Але боюся, що ти нічим не зарадиш мені.
— Звідки тобі це знати? — квакнула Унка. — Я фея і розуміюсь на чарах. Ти не можеш покинути замок, бо Лихолюб провів довкруг зачароване коло. Але якщо ти залишиш у замку щось із свого одягу, дорога тобі вільна.
— Це правда? — здивувався Касперль.
— Спробуй лишень! — квакнула Унка. — Тоді переконаєшся, що я не обманула тебе. Залиш тут свою сорочку. Звичайно, можна шкарпетку або капелюха.
— Навіть капелюха? — перепитав Касперль. — Але він не мій, а мого друга Зеппеля.
— Це байдуже. Він так само зніме чари.
— У такому разі я, звичайно, залишу капелюха, — сказав Касперль. — Я можу без нього обійтися, він однаково не пасує мені. А зараз скажи, де росте феїне зілля і яке воно на вигляд, я роздобуду його для тебе!
Вперед, на високу галяву!
Касперль попросив достоту описати дорогу до Високої Галяви.— Коли ти прибудеш туди, — провадила далі Унка, — сядь під старою сосною, що самотньо росте біля чорного озера на галяві. Зачекаєш, поки зійде місяць. Феїне зілля можна знайти лише при світлі місяця. Воно починає при ньому мерехтіти. Сріблясті квіточки-парасольки випинаються з-під коренів сосни. Якщо ти нарвеш їх оберемок, то все гаразд. Тоді й тобі Лихолюб не зможе заподіяти ніякої капості. Коли тримаєш в руках феїне зілля, то стаєш невидимим для чаклуна.
— Гадаєш, він кинеться шукати мене, як повернеться й помітить, що я зник?
— Я певна цього. Тому спробуй якнайшвидше нарвати феїного зілля. А зараз іди, дорога далека. І хай тобі щастить!
Касперль підвівся й помахав ліхтарем Унці на прощання.
— До побачення!
— До побачення! Та не забудь позачиняти за собою двері! Лихо люб не повинен знати, що ти говорив зі мною.
Ох, так, двері! Касперль більше й не думав про них. Він позачиняв їх і піднявся сходами нагору. Двері до склепу також зачинив. Потім у чаклуновій коморі узяв окраєць хліба, два кільця ковбаси й вирушив у дорогу.
Касперль виліз у вікно своєї кімнатки. В саду скинув з голови капелюха. Ні крихти жалю не мав, що розлучається з ним. Він поклав його під огорожею на грядку з петрушкою.
Чи вдасться подолати її цього разу? На душі в нього було не дуже радісно, — він згадав про вчорашні ляпаси.
"Ет, що буде, те й буде! Спробую ще…"
Але нічого не сталося: невидима рука не схопила його за комір і не відкинула назад, не дістав він і ляпаса.
— Ух! — з полегкістю зітхнув Касперль, коли приземлився в траву по той бік огорожі. — Ніколи не повірю, що Зеппелів капелюх дає якусь користь…
Та годі про це! Вперед на Високу Галяву!
Він ішов годину, дві, пильнуючи шлях, який описала йому Унка: спочатку лісом, потім трохи проїзною дорогою, далі понад ручаєм, поки він знову досяг лісу. Тут мали рости три берези, у середньої берези розщеплено стовбур.
І справді, ось вони! І з цього місця, як і казала Унка, тягнеться стежка в лісові хащі. З неї ні в якому разі не можна було сходити. Але минуло ще дві години, поки Касперль досяг Високої Галяви. Коли він дістався туди, вже вечоріло.
Касперль був радий, що нарешті щасливо подолав шлях. Він сів під старою сосною на березі чорного озера, скинув черевики й шкарпетки і, спустивши натомлені ноги у воду, став чекати, коли зійде місяць. А щоб швидше минав час, хлопець заходився їсти хліб і два кільця ковбаси.
Він намагався не думати про великого чаклуна Петрозілія Лихолюба, але це йому не вдавалося. Чим довше він сидів і чекав, тим незатишніше почував себе.
Чи повернувся вже Лихолюб із Букстенгуда? Що він учинить, не знайшовши Касперля?
