Він розумів, що в єгипетських справах краще покладатися на патріотизм жерців, ніж на приязнь фінікійців.
Та раптом він пригадав батькові слова, що фінікійці правдиві й вірні, коли це їм вигідно. Без сумніву, фінікійці були дуже зацікавлені в тому, щоб не підпасти під владу Ассірії. На Випадок війни на них можна було б опертись, як на спільників, бо поразка єгиптян насамперед відбилася б на Фінікії.
З другого боку, Рамзес не припускав, що жерці, навіть уклавши таку ганебну угоду з Ассірією, пішли на зраду. Ні, це були не зрадники, а зледащілі сановники. їм був потрібний мир, щоб множити свої багатства, й розширювати владу. Вони не хотіли війни, бо війна зміцнила б владу фараона, а їх самих наразила б на тяжкі видатки.
І молодий царевич, хоч іще не мав досвіду, зрозумів, що повинен бути обережним, не поспішати, нікого не. відштовхувати, але й, нікому дуже не довіряти. Він уже вирішив розпочати війну з Ассірією, але не тому, що її хотіли знать і фінікійці, а тому, що Єгипту було потрібне багатство й раби.
Та, зважившись на війну, він хотів діяти розважно: поступово схилити до неї стан жерців і лише в разі їхнього опору знищити їх з допомогою війська і знаті.
І саме тоді, коли святі Мефрес і Ментезуфіс сміялися з пророкувань Саргона, що наступник трону не піддасться жерцям, а змусить їх коритися, вже тоді царевич мав готовий план приборкання жерців і знав, які має для цього засоби. Але коли починати цю боротьбу і як її вести, мало показати майбутнє.
"Час — найкращий порадник", — сказав він сам собі.
Тепер царевич був спокійний і задоволений, як людина, яка після довгих вагань знає, що їй робити, і вірить у власні сили. І щоб позбутися навіть слідів недавнього хвилювання, він пішов до Сари.
Граючись з сином, він завжди забував про свої клопоти, і втіха сповнювала його серце.
Минувши сад, він зайшов до палацу своєї першої коханки і застав її знову в сльозах.
— О Саро! — вигукнув він. — Якби в твоїх грудях був Ніл, ти могла б і його виплакати.
— Я вже не буду... — мовила вона, але ще рясніші сльози полилися з її очей.
— Що з тобою? — спитав царевич. — Мабуть, знов знайшла собі якусь ворожку, яка налякала тебе фінікіянками?
— Я боюся не фінікіянок, а Фінікії! — відповіла Сара. — О мій повелителю, ти навіть не знаєш, які це підступні люди...
— Палять дітей? — спитав, усміхнувшись, царевич.
— А ти думаєш, ні?.. — сказала Сара, дивлячись на нього великими очима.
— Вигадки! Я знаю напевно від князя Гірама, що все це вигадки!..
— Гірам?! — скрикнула Сара. — Гірам, та він же найбільший розбійник! Спитай мого батька, він тобі розкаже, як Гірам заманює на свої кораблі молодих дівчат у далеких краях і, розпустивши вітрила, вивозить їх, щоб продати. У нас була ясноволоса невільниця, яку викрав Гірам. Вона гинула з туги за своїм краєм, але не могла навіть розказати, де її батьківщина. Так і померла!.. Такий Гірам, такий же негідник Дагон, такі всі ці мерзотники...
— Може, й так, але що нам до того? спитав царевич.
— А ось що, — відповіла Сара. — Ти, мій повелителю, слухаєш зараз порад фінікійців, а тим часом наші євреї вивідали, що Фінікія хоче викликати війну між Єгиптом і Ассірією... Нібито навіть найбільші купці й лихварі фінікійські дали страшну клятву, що доб'ються цього...
— Навіщо ж їм війна? — спитав царевич з удаваною байдужістю.
