Мала Баба Яга

Скочила на мітлу і — шух! — знялася вгору.

Людожер зі страху так і сів! Негренятам, туркам, китайцям та ескімосам одібрало мову. У володаря пустелі з голови впав тюрбан, ватажок розбійників Яромир закам'янів з роззявленим ротом, а хоробрий індіанець Чорна Хмара побілів як стіна. Негренята поблідли також, але цього ніхто не помітив, адже вони аж до вух були вимащені сажею.

А мала Баба Яга, сміючись, кружляла над сільським майданом. Потім вона сіла на вершечку пожежної вежі й помахала дітям рукою.

— Агов, діти, — прокрякав Абраксас, — тепер ви нам вірите?

— Я можу ще багато чого начаклувати! — вигукнула мала Баба Яга. — Людожер казав, що він голодний…

Вона розчепірила пальці й щось пробубоніла. Ту ж мить на майдан дощем посипалися усякі пундики і млинці! Діти радісно накинулись на ласощі. Людожер просто ковтав млинці один за одним, хоч, звісно, це йому не личило.

Тільки карнавальна баба-яга нічого не їла. Задумливо дивилася вона вслід справжній Бабі Язі, яка сміючись пролетіла на своїй мітлі над майданом і зникла вдалині.

— От тобі й маєш! — прошепотіла дівчинка. — Мабуть, їй таки справді сто двадцять сім з половиною років.

Карнавал у лісі

— Карнавали? У нашому лісі? — перепитала мала Баба Яга, звівши очі від шкарпетки, яку саме в'язала собі. — Чому в нашому лісі не може бути карнавалів?

— Хтозна-чому, — зітхнув Абраксас. — Але в нас їх не буває, і тут не зарадиш.

Мала Баба Яга стиха засміялась: після воронових слів їй сяйнула весела думка. Але вона не поспішала говорити, встала, підійшла до печі й принесла печених яблук. Аж як вони повечеряли, сказала:

— До речі, любий Абраксасе, прошу тебе: зроби мені одну послугу… Політай завтра вранці по лісі й передай усім звірам, нехай по обіді зійдуться біля моєї хатки.

— Будь ласка! — погодився Абраксас, — Але звірі схочуть дізнатися, навіщо ти їх скликаєш. Що їм тоді відповісти?

— Скажи, — наче між іншим, кинула мала Баба Яга, — що я запрошую їх на карнавал.

— На карнавал? — Абраксас удав, що не дочув. — Ти сказала — на карнавал?

— Еге ж, — підтвердила мала Баба Яга. — Я запрошую усіх звірів на лісовий карнавал.

У ворона Абраксаса відразу виникло тисячу запитань до малої Баби Яги. Як вона собі уявляє той карнавал? Чи на ньому теж будуть негренята, китайці й ескімоси?

— Май терпець, — промовила мала Баба Яга. — Якщо я сьогодні розкажу тобі чисто все про свято, то завтра воно стане для тебе нецікаве.

Наступного ранку Абраксас літав по лісі, закликаючи звірів прийти по обіді до хатки малої Баби Яги. Чим більше буде учасників карнавалу, запевняв він, тим краще, і просив переказати це всім, кого звірі зустрінуть.

Пополудні до хатки звідусіль посунули звірі: білки, козулі, зайці, два олені, дюжина кроликів і зграї лісових мишей. Мала Баба Яга приязно їх вітала, а коли всі зібралися, промовила:

— А тепер ми влаштуємо карнавал!

— Але ж як? — запищали миші.

— Сьогодні кожен із вас буде кимось іншим, — пояснила мала Баба Яга. — Звичайно, самі ви не зможете перевдягтися в китайців чи турків, але я вже щось вигадаю.

Вона давно розміркувала, на кого їх усіх обернути.

Зайцям вона вичаклувала оленячі роги, оленям — заячі вуха. Мишей поробила завбільшки з кроликів, а кроликів — завбільшки як мишей. На козулях виросла густа шерсть: то червона, то синя, то зелена, як трава. У білочок з'явилися воронячі крила.

