Він замовив собі гарний костюм і почав харчуватися в найкращих кав'ярнях міста. Ночував Мартін ще в кімнаті у Марії, але його нове вбрання справило на довколишню дітлашню належне враження, і вони вже не кричали йому з дахів та з-поза парканів "волоцюга" й "лобур".
Його гавайське оповідання "Вікі-Вікі" купив "Місячник Уоррена" за двісті п'ятдесят доларів. "Північний огляд" прийняв статтю "Колиска краси", а "Мекінтошів часопис" — присвячений Мерієн вірш "Ворожка". У редакторів і рецензентів скінчилися літні вакації, і з рукописами вони вправлялися тепер швидко. Мартін ніяк не міг зрозуміти, з якої примхи все, так уперто браковане впродовж двох років, тепер негайно приймається. Адже ж його справжні твори ще ніде не друкувалися. За межами Окленда він був нікому не відомий, та й ті, хто знав Мартіна, вважали його запеклим соціалістом. Тож нічим не можна було пояснити раптового успіху. Це був просто жарт фортуни.
Після того як від "Ганьби сонця" відмовилося чимало журналів, Мартін послухався Брісенденової поради й почав пропонувати статтю видавництвам. Після кількох невдач її нарешті прийняло видавництво "Сінглтрі, Дарнлей і К°". Коли Мартін попросив авансу в рахунок гонорару, йому відповіли, що це в них не заведено, що на таких виданнях рідко повертають усі витрати і що його книжки навряд чи пощастить продати більше тисячі примірників. Мартін прикинув, скільки він заробить на такому тиражі. Якщо видавництво братиме по долару за книжку і авторові сплачуватиме п'ятнадцять відсотків, він одержить усього сто п'ятдесят доларів. І тут-таки вирішив, що коли знов писатиме, то тільки белетристику. "Пригода", вчетверо коротша за "Ганьбу сонця", принесла йому гонорар удвоє більший. Отже, оте колись прочитане газетне оголошення таки було правдиве. Першорядні журнали справді платили одразу ж після схвалення, і платили добре. Навіть не по два центи за слово, а по чотири, як-от "Тисячоліття". І купували вони, мабуть, гарні речі, бо купили ж його твір. На цю останню думку Мартін сумно усміхнувся.
Він запропонував видавництву "Сінглтрі, Дарнлей і К°" купити його авторське право на "Ганьбу сонця" за сто доларів, але вони не хотіли ризикувати. А втім, великої потреби в грошах він не відчував, бо одержав гонорар ще за деякі оповідання. Мартін навіть відкрив рахунок у банку, де поклав кількасот доларів, не маючи вже ніяких боргів. "Запізнілий", забракований багатьма журналами, нарешті знайшов собі притулок у видавництві Мередіт-Лоуел. Мартін не забув про ті п'ять доларів, що колись дала йому Гертруда, і про свою обіцянку повернути їй у сто разів більше. Він попросив видавництво вислати йому п'ятсот доларів авансу і, як це не дивно, через кілька днів разом з угодою дістав і чек. Він розміняв його на п'ятидоларові золоті монети й зателефонував сестрі, що хоче її бачити.
Гертруда прийшла до нього засапавшись, бо дуже поспішала. Передчуваючи біду, вона захопила з собою ті останні кілька доларів, що мала. Певна, що з Мартіном трапилося якесь нещастя, вона одразу кинулася з плачем братові на шию і мовчки сунула йому в руку принесені гроші.
— Я б і сам прийшов, — сказав Мартін, — та не хотів заводитися з Хігінботемом. А без цього б не обійшлося.
— Нічого, він з часом заспокоїться, — запевнила брата Гертруда, силкуючись відгадати, що з ним скоїлося. — Тільки ти спершу знайди собі роботу. Бернард любить, коли людина живе з чесної праці. Ота писанина в газетах дуже розсердила його. Я ще ніколи не бачила, щоб він так шаленів.
— Шукати роботи я не збираюся, — всміхаючись, сказав Мартін. — Так ти йому й передай. Я можу обійтись і без роботи, а оце тобі й доказ.
І з його рук полився їй у поділ дзвінкий блискучий потік золотих монет.
— Пам'ятаєш, ти дала мені п'ять доларів, коли я не мав і п'яти центів на трамвай? Ось вони з дев'яносто дев'ятьма сестрами різного віку, але однакової вартості.
