Якби його взяти на муки, від нього багато чого можна б довідатись.
— Будемо ждати! — сказав Збишко.
Тимчасом у наріжній кімнаті, як тільки за Збишком і ксьондзом Калебом зачинилися двері, орденська черниця швидко підступила до Юранда й прошепотіла:
Вашу дочку схопили розбійники.
З хрестом на плащах?
Ні. Але бог поміг побожним братам її одбити, і зараз вона у них.
— Де вона, я питаю?
— Під опікою побожного брата Шомберга,—відповіла жінка, склавши навхрест на грудях руки і смиренно схиляючись.
Почувши страшне ім'я ката Вітольдових дітей,
Юранд побілів як полотно. Він сів на лаві, приплющив очі й почав витирати на чолі рясний холодний піт.
Побачивши це, прочанин, який тільки що не міг подолати страху, тепер узявся в боки, розсівся на лаві, простягнув ноги і глянув на Юранда повними пихи й погорди очима.
Настало довге мовчання,
І брат Маркварт допомагає братові Шомбергові охороняти її,— говорила далі жінка.— Це надійна опіка, і панянці не станеться ніякої кривди.
Що я маю зробити, щоб мені її віддали? — спитав, Юранд.
Скоритися Орденові! — погордливо сказав прочанин.
Почувши це, Юранд устав підійшов до нього і, схилившись над ним, сказав глухим, страшним голосом:
— Мовчи!..
І прочанин знову жахнувся... Він міг би грозити і сказати таке, що спинило б і зламало Юранда, але злякався, подумавши: поки він встигне вимовити слово, з ним може трапитись щось жахливе. І він замовк, втупивши круглі, немов скам'янілі від страху очі в грізне обличчя спиховського пана, й сидів нерухомо, тільки борода його дрібно тремтіла.
А Юранд звернувся до орденської черниці: — У вас є лист?
— Ні, пане, Листа немає. Що маємо сказати, те скажемо усно.
— Говоріть!
Вона повторила ще раз, немов для того, щоб Юранд добре запам'ятав:
— Брат Щомберг.і брат Маркварт пильнують панянки, так що ви, пане, гамуйте свій гнів... Але їй не станеться нічого лихого, і хоч ви довгі роки тяжко кривдили Орден, брати хочуть віддячити вам добром за зло, якщо ви задовольните їхні вимоги.
— Чого вони хочуть?
— Хочуть, щоб ви звільнили пана де Бергова. Юранд глибоко зітхнув.
Віддам їм де Бергова,— сказав він.
І інших бранців, які у вас є в Спихові.
— Є два зброєносці — Майнегера і де Бергова, крім їхніх слуг.
Ви повинні звільнити їх, пане, і заплатити їм за те, що тримали в ув'язненні.
— Не дай боже, щоб я торгувався за дочку, — Цього від вас і сподівалися побожні орденські
брати,— сказала жінка,— але це ще не все, що мені звеліли сказати. Вашу дочку, пане, схопили якісь люди і, напевне, для того, щоб узяти з вас багатий викуп... Бог допоміг братам відбити її, і тепер вони нічого не хочуть, тільки щоб ви віддали їм товариша і гостя. Але брати знають, та й ви знаєте, як їх ненавидять у цій країні і як несправедливо судять їхні навіть і найпобожніші вчинки. Через те брати певні: коли б тутешні люди дізналися, що ваша дочка у них, вони одразу запідозрили б їх у злочині, і за свою чесність брати дістали б тільки наклеп та скарги... Це, безумовно, так! Тутешні злостиві люди вже не раз таким способом віддячували Орденові, плямуючи його добру славу, про яку брати повинні піклуватися. Тому вони ставлять ще одну умову: щоб ви сповістили князя цієї країни і все грізне рицарство, як воно є насправді, що вашу дочку захопили не хрестоносці, а розбійники і що викуповувати її ви мусили від розбійників.
