Але вона не могла все це сама зробити; запросити на допомогу батька вона не зважувалася; покоївка зовсім певно не допомогла б їй, бо ця шістнадцятилітня дівчина, щоправда, сміливо залишилася на своєму місці після звільнення попередньої покоївки, але у вигляді пільги просила тримати кухню завжди на замку й відчиняти її тільки на спеціальний виклик; отже сестрі не лишилося нічого іншого, як у відсутності батька взяти на допомогу матір. Мати надійшла з вигуками збудженої радості, але змовкла перед дверима Ґреґорової кімнати. Спочатку, звичайно, сестра оглянула, чи все в кімнаті було в порядку, і лише тоді впустила матір. Ґреґор з великим поспіхом ще нижче натягнув простирадло, наробивши багато бганок, так щоб усе виглядало, ніби на канапу простирадло кинуто випадково. Цього разу Греґор відмовився виглядати з-за простирадла; він готовий був не бачити за першим разом матір і радів, що вона бодай прийшла.
— Іди лишень, його не видно, — мовила сестра, і, очевидно, вона вела матір за руку. Ґреґор лише чув, як дві слабі жінки пересували з місця досить таки важку стару шафу і як сестра весь час перебирала на себе більшу частину праці, не зважаючи на перестороги матері, яка боялася, щоб вона не надірвалася. Це тривало досить довго. Уже по чвертьгодинній праці мати зауважила, що ліпше шафу залишити тут, бо, по-перше, вона така важка, що до повернення батька вони не впораються і зовсім захарастять Ґреґорові прохід посередині кімнати, а по-друге, немає жадної певності, чи Ґреґорові сподобається, як винести меблі. їй здається — навпаки; їй важко було б на душі бачити голі стіни; а чому б і Ґреґорові не мати цього самого почуття, бо він давно звик до меблів і почував би себе самотньо в порожній кімнаті.
— І чи не виглядало б це так, — закінчила мати зовсім тихо, майже пошепки, наче хотіла б уникнути, щоб Ґреґор, місця перебування якого вона точно не знала, навіть не чув звуку її голосу, бо що він не розумів слів, того вона була певна, — чи не виглядало б це так, наче, виносячи меблі, ми показуємо цим, що немає жадних надій на покращення, і залишаємо його на самого себе? Я гадаю, що було б найліпше, якби ми постаралися утримувати кімнату точно в тому самому стані, в якому вона була раніше, щоб Ґреґор, коли він знову повернеться до нас, побачив усе без змін і тим легше міг забути цей час.
Чуючи ці слова матері, Ґреґор зрозумів, що цілковитий брак безпосереднього спілкування з людьми, при монотонному житті в самій родині, мусів за ці два місяці скаламутити його розум, бо як інакше пояснити, що він зовсім поважно хотів, щоб випорожнили його кімнату. Чи справді бажав він, щоб теплу, затишно устатковану успадкованими меблями кімнату перетворили на печеру, в якій він потім міг би, правда, безперешкодно лазити в усіх напрямах, зате швидко Й цілковито забув би своє людське минуле? Адже й тепер він був недалекий від того, щоб забути, і лише давно нечутий голос матері струсонув його. Нічого не треба виносити; усе мусить лишитися; він не може позбутися доброго впливу меблів на його становище; і коли меблі заважали йому безглуздо повзати сюди й туди, то в цьому була не шкода, а велика вигода. Але, на жаль, сестра була іншої думки; вона в розмовах про Ґреґорові справи виступала перед батьками, звичайно, не зовсім безпідставно в ролі особливого знавця; так і тепер міркування матері для сестри були достатньою причиною наполягати на винесенні не лише шафи й письмового стола, як вона сама спочатку думала, а й усіх меблів, за винятком конче потрібної канапи. У цьому виявилася звичайно не лише дитяча впертість і так несподівано й важко здобута за останній час самовпевненість, з якою вона наполягала на цій вимозі; вона й справді зауважила, що Ґреґорові для повзання потрібно було багато простору, для чого меблі, як видно, не були потрібні. А можливо, грала роль тут і властива дівчатам цього віку палка уява, що за всякої нагоди шукає вияву й тепер спокушає Ґрету зробити становище Ґреґора більше застрашливим, щоб потім робити для нього ще більше, ніж досі, бо до приміщення, в якому Ґреґор самотньо володів би стінами, ніхто, крім Ґрети, не наважувався б заходити.
Так вона й не поступилася своїм рішенням перед порадами матері, яка, почуваючи себе непевною в цій кімнаті неспокою, скоро умовкла й мірою своїх сил допомагала сестрі витягати шафу. Ну, на крайній випадок Ґреґор ще міг від шафи відмовитися, але письмовий стіл мусів лишитися. І ледве жінки з шафою, яку вони стогнучи штовхали, залишали кімнату, як Ґреґор висунув голову з-під канапи, щоб роздивитися, як міг би він обережно й найбільш обачно втрутитися. Але, на нещастя, першою повернулася мати, тоді як Ґрета в суміжній кімнаті охопила шафу руками й сама штовхала її сюди й туди, не зрушуючи її, звичайно, з місця. Але мати не звикла до вигляду Ґрегора, він міг би її боляче вразити, і тому Ґреґор поспішив перелякано втекти аж до другого краю канапи, але не міг перешкодити, щоб простирадло не захиталося. Цього вистачило, щоб звернути увагу матері. Вона зупинилася, постояла трохи й пішла потім до Ґрети.
