухаєш. Мене вабила твоя гордість, люба. Твоя величава, нелюдська гордість. Я не хотів ламати ЇЇ. Хотів поділяти її з тобою. Щоб ти лежала розпростерта. Розкинувши ноги. Гаряча. Трепетна…
– Замовкни! Замовкни, ти… ти, розпуснику! – Її обличчя пополотніло, голос зірвався на вереск. – Хай поліція натрапить на твій слід, нехай тебе схоплять, нехай тобі дадуть десять років!
6
Коли Олберта Уеллса перенесли до номера 1410-го, прибув готельний лікар д-р Аронс – огрядний, добродушний, огорнутий майже видимою хмарою алкогольних випарів. Він з готовністю прийняв пропозицію доктора Аксбріджа, який сказав, що може завтра навідатися до хворого в ролі консультанта і вхопився за його пораду застосувати кортизон як засіб проти рецидиву. Доктор Аронс сам зателефонував медсестрі-надомниці ("У мене чудова новина, люба! Ми знову працюватимемо разом"), і вона пообіцяла негайно приїхати.
Олберт Уеллс уже спав тихим сном.
Виходячи з Крістіною в коридор, Пітер чув, як доктор Аронс, що залишився чекати на медсестру, походжає по кімнаті і самими губами стиха наспівує арію тореадора ("Пом, пом, пом-пом; пом, пом, пом-пом, пом-пом…").
До півночі лишалося чверть години.
Прямуючи до ліфта, Крістіна сказала:
– Я рада, що ми залишили його в нас.
Пітер здивувався.
– Це ви про містера Уеллса? А що ж тут такого?
– Скільки є готелів, де зразу постаралися б збутися його! Ви ж знаєте їхні правила: тільки-но щось не так, адміністрація вмиває руки. Її цікавить тільки одне: час приїзду, час від'їзду й сплата рахунку. А до всього іншого – байдуже.
– Так то ж не готелі, а ковбасні фабрики. Для справжнього готелю головне – гостинність. І догляд, якщо мешканець потребує його. Найкращі готелі починали саме з цього. На жаль, про це тепер надто часто забувають.
Вона з цікавістю подивилася на нього.
– І ми, по-вашому, теж забуваємо?
– Атож! І неприпустимо часто. Якби моя воля, я б тут багато чого поставив з голови на ноги… – Він затнувся, збентежений цим, несподіваним для нього самого, вибухом емоцій. – Ет, я чогось розійшовся. Взагалі-то я держу ці бунтарські ідеї при собі.
– І даремно. Мовчати про такі речі, по-моєму, просто сором.
А втім, Крістіна й сама добре знала, що "Сейнт-Грегорі" функціонує далеко не ідеально й останнім часом існує, власне, завдяки своїй колишній репутації. До всіляких неполадок тепер додалися ще й серйозні фінансові труднощі, з яких хазяїн – Уоррен Трент – очевидно, вже не зможе викрутитися, якщо не вживе найрадикальніших заходів.
– Головою муру не проб'єш, – відказав Пітер. – Тим більше, що голова – одна, а мур – цегляний. У. Т. не схвалює нових ідей.
– Це ще не причина для того, щоб ховатися в кущі.
Він засміявся.
– У вас чисто жіночий погляд на речі.
– А я, між іншим, жінка.
– Знаю, – сказав Пітер. – Оце тільки вперше помітив.
"І це правда", – подумав він. Відколи Макдермот, почавши працювати в "Сейнт-Грегорі", познайомився з Крістіною, вона була для нього лише співробітницею. І тільки зовсім недавно він почав помічати, яка вона гарна й чарівлива. Зважившись, він сказав:
– Я сьогодні навіть не обідав – забігався. Чи можна запросити вас на пізню вечерю?
– Я змалку люблю пізні вечері.
Біля ліфта він сказав їй:
– Мені лишилася ще тільки одна п'ятихвилинна справа. Я послав Гербі Чендлера перевірити, що сталося на одинадцятому поверсі, але довіряти цьому типові, по-моєму, не можна. Я тільки гляну, що там – і все. – Він легенько стис її руку. – Почекайте на мене в моєму кабінеті, добре?
Як на такого рослявого і, здавалося б, незграбного чоловіка, руки в нього були напрочуд ніжні. Крістіна скоса глянула на його різко окреслений, енергійний профіль з крутим, випнутим підборіддям. "А з нього незвичайне обличчя, – подумала вона. – Рішучості йому, видно, не бракує, і мужності теж". Вона раптом відчула, що хвилюється.
– Добре. Я почекаю.
7
"І надало ж мені в свій дев'ятнадцятий день народження опинитися саме тут! – з досадою думала Марша Прейскотт. – Краще б уже лишилася на балі!"
