Паскудний березневий день. Незабаром полудень, а варшавські вулиці майже безлюдні. Люди не виходять з дому, або ховаються по підворіттях, або, скулившись, утікають від дошкульного дощу з снігом. Майже не чути туркоту дрожок, бо візники стоять. Візники пересідають з передків під халабуди своїх екіпажів, а мокрі, обліплені снігом коні немов хочуть сховатись під дишель і накритись своїми вухами.
Незважаючи на таку погоду, а може, саме завдяки їй, пан Ігнац сидить у своїй загратованій кімнаті дуже веселий. Торгівля в магазині йде чудово, вітрини на майбутній тиждень оздоблені, а головне – з дня на день може повернутися Вокульський. Тоді нарешті пан Ігнац здасть комусь звітність та всю мороку по керівництву магазином і не більш як через два місяці поїде в відпустку. Після двадцяти п'яти років роботи – та ще й якої! – він має право на цей – відпочинок. Він думатиме тільки про політику, ходитиме, бігатиме і стрибатиме по полях та лісах, посвистуватиме собі і навіть співатиме, як співав замолоду.
Аби тільки не отой ревматичний біль, який на селі, звісно, минеться…
Отже, хоч дощ із снігом б'є в загратоване вікно, хоч він заліплює шибки так, що в кімнаті напівтемно, у пана Ігнаца настрій весняний. Він дістає з-під ліжка гітару, настроює її і, взявши кілька акордів, гугнявим голосом починає співати дуже романтичної пісні:
Наступ весни, її кроки поривні
Співом гучним соловейко вітає,
Над ручаєм у зеленому гаї
Квітнуть троянди чарівні.[13]
Ці чарівні звуки будять пуделя, що спить на канапі, і він своїм єдиним оком починає придивлятись до хазяїна.
Звуки ці спричиняють щось дивніше – вони викликають на подвір'ї якусь величезну тінь, що стає в загратованому вікні й намагається зазирнути всередину кімнати, чим звертає на себе увагу пана Ігнаца. "Це, мабуть, Павло", – думає пан Ігнац.
Але Ір іншої думки: він зіскакує з канапи і стурбовано нюхає двері, немов зачув когось чужого.
В сінях чути шарудіння. Чиясь рука шукає клямки, нарешті, двері відчиняються, і на порозі з'являється якась постать в широкій шубі, обліпленій снігом та покропленій дощем.
– Хто там? – питає пан Ігнац, і на обличчі його виступають червоні плями.
– А ти вже забув мене, старий?.. – тихо й повільно відповідає голос.
Пан Ігнац зовсім бентежиться. Він начіплює на ніс пенсне, яке зараз же спадає, потім витягає з-під ліжка схожий на труну футляр, квапливо ховає в нього гітару і кладе на своє ліжко.
Тим часом гість скидає шубу і смушеву шапку, а одноокий Ір, обнюхавши його, починає крутити хвостом і з радісним скавучанням припадає до його ніг.
Пан Ігнац підходить до гостя схвильований і зсутулений більш, ніж звичайно.
– Мені здається… – каже він, потираючи руки, – мені здається, що маю приємність…
Потім, часто кліпаючи, підводить гостя до вікна.
– Стась… їй же богу!..
Він плеще гостя по опуклих грудях, тисне йому то праву, то ліву руку і, нарешті, поклавши долоню на його стрижену голову, робить такий рух, ніби має втирати йому в тім'я мазь.
– Ха-ха-ха!.. – сміється пан Ігнац. – Стась власною особою… Стась із війни!.. Що це ти аж тепер згадав, що маєш магазин і друзів? – додає він, сильно ляпаючи його по спині. – Хай мене чорти візьмуть, коли ти не схожий на солдата або на моряка, тільки не на купця… Вісім місяців не бути в магазині!.. Які груди… яка довбешка…
Гість також сміявся. Він обняв Ігнаца за шию і по кілька разів палко поцілував його в обидві щоки, які той по черзі підставляв йому, сам, однак, не відповідаючи на поцілунки.
– Ну, що ж у тебе, старий, чувати? – спитав гість. – Щось ти схуд, поблід…
– Навпаки, потроху набираю тіла.