— Навіщо? — вигукнула Сара. — Вони і вам, і ассірійцям постачатимуть зброю, товари й відомості про ворога, а за це все змусять удесятеро більше платити... Обдиратимуть мертвих і поранених з обох сторін... У ваших і в ассірійських воїнів скуповуватимуть награбовані речі й невільників... Хіба цього мало?.. Єгипет і Ассірія будуть сплюндровані, а Фінікія збудує нові склади для своїх скарбів.
— Хто ж тобі виклав таку мудрість? — усміхнувся царевич.
— Хіба ж я не чую, як мій батько, наші родичі і знайомі шепчуться про це, тривожно оглядаючись, щоб їх ніхто не підслухав? Хіба я, нарешті, сама не знаю фінікійців? Перед тобою, володарю, вони лежать на животі, і ти не бачиш їхніх облудних поглядів, а я не раз приглядалась до їхніх очей, зелених від пожадливості або жовтих від гніву. О повелителю мій, фінікійці — як отрутні змії!
Рамзес дивився на Сару й мимоволі порівнював її щире кохання з розрахунком фінікіянки, її ніжні пориви з підступною холодністю Ками.
"Це правда, — думав він, — фінікійці — отрутні змії. Але якщо Рамзес Великий використовував на війні лева, чому б мені проти ворогів Єгипту не скористатися зміями?"
Та чим очевиднішою була для нього підступність Ками, тим палкіше він прагнув її. Душа героя іноді шукає небезпеки.
Він попрощався з Сарою і раптом, невідомо чому, пригадав, що Саргон його підозрівав у нічному нападі. Царевич стукнув себе по лобі.
— А чи не мій двійник, — мовив він, — влаштував цю бійку з послом?.. В такому разі хто його намовив? Може, фінікійці?.. А якщо вони хотіли вплутати мене в таку брудну справу, то правду каже Сара, що всі вони мерзотники, яких я мушу остерігатися...
В ньому знову спалахнув гнів, і він вирішив негайно все з'ясувати, але оскільки вже починало сутеніти, то Рамзес, не заходячи до себе, пішов до Ками.
Він не боявся, що його можуть упізнати, а на випадок небезпеки в нього був меч...
В палацику жриці світилося, але в просторім його передпокої слуг не було.
"Досі, — подумав Рамзес, — Кама відсилала своїх слуг, коли я мав прийти до неї. Сьогодні чи вона відчуває, що я буду, чи, може, приймає щасливішого за мене коханця?.."
Рамзес піднявся на другий поверх, став перед покоєм фінікіянки і раптово одкинув завісу. В покої були Кама й Гірам, які про щось шептались.
— О, не в добрий час я прийшов сюди! — розсміявся царевич. — Чи й ти, князю, залицяєшся до жінки, якій під страхом смерті заборонено виявляти ласкавість до чоловіків?
Гірам і жриця попідхоплювались.
— Мабуть, якийсь добрий дух шепнув тобі, володарю, — мовив фінікієць кланяючись, — що ми говоримо про тебе...
— Готуєте мені якусь несподіванку? — спитав намісник,
— Може!.. Хто знає?.. — відповіла Кама, з викликом глянувши на нього.
Та царевич холодно сказав:
— Коли б ті, що збираються й далі робити мені несподіванки, не попали власною шиєю під сокиру або в петлю. Це б їх більше здивувало, аніж мене їхні вчинки.
Усмішка застигла в Ками на ледь розкритих устах; Гірам зблід і покірно озвався:
— Чим ми заслужили гнів повелителя й .захисника нашого?
— Я хочу знати правду, — мовив царевич, сідаючи і грізно дивлячись на Гірама. — Я хочу знати, хто влаштував напад на
ассірійського посла і вплутав у цю підлу справу чоловіка, так схожого на мене, як моя права рука схожа на ліву?
— Бачиш, Камо, — озвався оторопілий Гірам, — я казав, що залицяння цього негідника до тебе, може накликати на нас велике нещастя. Так воно й сталось! Навіть чекати довго не довелося.
