Вона не пручалася.
— Та я ж люблю вас, Івіш.
Івіш напружилася.
— Мені не хотілося б, щоб ви подумали... — сказала вона.
— Про що?
Та він здогадувався. Він відпустив її руку.
— В мене... в мене немає любови до вас, — промовила вона.
Матьє не відповів. Він думав:"Вона бере реванш, це правильно". Втім, швидше за все, це й була правда: чому б це їй кохати його? Йому більше нічого не хотілося, хіба що просто сидіти біля неї й мовчати, і щоб урешті вона пішла собі, не сказавши ні слова. Та все ж він запитав:
— Ви повернетеся наступного року?
— Повернуся, — побіцяла вона..
Вона майже ніжно всміхнулася йому, либонь, тішилася своєю вдоволеною пихою. Це було те ж саме обличчя, котре вона обернула до нього, коли доглядачка у вбиральні перев'язувала їй руку. Матьє невпевнено глянув на неї, він відчув, як у ньому знову прокидається бажання. Це покірне сумовите бажання не було бажанням порожнечі. Він узяв її за руку і відчув під своїми пальцями її свіжу плоть. Потім сказав:
— Я вас...
І відразу ж затнувся. У двері дзвонили: спочатку один дзвінок, потім два, а далі було безперервне дзеленчання. Матьє похолов, йому подумалося:"Марсель!" Івіш зблідла, напевне, їй спало на думку те ж саме. Вони перезирнулися.
— Треба відчинити, — прошепотіла вона.
— Гадаю, треба, — відказав Матьє.
Та й не поворухнувся. У двері вже гамселили. Здригнувшись, Івіш сказала:
— Страшно подумати, що за тими дверима хтось є.
— Авжеж, — відказав Матьє. — Хочете... хочете піти в кухню? Я зачиню двері, й ніхто вас не побачить.
Івіш спокійно і владно подивилася на нього.
— Ні, я залишуся.
Матьє пішов одчиняти і в сутінках уздрів перекошене обличчя, схоже на якусь машкару: це була Лола. Вона відіпхнула його і хутко ввійшла до помешкання.
— Де Борис? — запитала вона. — Я чула його голос.
Матьє не встиг навіть зачинити двері, він увійшов до кабінету вслід за нею. Лола з грізним виглядом підійшла до Івіш.
— Ану кажіть мені, де Борис.
Івіш перелякано дивилася на неї. Втім, Лола, здавалося, зверталася не до неї та й взагалі ні до кого, й, мабуть, навіть не бачила її. Він став поміж ними.
— Його тут немає.
Лола обернула до нього своє перекошене обличчя. Вона плакала.
— Я чула його голос.
— Крім кабінету, — сказав Матьє, намагаючись зловити її погляд, — у помешканні є ще кухня й ванна. Можете заглянути скрізь, якщо упевнені, що він тут є.
— А де ж він тоді?
На ній була чорна шовкова сукня і сценічний грим. Її великі темні очі немов би завмерли.
— Він покинув Івіш десь о третій пополудні, — сказав Матьє. — Ми не знаємо, що він робив після того.
Лола зареготалася, немов сліпа. Руки її стискали маленьку сумочку з темного оксамиту, де, здавалося, був тільки один предмет, важкий і твердий. Матьє угледів сумочку і злякався, треба було негайно ж спровадити Івіш.
— Гаразд, якщо ви не знаєте, що він робив, то я можу вам розповісти, — сказала Лола. — Він піднявся до мене в кімнату о сьомій годині, коли я вийшла, відімкнув двері, зламав замок скриньки і потягнув у мене п'ять тисяч франків.
Матьє не зважувався подивитися на Івіш, він лагідно сказав їй, втупившись у підлогу:
— Івіш, буде краще, якщо ви підете, мені треба побалакати з Лолою. Чи можу... можу я побачити вас сьогодні вночі?
Обличчя Івіш укрилося плямами.
— О ні, — сказала вона, — я хочу повернутися в гуртожиток, мені треба спакувати валізи, та й узагалі мені хочеться спати. Я страх як хочу спати.
Лола запитала:
— Вона їде?
