– Потім спитав у реєстратора, що стояв перед ним: – Пожежників хто-небудь викликав?
– Не знаю, сер. Я гадав…
Пітер наказав:
– Викличте негайно. – Потім крикнув до іншого службовця. – Подзвоніть до поліції. Скажіть, щоб прислали карети швидкої допомоги, лікарів і людей для підтримання порядку.
Обидва клерки кинулися до телефонів.
З натовпу виступив наперед високий худорлявий чоловік у твідовому піджаку й військових штанях.
– Я офіцер десантних військ. Скажіть, що треба робити.
Вдячно кивнувши, Пітер відповів:
– Треба очистити від натовпу середину вестибюля. Організуйте кордон з працівників готелю. Забезпечте вільний прохід до центрального виходу. Зніміть обертові двері.
– Єсть!
Чоловік обернувся й почав уривчасто кидати команди. Люди, які наче тільки цього й чекали, кинулися виконувати їх. Незабаром офіціанти, кухарі, клерки, розсильні, музиканти й добровольці з пожильців утворили живий ланцюг від дверей ліфта до виходу на Сейнт-Чарлз-авеню.
Елоїс Ройс тим часом кинувся на допомогу черговому адміністраторові й розсильному, які намагалися виламати двері шахти. Обернувшись, він крикнув Пітерові:
– Без інструментів ми тут нічого не зробимо!
До вестибюля вбіг робітник у комбінезоні. Він гукнув:
– Допоможіть нам унизу! Там хлопця придушило, ми не можемо витягти ні його, ні тих, що в кабіні.
Пітер з Елоїсом Ройсом кинулися до сходів службового ходу.
До шахти ліфта вів тьмяно освітлений тунель із сірими цегляними стінами. В тунелі вони знов почули крики – ще голосніші й моторошніші. Розбита кабіна була в них просто перед очима, але шлях до неї заступав покручений, понівечений метал самої кабіни й шахтних пристроїв, які вона розтрощила, падаючи. Кілька робітників-ремонтників гарячково орудували ломами, а ще четверо чи п'ятеро безпорадно стояли позаду. Пітер звернувся до них:
– Дайте сюди більше світла! – Ті побігли кудись тунелем, а Пітер обернувся до чоловіка в комбінезоні, що привів їх сюди: – Мерщій нагору. Коли прибудуть пожежники, покажете їм дорогу.
Елоїс Ройс, який стояв навколішках перед розбитим ліфтом, крикнув:
– І негайно пришліть сюди лікаря!
Чоловік кивнув і зник серед людей, що потроху набивалися в тунель. До Пітера протовпився Док Вікері – головний інженер.
– Боже мій! – зойкнув старий, побачивши перед собою гору уламків. – Боже мій! Я ж казав… Я ж попереджав, що потрібні гроші, потрібен ремонт… – Він схопив Пітера за руку. – Ти ж можеш підтвердити, хлопче, ти ж пам'ятаєш, скільки разів я тобі скаржився!..
– Не треба зараз про це, – Пітер вивільнив руку. – Скажіть, як витягти звідти людей?
Головний інженер безпорадно похитав головою.
– Потрібне спеціальне устаткування – домкрати, різальний інструмент.
Видно було, що він неспроможний очолити рятувальну операцію.
– Перевірте решту ліфтів, – сказав Пітер. – Якщо треба, якщо є хоч найменший ризик, – вимкніть усю систему.
Старий неуважно кивнув і, згорблений, приголомшений, поплентався геть.
Пітер упізнав і схопив за плечі сивого інженера по стаціонарному устаткуванню.
– Вам я доручаю очистити тунель від зайвих людей, забезпечити вільний прохід.
Елоїс Ройс заповз під уламки й тепер тримав за плечі пораненого ремонтника, який кричав нелюдським голосом. У тьмяному світлі Пітер побачив, що його ноги й таз поховані під купою понівеченого заліза.
– Все буде гаразд, Біллібой, – промовив Ройс. – Повір мені, все буде гаразд, ми тебе витягнемо.
