І випльовуєш їжу, хотів би її втоптати в землю, і повертаєшся до своєї праці, не знаючи навіть, до якої, кудись, де здається вона потрібна, а таких місць є досить, починаєш механічно щось робити, так, ніби тільки тому, що прийшов доглядач і мусиш перед ним грати комедію. Але ледве хвилину так попрацюєш, як може статися, що зробиш нове відкриття. Шерех, здається, посилився, звичайно, посилився не дуже, завжди йдеться про найменші відміни, а все ж трохи посилився, виразно помітно на вухо. І це посилення здається наближенням; багато виразніше, ніж чуєш посилення, дослівно бачиш крок, яким воно наближається. Відскакуєш від стіни, намагаєшся поглядом охопити всі можливості, які стануться у висліді цього відкриття. Маєш почуття, наче б, властиво, ніколи не споруджував нори для оборони проти нападу, намір, правда, був, але, всупереч усьому досвідові, небезпека нападу й засоби захисту здавалися дуже далекими, а як і не далекими (як би це мало бути!), то за своїм значенням багато нижче супроти устаткування для мирного життя, якому з цієї причини в норі всюди надавано переваги. Багато чого могло б бути устатковане в цьому напрямі без зміни основного плану, але все це незрозумілим чином прогаяне. За останні роки я мав багато щастя, воно розбестило мене; правда, я був неспокійний, але неспокійний у щасті нічого не вартий.
Що тепер насамперед належало зробити — це докладно оглянути нору з погляду всіх небезпек, які можна уявити, виробити оборонний і відповідний йому будівельний план і потім відразу, бадьоро, по-юнацькому починати працю. Це була б конечна праця, для якої, принагідно треба сказати, вже занадто пізно, але конечна була б саме вона, а не копання де трапиться великої розвідної діри, яка по суті мала б лише одну мету: усіма силами відвести мене безборонного на шукання небезпеки в безглуздому переляку, що вона надто скоро спостигне мене. Раптом я перестаю розуміти сенс свого попереднього плану. Я не бачу ні краплини розуму в тому, що зрозуміле було раніше, знову залишаю працю й перестаю прислухатися, тепер я не хочу відкривати ніяких нових посилень, вистачить мені відкрить, лишаю все і був би задоволений, якби заспокоїти суперечності, які терзають мене. Знову дозволяю проходам вести себе, іду до найвіддаленіших, ще не бачених після повернення, зовсім не торканих копанням моїх лап, тиша яких порушується моєю появою й знову западає за мною. Але я не піддаюся їй, я поспішаю далі, зовсім не знаючи, чого шукаю, мабуть, тільки відстрочки. Я блукаю так далеко, що доходжу аж до лабіринту, мене вабить послухати через мохову покришку; такі далекі речі, такі далекі особливо під цю пору цікавлять мене. Я протискаюся аж до верху й наслухаю. Глибока тиша; як гарно тут, ніхто там нагорі не турбується моєю норою, кожен має свої справи, які не мають жадного стосунку до мене; як я спромігся досягнути цього! Тут, коло мохової покришки, мабуть, єдине тепер місце в моїй норі, де я міг би годинами даремно прислухатися. — Цілковита зміна становища в моїй норі, колишнє місце небезпеки стало місцем спокою, а головна площа втягнена в галас світу і його небезпек. А воно ще гірше, і тут у дійсності немає спокою, ніщо тут не змінилося, тиха чи голосна небезпека чигає, як і раніше над мохом, але я став невразливий на неї, надто заволоділо мною сичання в моїх стінах. Чи заволоділо воно мною? Воно посилюється, наближається, а я тим часом протискаюся через лабіринт й укладаюся тут угорі, під мохом, наче б я вже тому сичанню залишаю свій дім, задоволений, що бодай тут угорі маю трохи спокою. Тому сичанню? Хіба я вже здобувся на нове переконання про причини шуму? Адже шум доходить з нір, що їх риє дріб'язок? Хіба не така моя думка? Її я, здається ще не змінив. І коли він походить не безпосередньо від тих нор, то принаймні посередньо. Коли ж шум і зовсім з ними не пов'язаний, тоді нічого наперед не можна припускати і треба чекати, доки причина, може, знайдеться або сама себе виявить. З припущеннями, звичайно, можна гратися й далі, наприклад, припустити, що десь далеко пробилася вода, те, що тут здається свистом і сичанням, — насправді плюскіт. Але, поминаючи те, що я в цьому відношенні не маю жадного досвіду — ґрунтову воду, знайдену тут спочатку, я відвів, і вона в цьому піскуватому ґрунті більше не появлялася, — поминаючи все те, це таки сичання і аж ніяк не плюскіт. Але нічого не можуть допомогти намови до заспокоєння, сила уяви не хоче заспокоїтися, і я приходжу до переконання — даремно вдаватися до самозаспокоєння, — що сичання походить від тварини, і то не від багатьох малих, а від однієї великої. Не одне промовляє проти цього припущення. Те, що шерех чути скрізь і завжди однакової сили, крім того, він рівномірний вдень і вночі. Тим то спершу приходить на думку наявність багатьох малих тварин, але тому що при копанні я мусів їх знайти і не знайшов, лишається єдине припущення існування однієї великої тварини. При чому те, що ніби суперечить такому припущенню, робить його небезпечним понад усі можливості уяви. Лише тому я й боронився проти цього припущення. Тепер я зрікаюся своєї самоомани. Уже