Водяничок

— Та й не думай, щоб я покинув збирати отаке добро!

Водяничок сподівався переконати Ципрінуса, що його скарби дечого варті. І незабаром ₍така нагода випала.

Не минуло й трьох днів, як він знову зустрівся з Ципрінусом. Обличчя в старого було сумне, він мовчки бубонів щось собі під ніс. Водяничок не втямив жодного слова, але зрозумів одне: слова ці не були веселі.

— Ципрінусе! — гукнув малий, — Скажи, нарешті: що сталося?

— Ет, облиш, — почув він у відповідь. — Я страшенно сердитий.

— Що ти сердитий, це й сліпому видно! — погодився Водяничок. — А на кого?

— На отого бовдура з вудочкою! — обурено булькнув Ципрінус. — Ганьба, що ми не можемо його схрумати! Сидить собі там на березі і чекає, щоб хтось із нас клюнув! Хіба нема чого сердитись? О! З якою насолодою я проковтнув би його, якби тільки міг!

— Проковтнути його ти не проковтнеш, — сказав Водяничок. — І я теж ні. Але, може, я зроблю щось інше…

— Он як? — Ципрінус недовірливо глянув на Водяничка. — І що ж ти зробиш?

— Постривай лишень, — загадково відповів Водяничок.

Він-бо хотів зробити Ципрінусові несподіванку.

Він попросив, щоб короп показав йому, де саме висить у воді волосінь з гачком і принадою. Тоді умовив старого підпливти ближче до берега і постежити за рибалкою.

— Більше я тобі поки що нічого сказати не можу, — підморгнув Водяничок. — Це секрет!

Ципрінус підплив до берега і став там чекати, слідкуючи за рибалкою, що тримав над водою свою вудочку. Біля рибалки на траві стояло відро. Час від часу з відра вихлюпувалась вода.

"Декого з наших він, напевно, вже піймав, — з жахом подумав Ципрінус. — Страшно, мабуть, отак кидатися у відрі. Та, може ж, ніхто в нього більше не клюне…"

Але тільки-но він так подумав, чоловік на березі раптово подався вперед… Потім щосили смикнув вудку до себе…

"Ой лишенько! — здригнувся Ципрінус. — Знову він піймав когось, поганець!"

З води вискочило щось велике і ляпнулось на траву. Рибалка на радощах кинувся до нього.

Але — дзуськи! — тепер це була зовсім не рибина! То був, — короп Ципрінус здивовано роззявив рота, — то був старий, подертий черевик! Старий черевик на ліву ногу!

Так, справді: на гачку теліпався старий, дірявий, розчовганий черевик!

Ципрінусові тієї ж миті сяйнув здогад: старий одразу все збагнув. А рибалка на березі не зрозумів нічого. Та й як йому було зрозуміти?

Спершу в нього стало спантеличене обличчя, потім він почав лаятися. Відчепив черевик від гачка і шпурнув його далеко в ставок. Потім витягнув з-за халяви бляшанку, відкрив її, дістав найбільшого черв'яка і, нажививши його на гачок, знову закинув вудку.

— Ану ж ну! — булькнув Ципрінус. — Мені страх кортить побачити, що ти витягнеш цього разу!

Невдовзі рибалка витяг на берег іржаву кочергу. Ох, як же він розлютився! Коропові Ципрінусу все це дуже сподобалось. Він зловтішно ворушив плавцями й думав:

"Тобі, голубе, назавжди перехочеться рибалити! Ну ж бо, що ти ще витягнеш?.."

Сім разів після того закидав рибалка свою вудку і щораз дужче сердився. За кочергою він піймав пляшку з-під лимонаду, потім — стоптані капці, а далі витяг із ставка одне за одним: діряве сито, мишачу пастку, напилок з дерев'яною ручкою і погнутий брудний абажур. Насамкінець на гачку повис глиняний глечик без дна, а в глечику сидів Водяничок! Червоний ковпак він насунув низько на лоба і, щосили дригаючи руками й ногами, кричав:

— Хабу! Хаббу! Хаббу-у-у!

