Чудово... Куме, у пляшці не лишилося ні краплі?
— Ні.
— Ідіть станьте на місці вашої жінки, а вона хай піде пошукає іншу... Добре, добре, наливайте повну... Кумо, лишіть свого чоловіка, хай стоїть там, а ви станьте тут, з мого боку...
Господиня знову покликала котрогось з своїх дітей.
— Е, чортам на лихо, я вже вам сказав, що дитина тут нічого не поможе. Станьте на коліна і тримайте рукою під литку... Кумо, ви тремтите, наче б утяли яку шкоду; ну ж бо, сміливіше... Лівою візьміть знизу під стегно, тут, над перев'язкою... дуже добре!..
Тут таки й розтято було рубець, розмотано бинду, знято перев'язку, і моя рана була відкрита. Хірург мацав її знизу, зверху, з боків і за кожним разом приказував:
— Невіглас, віслюк, придурок! І таке пнеться в хірурги! Отаку ногу відтяти? Вона тримається не менше, ніж друга; за це я ручуся.
— І я видужаю?
— Доводилося мені й не такі рани лікувати.
— І ходитиму?
— Ходитимете.
— Не кульгаючи?
— Це вже інше питання. До дідька, друже, ще б чого захотів! Мало ще вам того, що я врятував вашу ногу? Зрештою, якщо й кульгатимете — це ж дрібниця. Любите танцювати?
— Дуже.
— Отож, як ходитимете трохи й гірше, то танцюватимете ліпше. Кумо, гарячого вина... Ні, спочатку іншого: ще одну скляночку, щоб перев'язка ліпше трималася!
Він попивав; принесли гаряче вино, промили мені рану, знову наклали бинду, уклали мене в ліжко, порадили заснути, якщо зможу, опустили запону; потім спорожнили до каплі почату пляшку, принесли іншу, і нарада хірурга з господарем і господинею розпочалася наново.
Господар: Куме, чи довго це триватиме?
Хірург: Дуже довго... За ваше, куме.
Господар: Але як довго? Місяць?
Хірург: Місяць! Кладіть два, три, чотири; хто наперед може сказати? Чашечка в коліні ушкоджена, голінка, стегно... За ваше, кумо.
Господар: Чотири місяці! Змилуйтеся! Навіщо було його брати. Якого дідька їй було стояти на дверях?
Хірург: За моє; бо я таки попрацював.
Господиня: Друже мій, ти знову починаєш своєї. Далебі ти щось обіцяв мені цієї ночі. Але чекай, будеш просити знову.
Господар: Але скажи мені, що маємо робити з цим чоловіком? Ще якби не такий важкий рік!..
Господиня: Коли хочеш, я сходжу до панотця.
Господар: Переступи лише поріг до нього — заб'ю на смерть.
Хірург: Чому ж, приятелю? Моя теж ходить.
Господар: То ваша справа.
Хірург: За здоров'я моєї хрищениці. Як там вона?
Господиня: Дуже добре.
Хірург: Випиймо, куме, за здоров'я вашої й моєї жінки; вони добрі жінки обидві.
Господар: Ваша тямковитіша, вона не втяла б такої дурниці...
Господиня: Але, куме, є ще й сестри жалібниці.
Хірург: Ах, кумо! Мужчина — і раптом у сестер жалібниць. До того ж, є ще одна маленька перешкода, яка важить дещо більше, ніж... Випиймо за сестер жалібниць, вони добрі діти.
Господиня: Яка перешкода?
Хірург: Ваш чоловік не хоче, щоб ви ходили до панотця, а моя жінка не хоче, щоб я ходив до сестер жалібниць... Але, куме, ковтнімо ще раз, може, це наведе нас на добру думку. Ви розпитували цього чоловіка? Можливо, він не без засобів.
Господар: Салдат?
Хірург: Хоч і салдат: він має батька, матір, братів, сестер, родичів, друзів; хтось є йому близький на світі... Вип'ємо ще раз, а тоді залишіть мене з ним, я все полагоджу.