"Любий місяцю, — зітхнув Касперль, —де ти баришся? Чи ти зійдеш нарешті? Коли мене Лихолюб знайде, а я ще не нарву феїного зілля, тоді все пропало. Ти чуєш мене, старий місяцю? Ти мусиш зійти!"
Але місяць дуже довго барився. Він не сходив і не сходив, а Касперль сидів як на голках і думав про Петрозілія Лихолюба.
"Власник капелюха"
Великий та злий чаклун Петрозілій Лихолюб був голодний як вовк, коли між восьмою та о пів на дев'яту вечора повернувся на своєму чаклунському плащі з Букстенгуда. Він провів напружений день і от тепер знову дома й може досита поїсти. Смажена картопля вже напевне чекає, і її, мабуть, доволі.Із замкової вежі, де він приземлився, великий чаклун поквапився прямісінько до їдальні. Там розсівся за обіднім столом, пов'язався серветкою, плеснув у долоні й. гукнув:
— Зеппелю, неси!
Минула добра хвилина, але — нічичирк.
— Зеппелю! — повторив Лихолюб. — Неси! Хіба не чуєш, що я гукаю! Де ти там загруз?
Проте й цього разу ніхто не озвався.
— Ну, постривай, сплюше! — вилаявся великий чаклун. — Як усиплю березової каші, то хутко прибіжиш! З мене вже досить!
Петрозілій Лихолюб клацнув пучками, і в руках у нього з'явився довжелезний батіг. З лементом чаклун помчав на кухню:
— Де ти, чортів сину, покажися! Зараз від тебе й мокрого місця не зостанеться! Ах ти, жабеня паршиве, оце ти так мені служиш! Чи довго ще великий чаклун Лихолюб чекатиме тебе? Ну ж бо, виходь, ледарю! Розправлюся з тобою! Три шкури спущу!
У гніві чаклун безтямно стьобнув кілька разів по кухонному столу. І аж тепер помітив: біля лави стояли три відра нечищеної картоплі.
— Що? — вигукнув він. — Невже? Ти втік од своєї роботи? Прокляття на твою голову, ніколи більше ти не зробиш цього! Стань переді мною цієї ж миті!
Але ні погрози, ні окрики, ні хльоскання батогом — ніщо не допомогло! Великий чаклун заревів од злості:
— Ага, тепер я знаю, що хлопчисько сховався! Та я знайду його! Він пам'ятатиме мене до нових віників!
Петрозілій Лихолюб знову клацнув пучками: батіг ураз став палаючим смолоскипом. Чаклун оббіг із ним увесь замок. Шукаючи, він не пропустив жодної зали, жодної комірчини, спустився у склеп, потім піднявся на покрівлю, висвітив, кожний закамарок, заглянув у всі ніші й куточки, під меблі та за гардини. Та хоч скільки шукав, а нічого не знайшов.
Раптом великому чаклуну сяйнула думка, і він притьмом помчав у свій сад. Так воно й було: за кілька кроків від огорожі посеред грядки з петрушкою лежав Зеппелів капелюх.
Великий чаклун Лихолюб затряс кулаками в повітрі. Він миттю збагнув, що сталося. Цей хлопчисько, Зеппель, хоч і несусвітній йолоп, а таки впорався з огорожею і втік!
"Звідкіля він довідався, як це слід робити? — подумав Петрозілій Лихолюб. — Та ніколи гадати, треба діяти? От здивується хлопчисько, коли хутенько знову опиниться в моїх руках. Я ж володію його капелюхом".
Слід сказати, що Петрозілій Лихолюб, маючи в руках якусь одежину, міг легко вичаклувати до себе її власника.
— До діла! — люто вигукнув великий чаклун і пошпурив смолоскип.
Ухопивши обома руками капелюха, він помчав до свого кабінету. Де чаклунська крейда? Ага, ось! Він спритно намалював на підлозі магічне коло й перетяв його кількома лініями.
— От і все, можна починати!
Петрозілій Лихолюб поклав у центрі магічного кола, там, де схрещувалися лінії, Зеппелевого капелюха. Потім відступив крок назад, підніс догори руки й замахав у повітрі. Не відриваючи погляду від капелюха, він заговорив громовим голосом:
Явися! Явися!
Хоч би де укрився:
У горах чи долах,
Власнику капелюха!