Слухати це було страшно.

Рибалка з жаху випустив з рук вудку і дременув геть. Дорогою він загубив бляшанку з черв'яками. Але навіть не помітив цього. Він мчав, ніби на спині в нього сидів сам дідько, та так і зник, жодного разу не оглянувшись.

— Чудово! — радісно гукнув Водяничок, вилазячи з глечика. — Думаю, що цього поганця ми тут більше не побачимо! А ти як гадаєш, Ципрінусе?

— Я гадаю, — поважно сказав Ципрінус, — гадаю, що ти добре провчив його! Навіть дорослий водяник не зробив би цього краще!

— А знаєш, — сміючись, сказав Водяничок і постукав пальцем по глиняному глечику, — без оцього "непотрібного мотлоху" нічого б не вийшло!

— Так, так, — сказав Ципрінус, — я визнаю, твоя правда. Старанно збирай усе це й далі! Я більше ніколи не дозволю собі сміятися з твоєї гри.

— Ну, коли так, то все гаразд, — задоволено сказав Водяничок. — І я спокійно можу пливти до берега.

— До берега? — здивовано перепитав Ципрінус. — Чого тобі там треба.

— По-перше, треба поламати оту капосну вудку, — пояснив Водяничок, — порятувати наших бідолашних друзів, які все ще кидаються у відрі, і по-третє…

— І по-третє?

— По-третє, я хочу принести сюди бляшанку з черв'яками, яку згубив той поганець. Тих черв'яків, що в бляшанці, я хочу подарувати на сніданок своєму доброму знайомому Ципрінусові.

— Невже? — вигукнув зворушений Ципрінус,

— Атож! — сказав Водяничок. — Мабуть, такий сніданок йому сподобається!

Концерт

— Чиста правда! Як те, що я оце тут плаваю! — заклявся Ципрінус. — Я тільки розповів те, що бачив на власні очі. Щоб я висох на місці, якщо збрехав хоч краплину!

— Ну, що ж, виходить, усе правда, — погодився Водяник. — Мені здається, що за це малого треба чимось потішити. Як ти гадаєш?

Він пальцем поманив Ципрінуса ближче і тихо шепнув йому над рота (бо в коропів, як відомо, вух немає), чим він хоче потішити Водяничка.

— Гм, — сказав Ципрінус і всміхнувся. — Авжеж, це справді добра думка! Цим ти справиш хлоп'яті велику приємність. Коли ти йому про це скажеш?

— Сьогодні, — промовив Водяник і собі всміхнувся, — після вечері, перед сном, я хочу зробити йому несподіванку.

Добре, що Водяничок ще нічого не знав! А то він би так хвилювався за вечерею, що й не поїв би спокійно. Але він і гадки не мав про те, що надумав батько. Малий старанно висьорбав ложкою свій суп і з'їв повну тарілку каші, — як і завжди. З'ївши все, він підвівся з-за столу, щоб сказати батькам "на добраніч".

— Послухай, синку, — мовив тоді Водяник. — Я бачу, ти хочеш спати. Але, власне кажучи… власне кажучи, мене це не влаштовує. Я прошу, проведи мене…

— Провести? — здивовано перепитав син.

— Еге ж, — сказав батько, — проведи. Сьогодні такий чудовий вечір. Я хочу на годину-дві вийти на берег з арфою.

— Справді? — Водяничкові здалося, що він недочув, — Справді мені можна з вами? Але це ж…

— Це тобі за сьогоднішню післяобідню пригоду, — мовив батько, поклавши хлопчикові руку на плече. — Ципрінус мені про все розповів. І я мушу сказати, що ти цілком заслуговуєш на нічну прогулянку!

Він зняв з гачка арфу і звелів синові йти за ним.

