Його гілки були неймовірно покручені й досить великі, що здавалися стовбурами інших дерев. Вони спадали майже до землі та знову здіймалися вгору. Ця місцина відома трагічною історією про такого собі Андре, котрого захопили тут у полон. Тому дерево так і називали — деревом майора Андре. Простолюд ставився до нього з повагою та забобонним страхом, частково через співчуття до долі його нещасного тезки, а частково через повір'я про дивні видовища та скорботні ридання, пов'язані з цим деревом.
Коли Ікабот дістався до цього страшного дерева, він став насвистувати. Йому здалося, що той свист отримав відповідь. Але це був лише різкий подув вітру над сухим гілляччям. Коли парубок наблизився, то побачив якусь пляму, що біліла на дереві. Він зупинився і припинив свистіти, а придивившись уважніше, збагнув, що це місце, де дерево колись розколола блискавка, і біла деревина залишилася без кори. Раптом він почув наче якийсь стогін, зуби молодика зацокотіли, а його самого аж затрясло. Але це було лише тертя однієї величезної гілки об іншу, викликане вітром. Вершник безпечно минув дерево, але далі на нього чигали нові небезпеки.
Десь за двісті ярдів від дерева дорогу вершнику перетнув невеликий потічок, який зникав у заболоченому та густо порослому рівчаку, відомому під назвою Болото Віллі. Кілька неотесаних колод, перекинутих поруч, слугували мостом через цей струмок. На тому боці дороги, де річечка входила в ліс, стояла купка дубів і каштанів, густо обвитих диким виноградом, занурена в похмуру темряву. Перейти цей міст було справжнім випробуванням. Саме тут, заховавшись між листям каштанів і виноградом, на нещасного Андре й чатували дужі йомени[5], котрі полонили його. З того часу це місце вважалося зачаклованим, і не можливо передати відчуття школяра, котрому треба було пройти його самостійно після настання темряви.
Коли парубок під'їхав до потоку, його серце немилосердно заколотило. Він зібрав, однак, усі власні сили докупи, приострожив коня, намагаючись вихором промчати через міст. Та замість того, щоб ступати просто вперед, вперта стара шкапа кинулась убік і вперлася в загорожу. Ікабот, чий страх міцнів із кожною миттю затримки, схопив повіддя якнайдужче, і став гаряче спонукати її, але все було марно. Нарешті кінь здався, але попер на протилежний бік дороги, в гущавину терну й вільхи. Вчитель був змушений тепер вдатися й до батога, а не лише до ніг, щоб полічити сухі ребра старого Пороха, який кинувся вперед, похмуро фиркаючи, але так раптово зупинився біля самого мосту, що вершник мало не дав сторчака. Саме в цю мить чутливе вухо Ікабота вловило якийсь плескіт по той бік мосту. У чорній темряві гаю, на березі струмка, він побачив щось величезне, стиснуте та напружене. Здавалося, це якесь гігантське чудовисько готується стрибнути на мандрівника з пітьми.
Волосся бідоласі-педагогу заворушилося на голові. Що робити? Повернути назад і рятуватися втечею було занадто пізно. Та й який шанс був у парубка уникнути зустрічі з духом чи примарою? Бо якщо це справді була вона, то могла мчати, немов на крилах вітру. Довелося демонструвати власну хоробрість, і вершник зажадав схвильованим голосом назватися, але відповіді не отримав. Парубок повторив свою вимогу ще більш збудженим голосом. Але відповіді все одно не було. Він ще раз вперіщив по боках впертого Пороха та, заплющивши очі, з вимушеним запалом взявся співати псалми. І лише тоді тривожна тінь заворушилася, видряпалася на укіс й опинилася посеред дороги. Хоча ніч була така, що хоч в око стрель, постать невідомця все ж можна було якось розгледіти. Він виявився вершником чималих розмірів, що сидів верхи на чорному баскому коні. Він не робив ніяких пропозицій чи спроб порозумітися і тримався осторонь по той бік дороги, якою посунув, наче сліпий, старий Порох, здолавши свій переляк і впертість.
Ікабот не відчував жодного бажання спілкуватися з цим дивним опівнічним супутником, бо згадав про пригоди Брома Бонса з гессенським вершником, котрий гнав свого коня, сподіваючись перемогти у верхогонах. Незнайомець, однак, вів свого скакуна неквапливим алюром. Ікабот і собі пустив шкапу ступа, намагаючись відстати. Але невідомець зробив те саме. Душа парубка сховалася в п'яти, він спробував відновити свої псалмоспіви, але висхлий язик прилип до піднебіння, тому не міг промовити і слова. Щось загадкове та жахливе відчувалося в мовчанці цього химерного супутника. Скоро боязкі передчуття здійснилися. Дорога звернула догори, і силует таємничого вершника чітко вималювався на тлі неба — високий і загорнутий у плащ. Ікабот заціпенів від жаху, уздрівши, що тому бракує голови! Але його переляк зріс ще більше, коли він побачив, що голова, яка мала триматися на плечах, бовтається біля сідла! Його жах уже наближався до відчаю, ціла злива ударів посипалася на Пороха, парубок сподівався, що раптовим рухом вдасться обігнати страшного супутника. Але привид клусом помчав за ним. Так вони продиралися крізь густі зарості, а з-під копит летіло каміння та сипалися іскри, що висікалися на кожному кроці. Одяг Ікабота майорів на вітрі, він притиснув своє довготелесе тіло до шиї коня, несамовитого від такої гонитви.
