Золотий край

Переклад: Ростислав Доценко

I

Якби він мав тридцять років, то не потребував би двох таблеток аспірину та півсклянки чистого джину, щоб витримати голчастий доторк душу і збутися тремтіння рук перед тим, як сяде голитись. Але й те, що в тридцять років він не міг би дозволити собі так багато пити щовечора, як тепер п'є, а як і пив би, то вже напевно — не в товаристві таких чоловіків та жінок, що з ними тепер, у сорок вісім років, бував щовечора, бував, навіть знаючи в останні години, коли дзенькали розбивані чарки і пронизливий вереск п'яних жінок перекривав удари барабанів та виття саксофонів, — у ті години, коли він трохи перебирав міру як щодо кількості споживаного питва, так і щодо суми сплачуваних чеків, — що через шість чи вісім годин він пробудиться зовсім не зі сну, а з якогось безсонного пияцького очманіння, в якому замре оглушливе буйне ревище минулого вечора і немов без ніякого проміжку на спочинок чи їду знов оживе знайома обстава його спальні. Стояки ліжка вирізняться в ранковому світлі, що падає крізь вікна, зарослі бугенвілеєю, а за тими вікнами перед його наболілими й перевтомленими очима постане видовище, яке можна б назвати пам'ятником майже двадцяти п'яти років праці й жадання, спритності й зичливості долі, ба навіть духовного гарту — протилежне узбіччя каньйону, поцятковане білими віллами, ледь помітними з-поза вирощених оливкових гаїв, або ж обмережане понурими рядами кипарисів, схожих на фасади східних храмів — імена їхніх власників, обличчя й навіть голови були повсюдно знані, не виключаючи й найдальших закутків Сполучених Штатів, і Америки, і цілого світу, де імен Ейнштейна, Руссо й Ескулапа зроду-віку не вимовлялося.

Пробудившись, він не відчував ніякої млості. Він ніколи не пробуджувався хворий, і спиртне йому не вадило — не тільки тому, що він пив занадто довго й регулярно, але й тому, що навіть після тридцяти років життя в добробуті почувався ще досить здоровим. Походив-бо він із занадто здорового роду: тридцять чотири роки тому чотирнадцятилітнім хлопцем сів він на буфер товарняка, що їхав на захід, і втік із маленького глухого містечка в Небрасці, в яке батько вклав увесь свій досвід і життя і яке названо його іменем — таки містечка, хоча лише в тому розумінні, що тінь завжди більша від того, хто її відкидає. Містечко й досі нагадувало поселення піонерів, яким він запам'ятав його в п'ять чи шість літ: щораз довша тінь маленького аванпоста, критих дерном хатин на розлогій пустельній рівнині, де його батько, теж Айра Юїнг, перший заповзявся вирощувати на цій землі пшеницю впродовж кожних шести днів, у недільних проміжках поміж ними віддаючись молитві — навесні та влітку надворі, а взимку й восени у смердючому присмерку завіяних снігом хатин. Айра Юїнг-молодший пройшов відтоді довгий шлях — від голого, без жодної деревини села, звідки він утік нічним товарняком, аж до цього будинку вартістю в сто тисяч доларів, де він оце лежить і чекає, коли вже зможе встати, піти до ванної та взяти в рот дві таблетки аспірину. Вони, його мати й батько, силкувалися якось пояснити це йому — щось про духовний гарт, про волю витривати. У чотирнадцять років він не міг відповісти їм логічно й розважливо, ані пояснити, чого він хоче: він міг тільки втекти. І втікав він зовсім не від батькової суворості чи гніву. Втікав він від самої тієї околиці, що на ній не росло жодної деревини, що в її напівпустельності ввижалася йому вся занапащена батькова й материна молодість, змарноване їхнє життя, від того наче острівця безлюдної землі, де природа дозволяла на коротку пору зеленіти приземкуватій жалюгідній пшениці, перед тим як знову покриє ту землю одвічним неподоланним снігом, так, немовби (і це не звучало, як обіцянка, ані як погроза) то було похмуре провіщення неминучої долі всього живого. І навіть не від того втікав він, бо він зовсім і не втікав: зникнути, відійти— це був єдиний аргумент, до якого чотирнадцятилітній хлопець міг удатися з сякою-такою надією на успіх.

Наступні десять років він то працював поденником, то блукав по тихоокеанському узбережжю аж до Лос-Анджелеса на Півдні. У тридцять років він був уже одружений на лос-анджелеській дівчині, дочці столяра, мав сина й дочку, і володів часткою нерухомого майна. У сорок вісім він витрачав п'ятдесят тисяч доларів на рік, володів закладом, що його збудував власними руками і неушкодженим провів через рік тисяча дев'ятсот двадцять дев'ятий. Своїм дітям він дав усі вигоди, яких його батько не тільки не спромігся б уявити, але які й засудив би категорично в теорії — та й слушно, як тепер виявилося і як підтверджувала це газета, що її шофер-філіппінець (котрий щоранку переносив його в дім, роздягав і вкладав у ліжко) дістав із кишені господаревого плаща й поклав на журнальний столик.