— Так, — відказав Матьє. — Завтра вранці.
— Борис теж їде?
— Ні.
Матьє взяв Івіш за руку.
— Ідіть спати, Івіш. У вас була важка днина. То ви не хочете, щоб я провів вас на вокзал?
— Ні. Краще не треба.
— Тоді до наступного року.
Він дивився на неї, сподіваючись побачити в її очах бодай відблиск ніжности, та прочитав у них тільки паніку.
— До наступного року, — повторила вона.
— Я буду вам писати, — сумовито сказав Матьє.
— Авжеж, авжеж.
Вона рушила до дверей. Лола заступила їй дорогу.
— Даруйте! А хто може поручитися мені, що вона не йде до Бориса?
— Ну то й що? — запитав Матьє. — Як на мене, то вона вільна.
— Ану залишайтеся, — наказала Лола, хапаючи лівою рукою зап'ястя Івіш.
Івіш скрикнула від болю і гніву.
— Відпустіть мене! — закричала вона. — Не чіпайте мене! Не хочу, щоб мене чіпали!
Матьє хутко відштовхнув Лолу, й вона, щось бурмочучи, відступила на крок. Він очей не зводив із сумочки.
— Кляте бабисько, — процідила крізь зуби Івіш. Вона обмацувала зап'ястя великим і вказівним пальцями.
— Лоло, — сказав Матьє, не відводячи очей від сумочки, — дайте їй піти, мені багато треба сказати вам, але передовсім дайте їй піти.
— Ви скажете мені, де Борис?
— Ні, — відказав Матьє, — та я вам поясню цю історію з крадіжкою.
— Гаразд, забирайтеся звідси, — сказала Лола. — І якщо побачите Бориса, то скажіть йому, що я подала заяву в поліцію.
— Заяву вона забере, — тихо сказав Матьє, не зводячи очей із сумочки. — Прощавайте, Івіш, ідіть же хутчій.
Івіш не відповіла, і Матьє з полегшенням почув її легку ходу, що віддалялася, аж поки й геть стихла. Він не бачив, як вона пішла, та коли кроків її не стало чутно, то серце його на мить болісно стислося. Лола ступнула вперед і гукнула:
— Скажіть йому, що він помилився адресою! Скажіть, що він ще молодий, аби обвести мене круг пальця!
Вона обернулася до Матьє: погляд у неї був так само чудернацький і немов би сліпий.
— Ну? — суворо сказала вона. — Викладайте.
— Послухайте, Лоло! — сказав Матьє.
Та Лола знову зареготалася.
— Я ж не вчора народилася на світ, — регочучи, сказала вона. — Де ж пак! Мені вже не раз казали, я могла б бути його матір'ю.
Матьє підійшов до неї.
— Лоло!
— Він сказав собі:"Ця стара закохана в мене по вуха і тільки щаслива буде, якщо я поцуплю її грошики, вона ще й подякує мені". Він мене не знає! Не знає він ще мене!
Матьє ухопив її за руки і струсонув, як грушу, а вона, регочучи, знай кричала:
— Він мене не знає!
— Замовкніть! — щосили гаркнув Матьє.
Лола заспокоїлася і, здавалося, вперше його угледіла.
— Викладайте.
— Лоло, — сказав Матьє, — ви справді заявили на нього в поліцію?
— Авжеж. Що ж ви хочете мені сказати?
— Гроші украв я! — заявив він.
Лола байдуже глянула на нього. Він мусив повторити:
— Це я потягнув у вас п'ять тисяч франків.
— А, — сказала вона, — ви?
І стенула плечима.
— Його бачила хазяйка.
— Як же могла вона його бачити, якщо то був я?
— Бачила вона його, — роздратовано повторила Лола. — він потайці піднявся до мене о сьомій годині. Вона пропустила його, бо я попросила її. Я чекала на нього цілісінький день, а за десять хвилин після того, як я вийшла, він заліз у номер. Мабуть, він стежив за мною з-за рогу і піднявся, щойно побачив, що я пішла.