Так вершники дісталися до дороги, яка впирається в Сонну Балку, але Порох, у якого, здавалося, вселився демон, замість того, щоб скакати туди, кинувся у протилежний бік і стрімголов помчав схилом ліворуч. Ці манівці вели через піщаний рівчак, приблизно на чверть милі затінений деревами, перетинали міст, підвладний бісівському поріддю, і підіймалися на зелений горбок, де стоїть біла церква.
Паніка дала переляканому верхівцю та його коневі явну перевагу над переслідувачем, але як тільки вдалося пройти половину шляху через яругу, попруга сідла молодика ослабла, і вершник відчув, що воно вислизає з-під нього. Він вхопився за луку, намагаючись з усіх сил втриматися в сідлі, але даремно. Він вчасно обхопив за шию старого Пороха, щоб врятуватися, коли сідло зсунулося на землю. Вчитель почув, як воно затріщало під копитами коня його переслідувача. На мить він жахнувся через майбутній гнів Ганса ван Риппера, котрий обов'язково осатаніє, адже це було його святкове сідло. Але для дрібних страхів не залишалося часу. Примара вже майже наздогнала парубка (який і так був не надто вправним вершником), а він відчайдушно намагався не звалитися, сповзаючи то на один бік коняки, то на інший, а іноді бився об гострі виступи її хребта, остерігаючись, щоб той не роздер його навпіл.
Відкритий просвіт між деревами тепер збадьорив утікача надією на те, що до церковного мосту вже майже рукою подати. Мерехтливе відображення срібної зіроньки у воді струмка свідчило, що парубок таки не помиляється. Він побачив стіни храму, що нечітко біліли між деревами. Згадав про місце, де зник примарний суперник Брома Бонса. "Якщо зможу дістатися до цього мосту, — подумав Ікабот, — то буду в безпеці". Аж тут вчитель почув, як чорний скакун фиркає вже майже за ним. Йому навіть здалося, що відчуває на спині його гарячий подих. Ще один судомний удар по ребрах, і старий Порох опинився на мості й уже гупав копитами по лунких дошках. Так вдалося дістатися на інший бік. Нарешті Ікабот зважився кинути погляд позад себе, щоб подивитися, чи перекинеться його переслідувач, як подейкували, на хмару сірки та вогню. Натомість побачив, як привид підіймається в стременах і кидає в нього своєю головою. Ікабот намагався ухилитися від цього жахливого снаряду, але не зумів. Голова вдарилася в його череп із вражаючим тріскотом, вершник упав на землю, а Порох, чорний огир і примарний вершник пролетіли повз нього, як вихор.
Наступного ранку стару коняку знайшли без сідла, з обірваною вуздечкою під ногами, як та мирно щипала траву біля воріт ферми. Ікабот на сніданок не з'явився. Настав обід, але квартиранта так і не було. Підлітки зібралися в школі і безтурботно вешталися на березі річки. Але вчитель не давав про себе знати. Ганс ван Риппер відчував неспокій за долю бідного Ікабота і свого сідла. Влаштували піші пошуки, і після ретельного дослідження вдалося натрапити на слід зниклого. На одній частині дороги, що веде до церкви, знайшли сідло, усе в болоті, сліди кінських копит, що глибоко відбилися в ґрунті — далебі, вершники мчали з несамовитою швидкістю — і простежувалися аж до мосту, за яким на березі широкої частини потічка, де він глибшає, а вода стає чорнішою, виявили капелюх нещасного Ікабота, а поруч із ним — репнутий гарбуз.
Пошукали ретельніше, але тіла вчителя не виявили. Ганс ван Риппер, який мав розпорядитися його майном, пильно оглянув згорток, в якому містилися всі скупі скарби вчителя. Вони складалися з двох із половиною сорочок, двох хусток на шию, кількох пар вовняних шкарпеток, старих вельветових штанів, іржавої бритви, книги псалмів із купою собачих вух[6] і зламаного камертона. Щодо підручників і шкільних меблів, то вони належали громаді, за винятком "Історії чаклунства", "Альманаху Нової Англії" Метера і сонника, в якому знайшли аркуш паперу, дрібно списаного каракулями, що свідчило про численні спроби написати оду на честь спадкоємиці ван Тасселя. Ці магічні книги та поетичні потуги негайно були засуджені до спалення Гансом ван Риппером, котрий із того часу вирішив більше не посилати своїх дітей до школи, зауваживши, що ніколи не було нічого путнього з того читання та письма. Щодо грошей, то напередодні вчитель отримав свою квартальну плату, тому, очевидно, мав їх при собі на час свого зникнення.
Ця таємнича подія викликала багато балачок у церкві наступної неділі. У храмі, біля мосту та в місці, де знайшли капелюха і гарбуз, збиралися юрби роззяв і пліткарів. Розповідали про Бровера, Бонса і багатьох інших нещасливців. А коли старанно оглянули все і порівняли з поширеними оповідками, то похитали головами і дійшли висновку, що Ікабота забрав гессенський вершник. А оскільки той був парубком і нікому не заборгував, то ніхто собі ним і не переймався. Школу перенесли в інший закуток місцини, і тепер там царював інший педагог.
Правда, один старий фермер, котрий через кілька років побував із візитом у Нью-Йорку і розповів мені ці моторошні історії, привіз додому звістку, що Ікабот Крейн живий і що вибрався звідси, частково наляканий примарами та люттю Ганса ван Риппера, а частково через те, що панночка дала йому відкоша.