Коли двадцять років тому помер його батько, Айра Юїнг уперше від часу втечі приїхав до Небраски, забрав матір, і тепер вона жила тут у своєму власному будинку, тільки не такому розкішному, бо вона відмовилася (якось наче сором'язливо, але твердо й рішуче, хоч він цього й не помітив) від чогось кращого чи вишуканішого. То був будинок, де вони всі тоді-жили, але першого ж року він з дружиною та дітьми перебрався кудись-інде. Ще за три роки він знову перебрався — в той будинок на Беверлі-Гілс, де були самі вілли; саме в цьому домі він зараз і пробудився. Але жодного разу за ці дев'ятнадцять років Айра Юїнг не забув (навіть протягом останніх п'яти років, коли вранці вставав, страшенно напружуючи силу волі, ту саму силу, яку передав у спадок йому батько і яка допомогла Айрі-старшому осісти на рівнині Небраски й вигребти там нору, щоб жінці було де породити дітей, поки він вирощує пшеницю) дорогою на роботу заїхати на десять хвилин до матері (хоч це було двадцять миль убік). Жила вона в цілковитій тиші й супокої, якими тільки міг він її забезпечити. Він так подбав про її побут, що вона зовсім не потребувала грошей, готівки: він оформив їй кредит у найближчій продовольчій крамниці та в різника, і садівник-японець, який приходив щодня поливати й доглядати квіти, міг робити для неї закупки, тож бо вона рахунків і не бачила. І єдиною причиною, чому в домі не мали служниці, було те, що навіть у сімдесят років вона вперто трималася давньої звички сама собі варити й про себе дбати.

Отож здавалося, що батько таки мав слушність. Бували дні, коли, лежачи в ліжку, як оце зараз, і чекаючи, поки набереться досить сили волі, щоб підвестися, взяти аспірин і випити джину (здебільшого це бувало після того, як звечора напередодні він перебирав міру і коли шести-семи годин забуття йому не вистачало, щоб знову могти розрізняти реальність та ілюзії), він бачив, відчував, чи то йому ввижався — завдяки тій давній міцній і суворій крові кемпб'єлітів, що Айра-старший мусив був йому заповісти, — образ батька, що звідкілясь із-гори дивиться на нього, блудного сина, і на те, чого він домігся. Коли воно й справді так було, то, дивлячись у ці два останні ранки на дві бульварні газетки, які філіппінець виймав з кишені господаревого плаща й клав на журнальний столик, Айра-старший напевне міг силою тієї самої давньої крові відчути, що за нього відомщено — не тільки за той день тридцять чотири роки тому, а й за всі ці тридцять чотири роки.

Зібравшись на силі, напруживши свою волю й тіло, Айра-молодший підвівся нарешті й пошпурив газету на підлогу, аж вона розгорнулася й лягла в нього під ногами. Та він на неї й не глянув. Він просто стояв собі, сам, у шовковій піжамі, високий і худорлявий (навіть тепер, попри свій спосіб життя, живота він майже не мав), тоді як його батька висушили довгі роки тяжкої праці й безнастанних змагань з химерною і непоступливою землею, — стояв і не дивився ні на що, а біля ніг його волали чорні літери заголовка над рядом п'яти чи шести маснуватих фотографій, з яких навперемін то виступало обличчя його дочки, то блискали її довгі білі ноги: "ЕЙПРЕЛ ЛЕЛІР РОЗКРИВАЄ ПОДРОБИЦІ ОРГІЇ".

Ворухнувшись урешті, він наступив ногою на газету й босий пішов до ванної. Дивився він тепер на свої руки, що тремтіли й смикалися, поки він клав дві таблетки на скляну поличку, ставив склянку на підставці й відкорковував пляшку джину, спираючись при тому рукою на стіну, щоб не розілляти напою. Але на газету він таки не глянув; не глянув і тоді, коли, поголившись, повернувся в спальню й підійшов до ліжка, біля якого стояли його капці — він навіть відсунув її вбік, коли взувався. Може — а чи то й напевно, — він і не потребував на неї дивитись. Про суд писалося третій день у газетах, так що вже цілих два дні з кожної газети, яку він брав до рук, кидалося йому в око доччине обличчя —* тверде, ясне й непроникне. Либонь, він і вві сні її не забував, бо прокидався з думкою, що треба пам'ятати про неї, так само як прокидався, чуючи за плечима ще не зовсім завмерле пияцьке ревище вечірніх восьми годин, немовби й зовсім не було проміжку на відпочинок та забуття.

Однак, незважаючи на все це, коли він спускався іспанськими сходами, одягнений у темно-оранжевий светр з високим одворотом поверх сірого фланелевого піджака, вигляд у нього був спокійний і стриманий. Майстерно зроблена залізна балюстрада й мармурові сходинки збігали півколом до великої, мов клуня, вітальні з кахляною підлогою. З-поза неї долинали голоси дружини й сина, що розмовляли на терасі, там, де звичайно снідали. Син називався Войд. Вони з дружиною дали імена своїм обом дітям, перебуваючи в стані, так би мовити, взаємно презирливого перемир'я — його жінка хлопця назвала Войд (з яких міркувань, він так ніколи й не дізнався), а він, своєю чергою, назвав дівчинку (дитина, що її жіноче вже обличчя дивилось на нього з кожної газети, яку він брав до рук у ці два дні, вміщене під або над ім'ям Ейпрел Лелір) Саманта, як звалася і його мати.

Йому було чути, як вони розмовляють — дружина, з якою вже років десять його зв'язувала сама лише буденність, та й тієї не вельми, і син, якого два роки тому раз привезли під самі двері дому якісь незнайомці, п'яного й без пам'яті; батько, що мусив його роздягти й укласти в ліжко, побачив тоді на синові замість чоловічої білизни бюстгальтер і жіноче трико.