Це правда,— сказав Юранд,— що розбійники захопили мою дочку й від розбійників мушу її викуповувати...
Ви також не повинні про це нікому говорити. Бо коли б хоч одна людина довідалась, що ви вели переговори з братами-хрестоносцями, коли б хоч одна жива душа або хоч одна скарга дійшла до магістра чи до капітулу, тоді б постали непереборні труднощі...
На обличчі Юранда з'явилася тривога. Спочатку йому здалося досить природним те, що комтури вимагають зберегти все в таємниці, боячись відповідальності й поговору, але тепер у нього зародилася підозра, що може бути і якась інша причина; він не міг догадатися, яка саме, і так злякався, як можуть лякатись найвідважніші люди, коли небезпека загрожує не їм самим, а їхнім близьким і любимим людям.
І Юранд вирішив дізнатися від орденської служки чогось більше.
— Комтури вимагають таємниці,— сказав він.— Але як же можна зберегти таємницю, коли я випущу за дочку де Бергова і тих інших?
Скажете, що взяли за пана де Бергова викуп, щоб було чим заплатити розбійникам.
Люди не повірять, бо я ніколи не брав викупу,— похмуро відповів Юранд.
Бо ніколи не йшлося про вашу дитину, — засичала служка.
І знову настало мовчання. Потім прочанин, який за цей час набрався сміливості і зміркував, що Юранд тепер мусить бути стриманішим, сказав:
— Така воля братів Шомберга й Маркварта. А служка вела далі:
— Отже, скажете, що цей прочанин, який приїхав зі мною, привіз вам викуп, і ми поїдемо звідси з шляхетним паном де Берговом та бранцями.
— Як так? — сказав Юранд, нахмуривши брови.— Невже ви гадаєте, що я віддам вам бранців, перш ніж ви повернете мені дочку?
і— Тоді зробіть, пане, інакше. Можете самі їхати за дочкою до Щитна, не ждучи, поки брати вам її привезуть.
— Я? До Щитна?
Бо якби розбійники вдруге її схопили в дорозі, ви й тутешні люди знову звели б наклеп на побожних братів, через це вони хочуть віддати її вам у власні руки.
А де ж запорука, що я повернусь, коли сам влізу вовкові в пащу?
— Честь братів, їхня справедливість і побожність. Юранд став ходити по кімнаті. Він уже передбачав
зраду і боявся її, але в той же час відчував, що хрестоносці можуть поставити йому які схочуть умови і що він проти них безсилий.
Проте, видно, йому спало щось на думку: він раптом спинився перед прочанином, пильно подивився на нього й звернувся до служки:
Гаразд. Поїду до Щитна. А ви й оцей чоловік залишитесь тут, поки я не повернуся, а потім поїдете собі з де Берговом і з бранцями.
Ви не хочете, пане, повірити орденським братам,— сказав прочанин,— то як же вони можуть повірити, що ви, повернувшись, випустите нас і де Бергова?
Обличчя Юранда зблідло від обурення. Настала грізна мить, в яку, здавалося, Юранд от-от схопить прочанина: за груди і придавить до землі коліном, але він погамував гнів, глибоко зітхнув і став говорити повільно й виразно:
— Хто б ти не був, не зловживай моїм терпінням, щоб воно, бува, не урвалося.
Тоді прочанин звернувся до сестри: — Говоріть, що вам наказано.
— Пане,— сказала вона,— вашій клятві мечем, і рицарською честю ми не насмілилися б не повірити, але і вам не личить давати присягу перед простими людьми, і нас не по вашу присягу послано.
— По що ж вас послано?
— Брати сказали,, що ви, нікому нічого не кажучи, повинні з паном де Берговом і бранцями прибути в Щитно.