Стань посеред кола,
Стань-бо, не барися!
Фокус-покус звершися!
Щойно великий чаклун Петрозілій Лихолюб доказав закляття, як пролунав оглушливий шум. З підлоги кабінету шугнуло вгору яскраве полум'я, і посередені чаклунського кола, якраз там, де схрещувалися лінії, виріс Зеппель.
Справжній Зеппель.
Той, кому належав капелюх.
Він тримав у лівій руці чорний чобіт, а в правій щітку для взуття.
Усе якнайкращим чином — власник капелюха з'явився власною персоною.
Та важко було б сказати, хто в цю мить дужче скидався на дурня: Касперлів друг Зеппель чи великий та злий чаклун Петрозілій Лихолюб.
Хазяїн свого слова
Ще хвилину тому Зеппель чистив чоботи для розбійника Гуцика-Буцика, а зараз стояв тут і позирав на великого чаклуна Петрозілія Лихолюба. Як він тут опинився — просто не міг збагнути! Зеппель мав такий спантеличений вигляд, ніби з місяця впав.Досить збентежений був і сам Петрозілій Лихолюб. Що треба цьому чужинцеві в його чаклунському колі? Тут таки щось негаразд. Відколи він чаклує (а це не мало не багато вже п'ятдесят років), ще ні разу не траплялося такого.
— Хто ти, хай тобі грець? — засопів великий чаклун.
— Я? — спитав Зеппель.
— Авжеж, ти! — відповів Лихолюб. — Як ти тут опинився?
— Як я тут опинився, не знаю й сам. Але я Зеппель.
— Ти Зеппель? Неправда!
— Чому? — спитав Зеппель.
— Тому! — сердито буркнув Петрозілій Лихолюб. — Тому що Зеппель зовсім не такий! Адже я його знаю, це мій служник. Ось цей капелюх, — він показав на Зеппелів капелюх, що лежав у центрі кола, — це його капелюх.
— Цей капелюх? — перепитав Зеппель. І раптом йому стало все ясно. Він аж засміявся.
— Ти смієшся? — закричав великий чаклун. — Чому ти смієшся?
— Бо я знаю, про кого ви ведете мову. Про Касперля, Розбійник Гуцик-Буцик так само помилився! Він сплутав Касперля й мене.
Петрозілій Лихолюб уважно вислухав його. Зеппель розповів, як вони з Касперлем обмінялися головними уборами. Поступово чаклун збагнув, чому так сталося. Гуцик-Буцик продав йому Касперля, гадаючи, що то Зеппель. Гарна історія, нічого не скажеш! Тож не дивно, що з допомогою Зеппелевого капелюха він вичаклував у замок справжнього Зеппеля.
— О, побий його грім!
Великий чаклун розлютився не на жарт. Яку свиню підклав йому Гуцик-Буцик! Але ще можна було вийти з цієї халепи. Йому потрібна була Касперлева шапочка, тоді він зміг би вичаклувати сюди й Касперля.
Щоб Зеппель не розгадав його задуму, Петрозілій Лихолюб удався до хитрощів.
— Якщо хочеш, аби я повірив, що ти справді Зеппель, ти повинен довести це.
— З радістю, — мовив Зеппель. — Тільки скажіть, як це зробити?
— Дуже просто, ти даси мені Касперлеву шапочку.
— На жаль, це неможливо.
— Чому?
— Її спалив Гуцик-Буцик!
— Спалив? — перепитав Лихолюб.
— Авжеж, — підтвердив Зеппель. — У мене на очах спалив. Зі злості!
— Зі злості? — Великий чаклун так грюкнув кулаком по столу, що він аж затріщав. — З дурості! З тупості! О, цей Гуцик-Буцик телепень, якого світ не бачив! Збожеволіти можна!
Голосно лаючись, Петрозілій Лихолюб пробігся по кабінету туди-сюди кілька разів. Потім зупинився перед Зеппелем і спитав:
— Чий це чобіт у тебе в руці? Бува, не Гуцика-Буцика?
— Його, — відповів Зеппель.
— Давай мені! Я провчу як слід цього йолопа!
Петрозілій Лихолюб квапливо намалював ще одне магічне коло, а на перехрещенні ліній поставив розбійників чобіт.