Хоч Ґреґор весь час заспокоював себе, що нічого особливого не сталося, що переставляли лише пару меблів, одначе, він скоро мусів ствердити, що ходіння жінок туди й сюди, їх тихе перегукування, скрегіт меблів по підлозі викликали в нього велику тривогу, що ніби облягала його з усіх боків, і він мусів з неминучістю ствердити, втягнувши в себе голову й ноги, що не витримає цього до кінця. Вони випорожнювали його кімнату; забирали все дороге йому; шафу, в якій лежали пилочки та інше приладдя, вже винесли; тепер уже рихтувалися коло міцно врослого в підлогу письмового стола, на якому він виконував свої завдання, ще бувши студентом торговельної академії, учнем середньої школи, навіть учнем народної школи, — і йому вже справді не було коли зважувати добрі наміри обох жінок, про існування яких він, зрештою, майже забув, бо від перевтоми вони працювали вже тихо, і чути було лише важкий тупіт їхніх ніг.
Й от він вирвався — жінки саме схилилися в суміжній кімнаті на письмовий стіл, щоб трохи відпочити, — чотири рази міняв напрям свого бігу, бо справді не знав, що мав рятувати в першу чергу, потім йому впав у око на голій стіні образ одягненої в хутро дами, він швидко зліз угору й притиснувся до скла, що прилипло до нього й приємно охолоджувало його гарячий живіт. Бодай цей образ, який Ґреґор цілковито закрив собою, ніхто не зможе взяти. Він обернув голову, щоб при вході жінок стежити за ними.
Вони не хотіли довго відпочивати й скоро повернулися. Ґрета охопила рукою матір і майже несла її.
— Ну, що візьмемо тепер? — мовила Ґрета й поглянула навколо. Її погляд схрестився з поглядом Ґреґора на стіні. Певно, що тільки з уваги на присутність матері вона опанувала себе, схилилася обличчям до матері щоб не дати їй роздивитися, і промовила схильовано й недоречно:
— Ходімо, чи не краще нам ще на хвилину повернутися до покою?
Ґретин намір Ґреґорові був цілком ясний: вона хотіла відвести матір у безпечне місце, а потім прогнати його зі стіни. Але хай лише спробує! Він сів на свою картину й не віддасть її. Скоріше вчепиться сестрі в обличчя.
Але слова Ґрети лише занепокоїли матір, вона відступила набік, побачила велику брунатну пляму на розквітчаній шпалері, скрикнула пронизливим голосом, перш ніж усвідомила, що то був Ґреґор: "Ох, Боже! Ох, Боже!" — і безсило впала на канапу, розкинувши руки.
— Ти, Ґреґоре! — скрикнула сестра, погрозивши йому кулаком і гнівним поглядом.
Після перетворення це були перші слова, з якими вона безпосередньо до нього звернулася. Вона побігла до суміжної кімнати за якими-небудь краплями, щоб повернути до свідомості матір; Ґреґор теж хотів бігти — на рятування образу був ще час, — він був міцно приклеєний до скла і мусів з силою відриватися від нього; потім теж побіг до суміжної кімнати, наче б міг, як колись, щось порадити сестрі, але змушений був безсило зупинитися позад неї, а вона тим часом перебирала різні каламарчики і, обернувшися, перелякалася; один каламар упав на підлогу й розбився; уламок поранив Ґреґорові обличчя, а якісь їдкі ліки розлилися на нього. Ґрета схопила тепер, щоб не затримуватися, стільки каламарів, скільки могла тримати, і побігла з ними до матері; ногою вона причинила двері. Тепер Ґреґор лишився відтятий від матері, що, може, вмирала з його вини. Він не смів відчиняти дверей, якщо не хотів прогнати сестру, що мусіла бути коло матері; йому не лишилося нічого іншого, як чекати; і, збуджений доріканням собі та хвилюванням, він почав ходити; облазив усе — стіни, меблі й стелю кімнати й нарешті в розпачі, коли вже вся кімната почала крутитися навколо нього, впав на середину великого стола.
Минув якийсь час, Ґреґор лежав знеможений, навколо було тихо, може, це був добрий знак. Раптом пролунав дзвінок. Покоївка звичайно сиділа замкнувшися в кухні, і тому відчиняти мусіла Ґрета. Прийшов батько.
— Що сталося? — були його перші слова; вигляд Ґрети зрадив йому все. Ґрета відповідала глухим голосом, мабуть, вона припала обличчям до батькових грудей:
— Мати знепритомніла, але їй уже ліпше. Ґреґор вирвався.
— Цього я й чекав, — мовив батько. — Я вам завжди говорив, але ви, жінки, не хочете слухати.
Ґреґорові було ясно, що батько зле зрозумів дуже стисле повідомлення Ґрети і вважав, що Ґреґор винен у якомусь насильстві. Тому Ґреґор мусів тепер якось заспокоїти батька, бо пояснювати йому, що сталося, він не мав ні часу, ні можливості. Тому він утік до дверей своєї кімнати і притисся до них, щоб батько при вході з передпокою відразу ж міг бачити, що Ґреґор має найкращі наміри негайно повернутися до своєї кімнати й що його не треба туди заганяти, вистачить лише відкрити двері, й він відразу зникне.
Але батько не мав настрою помічати ці тонкощі.
— А! — вигукнув він, щойно вступивши до кімнати, таким тоном, наче б був обурений і радий одночасно. Ґреґор відірвав голову від дверей і повернув її до батька. Він ніяк не уявляв собі батька таким, як він стояв тепер перед ним. Правда, останнім часом при новому способі пересування він не мав часу, як раніше, турбуватися подіями в решті приміщення і мусів бути підготованим до того, що натрапить на інші відносини.