•••
Така дослівно була розмова хірурга з господарем і господинею. Але як міг би я її розмалювати, якби вставив у коло цих добрих людей якогось злодюгу? Жак сам себе чи ти, читачу, побачив би, як його витягають з ліжка й викидають на вулицю в якесь провалля.
— А якби вбити?
Вбити — ні. Я покликав би когось на допомогу; цей хтось міг би бути салдатом з його сотні; але ні, це тхнуло б "Клівлендом".* Хай буде правда, тільки правда!
— Правда, — скажеш мені, читачу, — часто буває холодна, банальна і пласка; наприклад, твоє останнє оповідання про перев'язку Жака правдиве, але що в ньому цікавого? Нічого.
Згоден.
— Як хочеш бути правдивим, треба робити так, як Мольєр, Реньяр, Річардсон,* Седан; правда має свої пікантні прикмети у того, хто має хист.
Але як його бракує?
— Коли його бракує, не треба писати.
А як, на нещастя, уподобишся тому поетові, якого я послав до Пондішері?
— Хто він, той поет?
Той поет... Але як ти, читачу, перебиваєш мені або я сам собі перебиваю на кожному кроці, що буде з Жаковим коханням? Повір мені, буде ліпше, як ми залишимо поета... Господар і господиня вийшли...
— Ні, ні, давай історію поета з Пондішері.*
Хірург наблизився до Жакового ліжка...
— Історію поета з Пондішері, історію поета з Пондішері.
Якось прийшов до мене молодий поет, як це трапляється щодня... Але, читачу, який це має стосунок до подорожі Жака фаталіста і його пана?..
— Історію поета з Пондішері.
По звичайних компліментах моєму талантові, моєму генієві, моєму смакові, моїй добродійності і ще по багатьох висловлюваннях, з яких я не повірив жодному слову, хоч мені повторюють їх ось уже двадцять років, можливо, й з добрими намірами, поет витягнув з кишені якийсь папір.
— Це вірші, — пояснив він мені.
— Вірші!
— Так, пане, і я сподіваюсь, що ви будете такі добрі сказати мені про них вашу думку.
— Любите правду?
— Так, пане; правду я й хочу від вас почути.
— Ви її й почуєте.
— Як! Ви такий простак, щоб повірити, що поет приходить до вас почути правду?
— Так.
— І щоб її сказати йому?
— Зовсім певно.
— Не щадивши?
— Поза всяким сумнівом: щадити, навіть з найкращими намірами, було б важкою образою. Точно сказавши, це означало б: ти поганий поет, а що тобі бракує ще й сили витримати правду, — ти нікчемна людина.
— І ви завжди добре виходите з своєю щирістю?
— Майже завжди...
Я почитав вірші мого молодого поета і сказав йому:
— Лихо не лише в тому, що ваші вірші погані, але з них я бачу, що ви ніколи й не зможете робити добрих.
— Як так, то не лишається мені іншого, як робити погані, бо я не можу погамувати себе, щоб кинути писати.
— Жахлива доля! Чи ви усвідомлюєте, на яке приниження себе прирікаєте? Ні боги, ні люди, ні видавці не пробачають поетові посередности, як сказав Горацій.*
— Я це знаю.
— Ви багатий?
— Ні.
— Убогий?
— Дуже вбогий.
— І до того, що вбогий, хочете стати смішним поетом; ви змарнуєте своє життя, постарієте. Старий, убогий і поганий поет! Ах, пане, яка гірка доля!
— Я розумію це і все ж нічого не можу вдіяти. (Тут Жак сказав би; "але так було написане там, угорі").
— Маєто рідню?
— Маю.
— Якого вони стану?
— Ювеліри.
— Могли б вони вам допомогти?
— Припускаю, що так.
