Людський тлум — білі чоловіки, хлопці й діти, жінки теж, півсотні негрів та негритянок — мовчки дивився, як робітники негритянського поховального бюро витягли з вагона сіро-срібну домовину й понесли до автобуса, вийняли звідти вінки та інші квіткові символи остаточної й неминучої людської долі, запхнули натомість домовину, кинули на неї квіти і захряснули дверцята.
А потім автобус рушив, і за ним дві машини: у Стівен-совій міс Воршем і стара негритянка з найнятим шофером, у другій, редакторовій,— Стівенс і редактор. Від вокзалу дорога положисто підбивалася вгору, автобус їхав швидко,
аж завивав двигуном, досягши вершини, й далі їхав доволі швидко, але вже з якимось єлейним, трохи не єпископським вуркотом, сповільнив хід, виїжджаючи на Майдан, перетнув його, об'їхав довкола пам'ятника конфедератам і будинку окружної управи,— тоді як крамарі, клерки, перукарі та представники інших фахів, ті, котрі дали Стівеи-сові по долару, по півдолара, по чвертаку, і ті, котрі нічого не дали, мовчки дивились із дверей та горішніх вікон,— звернув на вулицю, що на околиці переходила в звичайний шлях, який вів до місця призначення за сімнадцять миль, і потім знову почав набирати швидкості, все ще ескортова-ний ззаду двома легковими машинами — в одній випростана біла жінка з високо піднесеною головою та стара негритянка, в другій, між іншим, присяжний паладин законності, істини й права, доктор філософії з Гейдельберзького університету,— офіційні складники погребової процесії нег-ра-вбивці, цього забитого вовка.
На околиці автобус уже добре гнав. Пролетіли повз металеву табличку з написом: "Джефферсон. Ме$са міста"; бруківка скінчилася, дорога, покрита жорствою, знов почала пнутися вгору. Стівенс простяг руку і вимкнув запалювання, так що далі машина їхала вже за інерцією, сповільнюючи й зовсім біг, коли редактор поволі загальмував; автобус і перша машина швидко даленіли, немов утікаючи, легка й суха літня курява хмарою здималася в них з-під коліс, і от уже їх не стало видно. Редактор незграбно, раз у раз перемикаючи швидкість то вперед, то назад, розвернув машину передом до міста. Потім хвильку посидів непорушно, нога весь час на зчепленні.
— А знаєте, що вона в мене спитала сьогодні вранці, там на вокзалі? — озвався він.
— Та, мабуть, ні,— відповів Стівенс.
— Вона спитала: "Чи напишете ви про це в газеті?"
— Що?!
— Оце ж і я так відповів. А вона знову: "То напишете про це в газеті? Я хочу, щоб усе це було в газеті. Все чисто". Хотів я її спитати: "А якби я випадково знав, як він помер насправді, то й про це написати?" Але ж хай йому всячина, якби я її спитав, і якби вона знала навіть те, що ми знаємо, все одно вона сказала б "так", їй-бо. Але я не спитав її. Сказав тільки: "Ви ж не вмієте читати, тітко". А вона: "Міс Бел покаже мені, де дивитись, і я подивлюся. Напишіть про це в газеті. Про все чисто".
— Он як,— сказав Стівенс. І подумав: "Справді. Тепер їй уже однаково. Коли вже мусило так статись, і вона
не могла зупинити, і коли вже все минуло, сталося й скінчилось, її не обходить, як він помер. Вона просто хоче його додому, але щоб він повернувся додому як належить, Щоб ця труна, й квіти, й автобус, і щоб вона сама проїхала за автобусом у машині через усе місто".
— Ну що ж,— сказав він.— Рушаймо назад. Я вже два дні не бачив свого столу.
1
Значок студентської корпорації у США.