У відповідь лунали крики болю.
Пітер узяв пораненого за руку.
– Він правду каже, Біллібой. Пожежники вже біжать сюди.
Згори, здалеку, долинуло, наростаючи, виття сирен, а в тунелі почулися чіткі, швидкі кроки. До них підбіг молодий чоловік у літньому полотняному костюмі, з лікарським саквояжем у руці.
– Лікарю, сюди! – гукнув Пітер.
Той навкарачках поповз до них. Спалахнули переносні лампи. Біллібой знову скрикнув. Повернувши до лікаря перекривлене страшним болем обличчя, він заблагав:
– Допоможіть, дайте мені що-небудь, на бога, допоможіть…
Лікар кивнув, розкрив саквояж і дістав шприц. Пітер закасав у Біллібоя рукав комбінезона, оголивши руку. Лікар квапливо провів змоченою в спирті ваткою і встромив голку. За кілька секунд морфій зробив своє діло. Біллібой відкинув голову назад, очі його заплющилися.
Лікар приклав до грудей пораненого стетоскоп.
– У мене з собою майже нічого немає. Мене привели просто з вулиці. Коли ви, нарешті, витягнете його?
– Як тільки надійде допомога. Здається, вона вже прибула.
Лункий тупіт у тунелі. Цього разу тупіт багатьох ніг. Пожежники! Пожежники в касках, а в руках у них – яскраві ліхтарі й усе, що треба – сокири, домкрати, різальні інструменти, ломи. Вони вміють цінувати секунди. Короткі, уривчасті фрази. Різкі команди.
– Домкрат – сюди! Розтягайте ці уламки!
Дзвінкий, частий стукіт сокир. Скрегіт металу. До шахти вривається потік світла – це на рівні вестибюля розчинили двері. Вигук:
– Де драбини? Драбини сюди!
Згори спускаються довгі драбини.
Молодий лікар наполегливо каже:
– Треба негайно витягти цього чоловіка.
Двоє пожежників намагаються встановити домкрат. Він має підняти гору металу, що придушила Біллібоя. Пожежники лаються, бо не можуть підсунути домкрат під уламки. Він надто високий.
– Потрібен менший домкрат! Дайте менший, а потім підставимо цей. Їхню вимогу повторюють у радіотелефон:
– Принесіть малий домкрат з аварійної машини!
Лікар нетерпляче вигукує:
– Негайно витягніть цього чоловіка!
Пітер хапається за рейку, що стирчить з-під уламків.
– Дивіться, якщо ми підважимо залізяччя цією рейкою, влізе й великий домкрат!
Пожежник застерігає його:
– Тут кілька тонн залізяччя. Що-небудь зсунете – і все завалиться. Не треба ризикувати. Потрібен домкрат.
– Спробуймо! – кидає Елоїс Ройс.
Ройс і Макдермот, пліч-о-пліч, підставляють спини під рейку, впинаються в неї руками. А тепер – угору, рраз! Не піддається. Напружившись, знову – рраз! Щосили! Серце от-от вистрибне, в очах червона імла. Рейка піддається на сантиметр, не більше. Але піддається! Ще зусилля – вже неможливе, але ти його зробиш, зробиш, а голова йде обертом, і очі вже не бачать, але ти зробиш, зробиш…
Вигук:
– Домкрат на місці!
Все. Тепер можна відступити, розігнутися, звести подих.
Домкрат робить своє діло. Уламки піднімаються.
– Витягайте свого хлопця!
Тихий голос лікаря:
– Можете не поспішати. Він помер.
Вбитих і поранених піднімали з шахти по драбині, й карети швидкої допомоги одна по одній стрімко від'їздили від центрального входу готелю. Першим винесли Гербі Чендлера, потім – смертельно пораненого дантиста, а ще за мить – жінку з поламаною ногою й роздробленою щелепою. Інші автомобілі з червоним хрестом їхали повільніше й завертали до міського моргу. У вестибюлі капітан поліції опитував свідків, намагаючись визначити імена потерпілих.