давно я ношуся з думкою, що цей звук чути навіть на великій віддалі тому, що тварина працює несамовито, вона просувається так швидко в землі, як ходак іде вільним кроком, земля дрижить від її копання, навіть коли тварина перестає копати, і це дрижання й звуки від її копання на великій віддалі зливаються в одне, і я, до кого доходить лише останній відгук, чую його всюди рівномірно. Тут має значення й те, що тварина прямує не до мене, тому шум лишається незмінним; правдоподібно вона має свій план, якого я не розумію, лише припускаю, що тварина — при тому я зовсім не хочу запевняти, що вона знає про мене, — з того часу, як я спостерігаю її, вже обтягнула мене кількома колами. Багато клопоту завдає мені характер шуму — сичання чи свист. Коли я сам порпаюся в землі й копаю, звуки бувають зовсім інакші. Сичання я можу пояснювати лише тим, що головне знаряддя тварини не кігті, якими вона, можливо, лише допомагає, а паща або хобот, які, при їх величезній силі, мають ще якісь гостряки. Мабуть, вона свердлить одним могутнім ударом рила в землю й вириває великі шматки, у цей час я не чую нічого, це пауза, потім вона втягує повітря для нового удару. Це втягування повітря, що мусить бути таким шумом, від якого стрясається земля, не лише від сили тварини, а й від її поспіху, від її робочого завзяття; цей шум я чую потім як тихе сичання. Зовсім незрозумілою лишається для мене все таки її здібність безупинно працювати; можливо, що малі паузи дають їй також нагоду для короткого відпочинку, але справжнього, великого відпочинку, очевидно, ще не було; вона копає день і ніч, завжди з однаковою сило й завзяттям, з прискорено виконуваним планом перед очима, на здійснення якого вона має всі дані. Що ж, такого ворога я не міг сподіватися. Але, поминаючи його особливості, тепер усе ж трапилося щось таке, чого я, властиво, завжди мав би боятися, щось, проти чого завжди мав би бути готовим: хтось іде сюди! Як воно так, що так довго моє життя пливло тихо й щасливо? Хто керував шляхами ворогів, щоб вони великими дугами оминали мій маєток? Чому я так довго був у безпеці, щоб тепер так перелякатися? Що важать усі дрібні небезпеки, в обміркуванні яких я тратив свій час, супроти цієї однієї? Чи сподівався я, бувши власником своєї нори, мати перевагу сил над кожним, хто прийде? Саме як власник цього великого твору я, розуміється, безборонний проти кожного серйозного нападу. Щастя володіння ним розбестило мене, вразливість мого житла стала й моєю вразливістю, його ушкодження болять мені, наче це ушкодження мене самого. Саме це я й мусів би передбачити, думати не лише про свою власну оборону — а як поверхово й безуспішно робив я навіть і це, — а про оборону нори. Передусім треба було б потурбуватися тим, щоб окремі частини нори і, можливо, більше окремих частин, на випадок чийогось нападу, можна було б відокремити обвалами землі, які можна було б здійснити в найкоротший час, від менш загрожених частин, і то такими масами землі й так ефективно відокремити, щоб напасник навіть не догадувався, що тільки далі починається справжня нора. Більше того, ці обвали землі мусіли б бути здатними не лише приховати нору, а й поховати під собою напасника. Я не зробив для чогось подібного найменшої спроби, нічого, зовсім нічого не зроблено в цьому напрямі, я був легковажний, як дитина, роки свого змужніння я провів у дитячих іграшках, навіть з думками про небезпеку я тільки грався, думати по-справжньому про загрозу великої небезпеки я не поспішав. А пересторог не бракувало.
Проте чогось, що дорівнювало б теперішньому, ще все таки не було, щоправда, щось подібне трапилося, коли я починав копати свою нору. Головна відміна тут у тому, що то були лише початкові часи копання… Я працював тоді, достоту як недосвідчений учень, ще на першому проході, лабіринт був заплямований лише в загальних рисах, одну малу площу я вже був видовбав, але розміром й обробкою стін вона зовсім не вдалася, коротко кажучи, усе було в такому початковому стані, що взагалі могло розглядатися як щось таке, що, якби урвався терпець, можна було без великої шкоди й зовсім залишити. Тоді сталося так, що я під час однієї перерви в праці — я в своєму житті завжди робив багато перерв у праці —лежав між своїми купами землі й раптом почув здалеку шум. Молодий ще тоді, я не так злякався, як зацікавився тим шумом. Я припинив працю й переключився на слухання, все таки я слухав, а не побіг нагору під мох, щоб там заховатися й нічого не чути, тут я бодай слухав. Я міг виразно розрізняти, що йшлося про копання, подібне до мого, воно звучало значно слабше, але не можна було знати, як розрахувати віддаль до нього. Я відчував напруження, але був холодний і спокійний. Може, я в чужій норі, подумалося мені, і власник її тепер прокопується до мене. Якби я переконався в правильності цього припущення, я усунувся б, бо ніколи не мав жадоби до захоплень і не мав охоти нападати. Щоправда, я був ще молодий, не мав власної нори, міг холодно й спокійно чекати. Та й дальший перебіг подій не приніс мені особливого хвилювання, лише важко було встановити місце копання.