— А я? — озвався Абраксас. — Про мене ти часом не забула?

— Звісно, не забула, — всміхнулася мала Баба Яга. — У тебе буде білчин хвіст.

Собі вона вичаклувала совині очі і конячі зуби. Тепер вона була майже така потворна, як тітка Трам-Бам-Бах.

І от коли кожен із звірів уже мав незвичайний вигляд, карнавал можна було почати. Зненацька всі почули з-за печі чийсь хрипкий голосок.

— Дозвольте й мені повеселитися разом із вами.

Звірі здивовано оглянулися і тієї ж миті побачили, що з-за рогу виткнулася лисиця.

— Мене, правда, не запросили, — сказала вона, — але сподіваюся, що шановне товариство не заперечуватиме, коли й я буду на карнавалі.

У зайців із страху затрусились оленячі роги, білки вмить опинилися на даху хатки, а миші збилися докупи позаду малої Баби Яги, шукаючи в неї порятунку.

— Нехай іде геть! — обурено вигукнули кролики. — Її ще тут бракувало! І так ніколи не маємо спокою через цю негідницю! А тепер, коли ми малі, як миші, це просто небезпечно.

Лисиця вдала ображену.

— Невже я вам не до вподоби, шановне товариство? — І, вертячи хвостом, вона звернулась до малої Баби Яги: — Дозвольте мені повеселитися разом із вами.

— Обіцяй, що ти нікому не заподієш лиха.

— Обіцяю, — вигукнула облудниця. — Даю вам своє лисяче слово! Якщо ж я його зламаю, то нехай їстиму довіку тільки картоплю й ріпу!

— О, ця кара буде тобі затяжка! — засміялась мала Баба Яга. — Ми до такого не допустимо. — І, не дуже вірячи гарним обіцянкам лисиці, вичаклувала їй качиний дзьоб.

Звірі заспокоїлись: тепер лисиця нікого не задушить, хоч би й як хотіла. Навіть кролики, малесенькі, як миші, дивилися на неї без страху.

Карнавал у лісі тривав до пізнього вечора. Білочки гралися в піжмурки, ворон Абраксас усе кружляв над різномастими козулями й зумисне зачіпав їх своїм пухкеньким хвостом. Кролики сміливо танцювали під самісіньким качиним дзьобом у лисиці. А миші, попідводившись на задні лапки перед оленями, поважно казали:

— Не деріть, будь ласка, носа! — Не дуже вже ви й високі!

Та олені зовсім не ображались на мишей, а тільки підіймали по черзі то ліве, то праве заяче вухо і думали: "Карнавал є карнавал".

Коли на небо виплив місяць, мала Баба Яга сказала:

— Нам треба вже кінчати карнавал. Але перед цим я ще почастую вас святковою вечерею.

І вона знов заходилася чаклувати: козулям і оленям вичаклувала цілу копицю сіна, білочкам дістався повний кошик горішків, мишам — мішок вівса, а кроликам і зайцям — по головці капусти. Перед вечерею мала Баба Яга сказала кілька чаклунських слів, і всі звірі стали такими, як були насправді. Всі, крім лисиці, звичайно. Вона так і зосталася з качиним дзьобом.

— Потерпи трохи, — сказала їй мала Баба Яга. — Поки всі повечеряють! А чому, сама знаєш.

Хоч-не-хоч, а довелося лисиці чекати, і вже як зникла у нірці остання миша, мала Баба Яга звільнила облудницю від качиного дзьоба. І повернула їй хижий лисячий писок. Тієї ж миті перед лисицею де не взялася ковбаса. Лисиця так і кинулася на поживу.

— Смачненька ковбаса? — лукаво спитала мала Баба Яга.

Але лисиця так припала до ковбаси, що нічого не відповіла, — а це, як добре зважити, теж була відповідь.

Запеклий гравець

сріблястими котиками верби, набубнявіли бруньки на березах і ліщині.