— Гаразд! Ідіть до своїх родичів і попросіть, щоб дали вам трохи коштовностей, а потім вирушайте до Пондішері. У дорозі будете писати погані вірші, а, прибувши на місце, зробіть собі маєток. Коли його здобудете, повертайтеся сюди і пишіть погані вірші, скільки вам захочеться, очевидно, не друкуючи їх, бо пощо ж руйнуватися...
З того часу, як я дав цю пораду молодому поетові, проминуло яких дванадцять років, і ось він з'явився знову до мене. Я його не впізнав.
— Це я, пане, — сказав він мені, — той, кого ви послали до Пондішері. Я там був і надбав собі якусь сотню тисяч франків. Повернувшися звідти, заходився писати вірші і тепер приношу їх вам... Вони так само погані?
— Так само погані; але ваше життя влаштоване, і я не маю нічого проти того, щоб ви писали погані вірші.
— Так я й робитиму...
•••
Хірург наблизився до Жакового ліжка, але той не дав йому часу дійти до слова: "я все чув", — сказав він... Потім, звертаючись до свого пана, він додав... Власне хотів додати, але пан перервав його мову. Він утомився йдучи і сів край дороги, зупинивши погляд на подорожньому, що наближався до них піхотою, тримаючи коня на поводі, накиненому на руку.
Ти подумаєш, читачу, що це той самий кінь, якого вкрадено Жаковому панові, але це буде помилка. Щось подібне могло б рано чи пізно, тим чи тим робом об'явитися в романі; але те, що я пишу, не роман, я тобі це вже, здається, сказав і повторюю ще раз. Пан сказав Жакові:
— Бачиш того чоловіка, що наближається до нас?
Жак: Бачу його.
Пан: Мені здається, що в нього не погана коняка.
Жак: Я служив у піхоті і на конях не розуміюся.
Пан: А я був офіцером кавалерії і щось тямлю в них.
Жак: А далі?
Пан: Далі? Я хотів би, щоб ти запропонував цьому чоловікові відступити нам коня, за гроші, розуміється.
Жак: Це дурна думка, але я піду. Скільки хочете за нього заплатити?
Пан: До сотні екю...
Жак, порадивши панові не заснути, пішов назустріч подорожньому, сторгував коня, заплатив за нього і привів до пана.
— Гаразд, Жаку, — мовив пан, — ти маєш свої передчуття, хай тобі буде відоме, що й я можу їх мати. Цей кінь гарний, баришник буде тебе запевняти, що він без ґанджу; але в конях всі люди баришники.
Жак: А в чому інакші?
Пан: Ти сідай на цього коня, а мені відступи свого.
Жак: Згода.
Таким робом сіли вони на коней, і Жак почав казати:
— Коли я відходив з дому, мій батько, мати, хрищений обдаровували мене на дорогу, чим хто міг при своїх малих достатках; а я заощадив собі ще п'ять люїдорів, які Жан, мій старший брат, подарував мені, відходячи в свою нещасну подорож до Лісбони... (Тут Жак почав плакати, а пан його потішати, що саме так було написано там, угорі). Це правда, пане, так казав я сам собі сто разів, а проте не можу стриматися, щоб не плакати...
Отак Жак почав плакати та и зовсім розрюмсався; а його пан узяв понюшку табаки та поглянув на годинник, яка б то година. Потім, узявши в зуби повід і витерши обома руками сльози, Жак повідав далі:
— З п'ятьох Жанових люїдорів, мого жолду і подарунків рідних та приятелів я склав собі щось на чорний день, не рушивши з того й мідного п'ятака. Той скарб випав мені якраз до речі. Чи не так, мій пане?
Пан: Годі було й думати, щоб ти далі лишався в тій хаті.
Жак: Навіть мавши чим заплатити.
Пан: Але чого твоєму братові Жанові заманулося шукати в Лісбоні?
Жак: Мені здається, що ви заповзялися забивати мені баки. З вашими питаннями ми обійшли б навколо світу, не добившись до кінця мого кохання.
Пан: Нехай і так; хіба не вистачає того, що ти говориш, а я слухаю? Головне в цих двох пунктах.