Останньою підняли Додо. Один з лікарів, спустившись у шахту, перев'язав їй голову й наклав пластмасову шину на переламану руку. Ключник Мілн, відмахуючись від пожежників, що хотіли і його винести нагору, сидів біля Додо, підтримуючи її, поки лікар не подав їй першу допомогу.
Ключник вибрався з шахти останнім – за подружжям акціонерів компанії "Кока-кола "Золота корона"". Пожежник виніс нагору валізи Ключника й Додо, і полісмен в уніформі прийняв їх під свою охорону.
Пітер Макдермот повернувся до вестибюля, коли виносили Додо – смертельно бліду, непритомну, закривавлену. Пов'язка на її голові встигла почервоніти. Двоє лікарів швидко зробили їй укол, помацали пульс. Молодший з них сумно похитав головою.
14
Приголомшений, усе ще не вірячи, що лишився живий, Ключник поліз драбиною вгору. Знизу його підстраховував пожежник. Кілька рук простяглися назустріч і підхопили його, коли він ступив на підлогу вестибюля.
Але Ключник уже зрозумів, що може і стояти, і ходити сам. Шок минув, і в голові в нього прояснилося. Боже, скільки тут лягавих! Треба вшиватися.
А його валізи? Що як більша розкрилася?..
Ні, ось вони. А поряд чиїсь чужі. Він рушив до них.
Голос ззаду промовив:
– Сер, вас чекає карета швидкої допомоги.
Озирнувшись, Ключник побачив молодого полісмена.
– Мені не потрібна…
– Вам неодмінно треба показатися лікарям, сер. Йдеться про ваше ж здоров'я.
– Віддайте мені мої валізи! – зажадав Ключник.
– Заберете їх потім, сер. Вони нікуди не дінуться.
– Ні, віддайте їх зараз же.
Чийсь голос втрутився:
– Господи! Та віддай ти йому ті валізи, якщо він так уже хоче. Після такої пригоди він має право…
Молодий полісмен підхопив валізи й провів Ключника до виходу.
– Заждіть, будь ласка, тут, сер, я гляну, котра машина для вас.
Він поставив валізи на підлогу.
Тільки-но полісмен одійшов, Ключник ухопив валізи й щез у натовпі. Ніхто не помітив, як він подався геть.
Він неквапливо пройшов до стоянки, де вчора залишив свою машину після успішного рейду до Лейкв'ю. Тепер, нарешті, він міг зітхнути з полегшенням. Всі небезпеки лишилися позаду.
На стоянці було повно машин, але Ключник відразу побачив свій "форд-седан" з мічіганським біло-зеленим номерним знаком. Він згадав, як непокоїв його цей яскравий знак, що відразу впадає в око. Що ж, видно, тривожився він даремно.
Мотор машини, як завжди, завівся зразу.
З центра міста Ключник, додержуючись усіх правил руху, поїхав до мотелю на Шеф-Мантерському шосе. Звісно, зібрана там здобич, порівняно з п'ятнадцятьма тисячами готівкою, була дрібницею, але кидати її було все-таки шкода.
Зупинивши машину біля дверей свого номера, Ключник одніс туди обидві валізи. Потім, опустивши штори, перевірив, чи не зникли гроші. Вони були на місці.
В номері зібралося чимало речей, і тепер йому довелося перепакувати всі свої валізи. Кінець кінцем виявилося, що для двох хутряних манто й срібної вази з тацею, вкрадених з котеджа в Лейкв'ю, місця не лишилось. Отже, треба було перепаковувати все заново.
Ключник, однак, на цей час трохи не падав від утоми, що, очевидно, було нервовою реакцією на пережиті недавно події. Головне ж – він мусив якнайшвидше забратися геть з Нового Орлеана. З хутром і сріблом нічого не станеться, вирішив він, якшо вони поїдуть, неспаковані. в багажнику.
Пересвідчившись, що навколо не видно ні душі, він переніс до машини валізи, а хутряні манто й срібну вазу з тацею вмостив поряд з ними.
Потім він розрахувався і виїхав з мотелю.