Водяничок був, звичайно, щасливий. Уперше батько брав його нагору ввечері. Скільки він просив про це! Але щоразу батько відповідав:

— Поговоримо, як підростеш. А поки що ти ще малий і повинен після вечері йти спати.

Авжеж, більшої радості для нього батько й придумати не міг би!

Над ставком уже зовсім споночіло. Дерева й кущі на березі були мов тіні. Над ними мерехтіли в небі перші зірки.

Очерет зашелестів, коли батько з сином піднялись на берег. Водяник ніс під пахвою арфу, і коли якась очеретинка торкалася струн, вони ледь чутно бриніли.

А так довкола панувала тиша.

Лише вітер доносив з лук сюрчання коників та інколи десь серед листя чувся пташиний писк. То птиці скрикували уві сні і знову засинали, ще міцніше. І далеко за обрієм — так далеко, наче десь у зовсім іншому світі, — гавкав собака.

Водяник попрямував до старої верби. Він сів на траву під деревом. Хлопчик мовчки примостився поруч.

Аж ось Водяник підняв арфу, зліг спиною на вербу і почав грати. Він грав так чудово, що хлопчик заплющив очі. А коли знов розплющив, то побачив русалок, що танцювали на луці. Може, то батько викликав їх з туману своєю грою? Мовчки плавали вони над травою, то наближаючись, то віддаляючись разом з вітром, під звуки чарівної арфи.

Ой, скільки срібла!

Вони раз у раз міняли свої обриси, як хмарки в небі. На його очах русалки сходились докупи, потім знову розходились на всі боки. А то раптом танули — як дим на вітрі.

Задивившись на русалок, Водяничок не помітив, як за пагорбом розлилося в небі бліде, ледь рожевувате світло. Він побачив його лише тоді, коли батько кинув грати й стиха мовив:

— Скоро зійде!

"Хто?" — хотів був спитати Водяничок, але не встиг запитати, бо батько знов заграв на арфі. "Скоро я й сам побачу, хто там зійде", — подумав Водяничок.

Мерехтливе світло дедалі яснішало. Все вище й вище розпливалось у небі рожеве сяйво. Незабаром Водяничок уже чітко розрізняв на пагорбі кожне дерево — темні тіні проти ясного неба.

І враз там, у небі, з'явилося блискотливе і сяйне жовто-золоте кружало, схоже на величезну квітку калюжниці. І Водяничок вигукнув у захваті:

— Тату, тату! Сонце!

Почувши це, батько всміхнувся. Не кидаючи грати на арфі, він сказав малому:

— Ні, синку! Це сходить місяць.

— Місяць?

— Еге ж, місяць, — сказав батько.

Водяник почав розповідати про те, як місяць мандрує ясними ночами по небу, як він стає повний, а тоді меншає, а інколи й зовсім щезає, і про те, скільки він у своїх небесних мандрах надивився й, —певно, ще надивиться.

180

Розповідаючи, Водяник раз у раз зупинявся і пригравав собі на чудовій арфі.

Місяць тим часом піднявся ще вище, — величезне світле кружало. Щоб краще його бачити, Водяничок ліг у траві горілиць.

Місяць непомітно міняв колір: жовта квітка калюжниці стала блискучо-срібною, мов таляр. І все, чого тепер торкалися його промені, ставало сріблястим. Місяць посріблив небо, луки, ставок, і очеретяні зарості, і човен у ставку біля берега, і листя дерев.

— Він котиться прямо на стару вербу! — сказав раптом Водяничок. — Ще заплутається в гіллі!

— А ти вилазь на дерево і допоможи йому вибратися, — усміхнувся батько.

— Добре, — сказав Водяничок, — вилізу!

І він умить видряпався на вербу, щоб допомогти місяцеві. Але дарма турбувався: хоч як він тягнувся, як спинався, а місяця не дістав.

Батько вже хотів був покликати малого, коли хлопчик здивовано спитав:

— А хіба в нас у ставку теж є місяць?

— Та ні, — сказав батько.