– Посивів… Як же ти себе почуваєш?
– Чудово. І в магазині справи йдуть добре, оборот трохи збільшився. В січні й лютому наторгували на двадцять п'ять тисяч карбованців!.. Стасю коханий!.. Та тебе ж вісім місяців не було вдома… Це тобі що? Може, сядеш?
– Звичайно, – відповів гість, сідаючи на канапі, на якій враз умостився Ір і поклав йому голову на коліна.
Пан Ігнац присунув свого стільця до канапи.
– Може, що-небудь з'їси? У мене є шинка і трохи ікри.
– Можна.
– Може, чого-небудь і вип'єш? Є пляшка непоганого угорського вина, але тільки одна ціла чарка.
– Буду пити з склянки.
Пан Ігнац затупцював по кімнаті, відкриваючи то шафу, то сундучка, то шухляду в столі. Він дістав вино і знову сховав його, потім поклав на столі шинку й кілька булок.
Руки й повіки йому тремтіли, і минуло чимало часу, поки він заспокоївся настільки, що зміг виставити на стіл усі харчі. Лише чарка вина повернула йому порушену душевну рівновагу.
Тим часом Вокульський їв:
– Ну, що нового? – вже спокійніше запитав пан Ігнац, торкаючи гостя за коліно.
– Догадуюсь, що тебе цікавить політика, – відповів Вокульський. – Буде мир.
– А чого ж озброюється Австрія?
– Озброюється на шістдесят мільйонів гульденів?.. Хоче загарбати Боснію й Герцеговіну.
У Ігнаца розширились зіниці.
– Австрія хоче загарбати?.. – повторив він. – За що?
– За що? – усміхнувся Вокульський. – За те, що Туреччина не може їй нічого заборонити.
– А що ж Англія?
– Англія також дістане компенсацію.
– Коштом Туреччини?
– Звичайно. Слабші завжди платять за сварки між сильними.
– А справедливість? – вигукнув пан Ігнац.
– Справедливість полягає в тому, що сильні множаться й ростуть, а кволі гинуть. Інакше світ перетворився б на дім інвалідів, а це вже була б несправедливість.
Ігнац відсунувся разом із стільцем.
– І це кажеш ти, Стасю?.. Серйозно, без жартів?
Вокульський спокійно глянув на нього.
– Це кажу я, – відповів він. – Що ж у цьому, дивного? Хіба цей закон не стосується мене, тебе, всіх нас?.. Забагато я плакав над собою, щоб уболівати за Туреччиною.
Пан Ігнац опустив очі й замовк. Вокульський спокійно їв.
– Ну, а як тобі щастило? – запитав Жецький уже спокійним тоном.
У Вокульського блиснули очі. Він перестав їсти і сперся на бильце канапи.
– Пам'ятаєш, – спитав він, – скільки я взяв з собою грошей, як виїжджав звідси?
– Тридцять тисяч карбованців, усю готівку.
– А як ти гадаєш: скільки привіз?
– П'ятде… ну, тисяч з сорок… Угадав?.. – спитав Жецький, невпевнено дивлячись на нього.
Вокульський налив склянку вина й неквапно вишів.
– Двісті п'ятдесят тисяч карбованців, з них більша частина золотом, – промовив він виразно. – А оскільки я сказав купити цінних паперів, які продам після укладення миру, то матиму понад триста тисяч.
Жецький нахилився до нього, розкривши рота.
– Не бійся, – вів далі Вокульський, – ці гроші я заробив чесно, навіть тяжкою працею, дуже тяжкою. Весь секрет полягає в тому, що я мав багатого спільника й задовольнявся прибутком в чотири-п'ять разів меншим, ніж інші. Через те мій капітал весь час був в обігу і зростав.
Ну, – додав він по паузі, – до того ж мені неймовірно щастило… Як грачеві, котрому десять разів підряд виходять той самий номер в рулетці. Нічого собі гра?.. Майже щомісяця я ризикував усім майном, а щодня – життям.
– І тільки задля цього туди їздив? – спитав Ігнац.