Фінікіянка впала до ніг царевича.
— Я все скажу! — заблагала вона ридаючи. — Тільки викинь, повелителю, з свого серця неласку до Фінікії... Мене убий, мене накажи кинути до в'язниці, але не гнівайся на них.
— Хто напав на Саргона?
— Лікон, грек, який співає в нашому храмі, — відповіла, стоячи на колінах, фінікіянка.
— Ага!.. Це він співав тоді під твоїм будинком, і він такий схожий на мене...
Гірам схилив голову й поклав руку на серце.
— Ми добре платили цьому чоловікові, бо він дуже схожий на тебе, володарю. Ми думали, що його нікчемна постать зможе тобі придатися на випадок якогось нещастя...
— Вже придалася!.. — перебив наступник трону. — Де ж він? Я хочу бачити цього чудового співака... цю мою живу подобу...
Гірам розвів руками.
— Утік, негідник, — відповів він, — але ми його знайдемо. Хіба що він обернеться на муху або на земляного хробака...
— А мені ти простиш це, пане? — шепнула фінікіянка, спираючись на коліна царевичу.
— Багато що прощається жінкам, — відповів наступник трону.
— А ви не будете мститись мені?.. — тривожно спитала вона Гірама.
— Фінікія, — повільно й багатозначно відповів старий, — найбільшу провину прощає тому, хто здобуде ласку повелителя нашого, Рамзеса, хай він живе вічно!.. А щодо Лікона, — додав він, звертаючись до царевича, — ти матимеш його, володарю, Живого чи мертвого...
Сказавши це, Гірам низько вклонився і вийшов з покою, залишивши жрицю з царевичем.
Кров ударила Рамзесові в голову. Він обняв Каму, що стояла на колінах, і шепнув:
— Ти чула, що сказав достойний Гірам?.. Фінікія простить тобі найбільшу провину!.. Правда, цей чоловік відданий мені... А якщо він так сказав, яку ти знайдеш відмовку?..
Кама цілувала його руки, шепочучи:
— Ти здобув мене... я твоя рабиня... Але зараз не займай мене... вшануй цей дім, який належить божественній Ашторет...
— То ти перейдеш до мого палацу? — спитав, царевич.
— О боги, що ти сказав?! Відколи сонце сходить і заходить, не було ще такого, щоб жриця Ашторет... Але що поробиш! Фінікія, володарю, дає тобі такий доказ шани й любові, якого ніколи не мав жоден з її синів...
— Отже... — перебив царевич, пригортаючи її до себе.
— Тільки не зараз і не тут... — благала вона.
Розділ тридцять восьмий
Довідавшись від Гірама, що фінікійці подарували йому жрицю, наступник трону зажадав, щоб вона якнайшвидше переїхала до його палацу, не тому, що не міг без неї жити, а тому, що це було для нього щось нове.
Та Кама зволікала з переїздом, благаючи царевича, щоб він її не квапив, поки не зменшиться приплив прочан і насамперед, поки не виїдуть з Пі-Баста найзнатніші з них. Якби вона стала при них коханкою царевича, могли б зменшитися прибутки храму, а жриці загрожувала б небезпека.
— Наші мудреці й сановники, — казала вона Рамзесові, — простять мені зраду. Але простий люд накликатиме помсту богів на мою голову, а ти знаєш, володарю, що в богів довгі руки...
— Коли б вони їм не вкоротилися, як вони сунутимуть їх під мій дах, — відрубав царевич.
Проте він не дуже наполягав, бо його турбували в цей час інші справи.
Ассірійські посли, Саргон та Істубар, уже виїхали до Мемфіса, щоб підписати угоду. Водночас фараон зажадав, щоб Рамзес склав йому звіт про свою подорож.
Царевич наказав писарям докладно описати все, що робилося з того моменту, коли він виїхав з Мемфіса, а саме: прийом ремісників, огляд фабрик і полів, розмови з номархами й урядовцями.