Не диво, що в усіх людей, яких мала Баба Яга стрічала цими днями, обличчя були веселі. Усі раділи весні й думали: "Як добре, що зима нарешті минула! Чимало клопоту вона нам завдала!"

Одного разу мала Баба Яга гуляла полями, Якась жінка сиділа на межі й так сумно дивилася поперед себе, що в малої Баби Яги стиснулося серце.

— Чого ти зажурилася? — співчутливо спитала вона жінку. — Поглянь, яка гарна днина! Ти, певно, й не помітила, що прийшла весна!

— Весна? — гірко перепитала жінка. — Ах, весна, твоя правда. Але яка мені радість! Весна, зима, — мені однаково. Ті самі прикрощі, той самий клопіт. Краще померти і в землі лежати.

— Отакої! — вигукнула мала Баба Яга. — Ну, хто в твоєму віці про смерть думає? Розкажи краще, що тебе гнітить, а тоді подивимося, чи зможу я чимось тобі зарадити.

— Нічим ти мені не зарадиш, — зітхнула жінка. — Але розповім про своє лихо. В усьому винен мій чоловік, гонтар. Звичайно, гонтарі не збивають багатства. Але їхньої платні цілком вистачає, щоб завше мати шматок хліба. Та якби ж мій чоловік ті гроші додому приносив! Все, що він удень заробить, увечері протринькає, граючи з приятелями в кеглі. А дітям і мені доводиться жити надголодь. Хіба тут не побажаєш собі смерті?

— А ти не пробувала його умовляти? — спитала мала Баба Яга.

— Ще й не раз, — відповіла жінка. — Камінь, і той уже почув би мої слова. А чоловік їх не чує. Дарма й говорити.

— Коли слова не допомагають, то треба шукати якоїсь іншої ради! — сказала мала Баба Яга. — Принеси-но мені завтра вранці кілька волосин із його чуба. А далі видно буде.

Наступного ранку жінка принесла невеличке пасемце волосся. Мала Баба Яга таємниче сказала їй:

— А тепер іди додому і не край собі серця. Чоловікові твоєму відпаде охота грати в кеглі. Не мине й тижня, як я його вилікую.

Жінка пішла додому, нічого не зрозумівши. А мала Баба Яга добре знала, що їй слід робити. Вона закопала те пасемце волосся на перехресті двох шляхів, бурмочучи якісь чаклунські замовляння. Тоді поставила нігтем чаклунський знак на піску, де було зарите волосся, і, підморгнувши воронові, сказала:

— От і все. Тепер нехай той гонтар начувається.

Того вечора гонтар, як звичайно, пішов собі грати в кеглі. Вихилив з приятелем кілька кухлів пива й спитав:

— Почнемо?

— Авжеж, авжеж! — загукали всі.

— Хто перший кидає?

— Той, хто запитав.

— Гаразд, — погодився гонтар і взяв дерев'яну кулю, — тоді я кину усі дев'ять куль підряд. Пильнуйте, як падатимуть кеглі. — Він добре розмахнувся й кинув кулю.

Куля з гуркотом покотилася дерев'яною доріжкою, влучила в найбільшу кеглю і розтрощила її — бахнуло так, наче з гармати гримнули. Але тоді покотилася ще й далі і — трах! — пробила дірку в дощаній стіні.

— Схаменися, гонтарю! — загукали приятелі. — Що це ти робиш? Хочеш рознести на цурки доріжку?

— Дива, та й годі! — буркнув гонтар. — Якась куля дивна. Другим разом візьму іншу.

Та й за другим разом, коли настала гонтарева черга кидати, йому ще більш не пощастило, хоча й вибрав він найменшу кулю. Дві кеглі вщент розбив: у хлопця, що допомагав гравцям, лиш трісочки просвистіли понад вухами, а в стіні знову з'явилася дірка.

— Годі! — загримали гравці. — Або ти відтепер пускатимеш кулю легесенько, або кидай грати!

— Я старатимусь! — гаряче пообіцяв гонтар.

Третього разу гонтар кидав кулю так обережно й помалесеньку, як зроду не кидав.