Вокульський насмішкувато глянув на нього.
– А ти хотів, щоб я зробився турецьким Валленродом?[14]
– Ризикувати задля капіталу, коли є певний шматок хліба!.. – буркнув пай Ігпац, хитаючи головою і зводячи брови.
Вокульський затремтів від гніву й підхопився з канапи.
– Цей певний шматок хліба, – заговорив він, стикаючи кулаки, – стояв мені поперек горла й душив мене цілих шість років!.. Хіба ти вже не пам'ятаєш, скільки разів на день дорікали мені двома поколіннями Міицелів та ангельською добротою моєї дружини? Чи був хто-небудь з далеких чи близьких моїх знайомих, крім тебе, хто не ображав би мене словом, рухом або поглядом? А скільки разів говорили мені мало не в вічі, що я живу коштом своєї дружини, що всім завдячую праці Мінцелів, а своєї енергії не доклав аніскілечки, хоч я розширив цю крамничку і подвоїв її прибутки…
Мінцслі, завжди Міицелі!.. Нехай тепер порівняють мене з Мінцелями. Я сам-один заробив за півроку більше, ніж два покоління Мінцелів за півстоліття. Щоб здобути те, що я здобув серед куль, багнетів і тифу, тисяча Мінцелів мусили б марудитись у своїх крамничках та ковпаках. Тепер я вже знаю, скількох Мінцелів я вартий, і для такого результату, їй-богу, готовий повторити ту саму гру! Краще мені ризикувати майном і життям, аніж дякувати людям, які купують у мене парасольку, або кланятись тим, котрі зволять у моєму магазині замовити унітаз для ватерклозета.
– Він завжди однаковий! – прошепотів Ігнац.
Вокульський охолов. Він поклав руку на плече Ігпацові й, заглядаючи йому в очі, лагідно сцитав:
– Ти не гніваєшся, старий?
– Чого? Хіба я не знаю, що вовк не стерегтиме баранів… Звичайна річ…
– Що ж у вас чувати, скажи?
– Тільки те, про що я писав тобі в листах. Торгівля йде добре, одержали нові товари, збільшилось замовлень.
Потрібен ще один продавець.
– Візьмемо двох, магазин розширимо, буде розкішний.
– Дрібниці.
Вокульський глянув на нього збоку й усміхнувся, бачачи, що настрій у старого поліпшується.
– А що чути в місті? В магазині, поки ти в ньому працюєш, завжди буде все гаразд. у– В місті…
– Постійні покупці всі нас відвідують? – перебив його Вокульський, все швидше ходячи по кімнаті.
– Всі. Навіть з'явились нові.
– А… а…
Вокульський спинився, ніби вагаючись. Він знов налив склянку вина й вихилив одним духом.
– А Ленцький купує у нас?..
– Частіше бере набір.
– Значить, бере… – Вокульський передихнув. – Як же його справи?
– Здається, він зовсім збанкрутував, і, мабуть, цього року продаватимуть з торгів його будинок.
Вокульський нахилився над канапою і почав бавитися з Іром.
– Скажи, будь ласка… А панна Ленцька не вийшла заміж?
– Ні.
– І не виходить?
– Навряд. Хто тепер одружиться з панною, у якої великі претензії і ніякого приданого? Так і постаріється, хоч і гарна. Звичайно…
Вокульський встав і потягнувся. Його суворе обличчя стало на диво лагідним.
– Любий ти мій старигане! – сказав він, беручи Ігнаца за руку. – Мій чесний давній приятелю! Ти навіть не уявляєш собі, який я радий тебе бачити, та ще й у цій кімнатці. Пам'ятаєш, скільки я тут провів вечорів та ночей… як ти мене годував, як віддавав мені свою кращу одежу… Пам'ятаєш?
Жецький уважно подивився на нього й подумав, що вино, мабуть, досить міцне, коли так розв'язало язика Вокульському.
Вокульський сів на канапу, обперся головою об стіну й заговорив наче сам до себе:
– Ти навіть не уявляєш собі, що я витерпів – на чужині, не певний, чи побачу ще кого-небудь з близьких, страшенно самотній.