І почувши це, Юранд почав відводити назад руки й розчепірювати пальці, немов дикий птах пазури; нарешті, ставши перед, жінкою, нахилився до неї, наче, хотів щось сказати їй на вухо, і промовив:
— А вам, не казали, що я накажу вас і Бергова колесувати в Спихові?
— Ваша дочка в руках у братів, під наглядом Шомберга і Маркварта,— підкреслила жінка. .
— Розбійників, отруйників, катів!—спалахнув Юранд, — Котрі зуміють за нас помститися і котрі на, від'їзді сказали нам так: "Якщо він не виконає всіх наших наказів, то ліпше буде, щоб ця дівчина вмерла, як померли й Вітольдові діти". Вибирайте!
— І зрозумійте, що ви в руках комтурів,— озвався прочанин. — Вони не хочуть вам чинити кривди, і староста із Щитна прислав вам через нас слово, що вільно виїдете з його замка, але хоче, щоб ви, за все їм заподіяне, прийшли плащеві хрестоносців вклонитися і здатись, на ласку переможців. Хочуть вам простити, але спочатку хочуть нагнути вашу горду голову. Ви називали їх зрадниками й клятвопорушниками — отже, хочуть, щоб ви здалися їм на віру. Звільнять і вас, і дочку, але мусите про це благати. Топтали ви їх — мусите заприсягти, що ваша рука ніколи не підійметься на білий плащ.
— Так хочуть комтури,— додала жінка,— а з ними Маркварт і Шомберг.
Настала мертва тиша. Тільки здавалося, що десь між балками в стелі якась приглушена луна моторошно повторювала: "Маркварт... Шомберг". А з-за вікон долинали перегуки Юрандових лучників, що вартували на валах городища.
Прочанин і орденська служка довгий час перезирались та поглядали на Юранда, що нерухомо сидів під стіною, в тіні від шкур, якими було запнуте вікно. В голові зосталась тільки одна думка: якщо не зробить того, що від нього вимагають хрестоносці, вони задушать його дочку; а як зробить, то теж може не врятувати ні Данусі, ні себе. Відчував над собою немилосердне насильство, яке його пригнобило. В уяві вже бачив залізні руки хрестоносця на шиї Данусі. Знаючи їх, він ні на хвилину не сумнівався, що вони її замордують, закопають на замковім валу, а потім відречуться, заприсягнуться — і тоді хто зможе довести, що то вони її викрали? Правда, в Юранда в руках були посланці, він міг одвести їх до князя; катуванням вирвати у них зізнання, але ж у руках у хрестоносців була Дануся, і вони також могли не пошкодувати для неї мук. І йому вже здавалось, що дочка здалека простягає до нього руки, благаючи порятунку. Якби він хоч знав напевне, що вона в Щитні, міг би цієї ж ночі вирушити до границі, несподівано напасти на німців, здобути замок, вирізати залогу й визволити дочку. Але її могло не бути і Напевне не було в Щитні. Ще майнула в голові блискавична думка: схопити цю жінку й прочанина, одвезти їх просто до великого магістра, може б, він добився від них зізнання й наказав би віддати йому дочку. Але ця блискавка як спалахнула, так вмить і згасла... Адже ці люди могли сказати магістрові, що приїхали викупити Бергова й ні про яку дівчину нічого не знають. Ні, цей спосіб нічого не давав— що ж давало? Подумав, що як поїде до Щитня, його закують в кайдани і вкинуть в підземелля, а Данусі все-таки не випустять, хоч би тільки для того, щоб не виявити, що вони її вкрали. А тимчасом смерть стояла над його єдиною дитиною, смерть над останньою дорогою душею... Нарешті думки його почали плутатись, страшний біль змінився заціпенінням. Він сидів нерухомо, тіло, його стало наче мертве, ніби вирубане з каменю. Якби він хотів підвестися в ту мить — не зміг би.
Тимчасом посланцям набридло так довго ждати — орденська служка підвелася й сказала:
Незабаром світанок, дозвольте нам, пане, йти.