Бал студентського братства в готельному конференц-залі, на вісім поверхів нижче, був у розпалі. Звуки музики, приглушені відстанню й гамором, долинали крізь вікно люкса на одинадцятому поверсі – кілька хвилин тому один із хлопців, зірвавши пломбу, відчинив це вікно, бо задуха, сигаретний дим і густі алкогольні випари в переповненому приміщенні були вже нестерпні.
Так, вона зробила дурницю, прийшовши сюди; її знову підвело бажання втекти від нудьги, звідати чогось нового й незвичайного. А саме це й пообіцяв їй Лайл Дюмер – Лайл, з яким вона знайома була чи не змалку, якому іноді призначала побачення й батько якого, президент одного з міських банків, був близьким приятелем її тата.
– Тобі не набридли ці дитячі забавки? – спитав її Лайл, коли вони танцювали. – Тут нагорі хлопці найняли номер, я щойно звідти. От де справді весело! – Він хотів засміятися грудним голосом, як мужчина, але натомість верескливо захихотів. Потім руба спитав: – Підеш зі мною?
Марша, не подумавши, згодилась, вони піднялися на одинадцятий поверх і ввійшли в тісний, повний людей номер 1126-27; їх відразу огорнуло затхлим повітрям і збудженим гомоном багатьох голосів. Народу тут зібралося куди більше, ніж вона гадала, і її неприємно вразило те, що дехто з хлопців був уже зовсім п'яний.
Серед дівчат вона впізнала кількох знайомих – не подруг, а саме знайомих – і перекинулася з ними незначущими фразами, за гамором майже не чуючи власного голосу. Одна з дівчат, Сью Філліп, устигла впитися до нестями, і її кавалер, хлопець з Батон-Ружа, хлюпав на неї воду з черевика, раз у раз бігаючи до ванної кімнати. Рожева серпанкова сукенка Сью вже перетворилася на мокру ганчірку.
Хлопці, зустрівши Маршу незграйним хором привітань, відразу повернулися до імпровізованого бару – поставленої на бік шафи із скляними дверцятами. Хтось – вона навіть не помітила, хто саме, – тицьнув їй до рук повну чарку.
Двері до другої кімнати люкса були зачинені, але за ними, очевидно, щось діялося. Лайл Дюмер, відразу забувши про Маршу, приєднався до купки хлопців, що стояли під дверима. До дівчини долинали уривки фраз; вона почула, як хтось запитав: "Ну, як воно було?" – але відповідь заглушив вибух цинічного реготу.
Прислухаючись до розмови, Марша почала догадуватися, що діється в другій кімнаті. їй стало гидко, схотілось опинитися десь далеко від цього готелю, хай навіть удома, у великому порожньому особняку в Гардені, де їй так самотньо, так сумно в товаристві самих тільки покоївок, без батька, що поїхав півтора місяця тому й повернеться не раніш як за два тижні.
Згадавши про батька, Марша подумала: коли б він повернувся, як обіцяв із самого початку, то вона була б сьогодні не тут, а святкувала б свій день народження вдома. Марк Прейскотт, веселий і дотепний, керував би, як завжди, застільною розмовою, а круг столу сиділи б дочки його – найближчих друзів, які – Марша знала це – відмовилися б від запрошень на студентський бал заради того, щоб побувати в неї. Але батько не приїхав. Натомість він подзвонив і винуватим голосом почав – уже вкотре! – просити пробачення. Цього разу він дзвонив із Рима.
– Маршо, золотко, я робив усе, що міг, але нічого не вийшло. І мені ще доведеться затриматися тут у справах на два-три тижні. Я знаю, що винен перед тобою, золотко, але постараюся винагородити тебе за все, коли приїду, слово честі! – Потім він обережно запитав, чи не хотіла б Марша відвідати свою матір та її нового чоловіка в Лос-Анджелесі; дівчина, навіть не подумавши, відмовилася, і на прощання батько сказав: – То бажаю тобі весело відсвяткувати день народження. Я вже вислав одну штучку, яка тобі дуже сподобається!
Слухаючи його ласкавий голос, Марша мало не заплакала. А втім, вона давно вже навчилася стримувати сльози, як навчилася відганяти від себе думки про те, чому власник великого новоорлеанського універсального магазину, на якого працює цілий загін високооплачуваних адміністраторів, мусить залежати від свого бізнесу більше, ніж будь-хто з його підлеглих. Можливо, в Римі його затримують інші речі, про які він їй не розповідає, так само як вона ніколи не розповість йому про те, що діється в цю мить у номері 1126.
Вирішивши піти звідси, Марша поставила чарку на підвіконня й почула, що внизу грають "Зоряний пил".