Вона говорила швидким і невиразним голосом, котрий виражав її непохитну впевненість. "Можна подумати, що вона хоче сама себе в цьому запевнити", збентежено подумав Матьє. Він сказав:
— Послухайте, о котрій годині повернулися ви додому?
— Першого разу? О восьмій.
— Так от, гроші ще були у скриньці.
— А я вам кажу, що Борис був у кімнаті о сьомій годині.
— Мже, й був, він, мабуть, прийшов побачитися з вами. Але ж ви не заглядали до скриньки?
— Та ні, заглядала.
— О восьмій годині?
— Так.
— Лоло, не кажіть дурниць, — сказав Матьє. — Я ж знаю, що не заглядали. Знаю. О восьмій годині ключ був у мене, й ви не могли відімкнути скриньку. Втім, навіть якби виявили ви крадіжку о восьмій, то, виходить, ви чекали аж до півночі, щоб прийти до мене? О восьмій годині ви спокійно наклали грим, одягнули свою темну сукню і пішли до "Суматри". Правда ж?
Лола вороже зиркнула на нього.
— Хазяйка ж його бачила.
— Так, але ж у скриньку ви не заглядали? О восьмій вечора гроші ще були там. Я прийшов о десятій і взяв їх. Біля конторки була консьєржка, вона бачила мене і може підтвердити. Ви помітили крадіжку лише опівночі.
— Авжеж, — стомлено відказала Лола. — Опівночі. Та це не має значення. В "Суматрі" мені зробилося зле, і я повернулася. Лягла у ліжко і взяла скриньку. Там... там були листи, які мені захотілося перечитати.
Матьє подумав:"І справді, листи. Чому вона хоче приховати, що їх у неї вкрали?" Вони помовчали; часом Лола розгойдувалася назад і вперед, як людина, що спить навстоячки. Нарешті вона мовби прокинулася.
— То це ви обікрали мене?
— Я.
Вона коротко зареготалася.
— Залиште ці балачки для суду, якщо вже вам хочеться заробити півроку замість нього.
— Подумайте, Лоло, який мені зиск ризикувати свободою замість Бориса?
Вона скривила губи.
— Звідки ж я знаю, як ви там на нього впливаєте?
— Та це ж дурня! Послухайте, клянуся вам, це я: скринька стояла біля вікна, під валізою. Я взяв гроші й залишив ключ у замку.
Вуста її тремтіли, вона нервово бгала сумочку.
— Це все, що ви хотіли мені сказати? Тоді дайте мені піти звідси.
Вона хотіла було рушити до дверей, та Матьє перепинив її.
— Лоло, ви не хочете, щоб вас переконали.
Лола відштовхнула його плечем.
— А ви не бачите, в якому я стані? За кого ви тримаєте мене з вашими байками про скриньку? Вона була біля вікна, під валізою, — перекривила вона його голос. — Борис був тут, невже ви гадаєте, ніби я цього не знаю? Ви домовилися, що треба буде сказати цій бабуні Лолі. Пропустіть мене! — несамовито сказала вона. — Пропустіть!
Матьє хотів було взяти її за плечі, та вона відскочила назад і спробувала відкрити сумочку; Матьє видер її і жбурнув на диван.
— Тварюка! — вигукнула Лола.
— Там сірчана кислота чи револьвер? — посміхаючись, запитав Матьє.
Лола затремтіла всеньким тілом. "Готово, — подумав Матьє, — нервовий напад". Здавалося, він бачить безглуздий зловісний сон. Та її треба було переконати. Лола перестала тремтіти. Вона забилася в куток біля вікна і наглядала за ним очима, що так і горіли від безсилої ненависти. Матьє одвернувся: він не боявся її ненависти, та на цьому обличчі був такий розпач і страждання, що цього несила було терпіти.
— Сьогодні вранці я був у вашій кімнаті, — наполегливо сказав він. — Ключ я взяв у вашій сумочці. Коли ви прокинулись, я саме збирався відімкнути скриньку. В мене не було часу покласти ключ на своє місце, й мені спало на думку, що увечері треба ще раз прийти до вашої кімнати.
— Не треба, — сухо відказала Лола, — я бачила, як ви зайшли сьогодні вранці.