Якщо Гертруда, вже йдучи до Мартіна, була налякана, то тепер її охопив панічний жах. Цей жах не полишав місця сумнівам. Це була не підозра, а певність. Вона вражено дивилась на брата, а обтяжені коліна тремтіли їй під золотими кружечками, що немов пекли її.
— Це все твоє, — засміявся Мартін. Гертруда розридалася.
— Бідний хлопчик! Бідний хлопчик! — бурмотіла вона.
Хвилину він непорозуміло дивився на неї, потім ураз догадався, чом вона так розхвилювалася, і показав їй листа від видавництва, одержаного разом з чеком. Гертруда читала поволі, раз у раз спиняючись, щоб витерти очі, і нарешті запитала:
— Отже, ти здобув ці гроші чесним шляхом?
— Ще чеснішим, аніж коли б я виграв їх у лотереї. Я їх заробив.
Помалу до неї верталася довіра, і вона ще раз уважно перечитала листа. Мартінові довго довелося пояснювати сестрі, звідки у нього взялося так багато грошей, і ще довше переконувати, що це гроші направду її і що йому вони не потрібні.
— Я покладу їх у банк на твоє ім'я, — сказала вона врешті.
— І не думай. Бери їх собі і роби з ними що хочеш. А ні, то я віддам їх Марії. Вона зуміє їх використати. Я б радив тобі найняти служницю і відпочити як слід.
— Піду зараз розповім Бернардові, — мовила Гертруда, прощаючись.
Мартін спохмурнів, але зараз і посміхнувся.
— Гаразд, — сказав. — Тоді він, мабуть, ще запросить мене на обід.
— Авжеж запросить! Я певна! — з запалом вигукнула Гертруда і, міцно обнявши брата, поцілувала його.
РОЗДІЛ XLII
Настав день, коли Мартін відчув себе дуже самотнім. Він був здоровий, дужий, але нічого не робив. Тепер, коли він кинув писати й учитися, коли втратив Брісендена й любов Рут, життя його стало великою пусткою. І не міг він заповнити цієї пустки дорогими ресторанами та єгипетськими сигаретами. Щоправда, його непереможно вабили південні моря, але Мартін відчував, що гру тут, у Сполучених Штатах, ще не закінчено. Дві його книжки незабаром мали вийти з друку, і в нього було ще чимало книжок, які можна б видати. Отже, треба почекати, щоб поїхати в океан з торбою золота. На Маркізьких островах він знав одну долину й бухту, які можна було купити за тисячу чілійських доларів. Долина простягалася від схожої на підкову затоки до високих вершин, хмарами повитих гір і мала площу десять тисяч акрів. її вкривали тропічні плодові дерева, а куріпок і кабанів там аж кишіло. Вище, в горах, паслися стада диких кіз, на яких часом нападали зграї диких собак. Увесь той закутень був незайманий. Там ще не селилася жодна людина. І все це разом з бухтою можна купити за тисячу чілійських доларів.
Бухта, як він пригадував, була чудова і така глибока та безпечна, що Південно-тихоокеанський путівник рекомендував її як найкращу гавань для ремонту суден на сотні миль довкола. Він купить шхуну, — подібне до яхти, обшите міддю, бистрохідне суденце, — і торгуватиме копрою та ловитиме перли. А жити буде в тій долині. Збудує патріархальну очеретяну хатину, як у Таті, і заведе на судні темношкіру службу. Він прийматиме агентів з Тайохае, капітанів торговельних суден, що не мають сталого курсу, і взагалі весь цвіт братства волоцюг з південних морів. Житиме відкрито й частуватиме гостей по-королівському. З часом забудуться прочитані книжки і весь цей світ, що виявився таким злудним.
Але задля цього треба тут, у Каліфорнії, добряче набити черес. Гроші вже плили до нього. Якщо хоч одна книжка матиме успіх, можна буде продати купу рукописів. Він ще складе в збірки дрібніші оповідання та поезії і придбає й долину, й бухту, і шхуну. Писати ж ніколи не буде. Це вже твердо. А поки не вийшли книжки, треба щось робити. Не можна жити в такому півсні й байдужості до всього світу.
Якось у неділю вранці він довідався, що того дня спілка мулярів влаштовує у Шел-Маунд-парку пікнік, і вирішив піти. Раніше Мартін часто бував на робітничих гулянках і добре знав, що це таке, тож, коли увійшов до парку, в ньому одразу прокинулися давно забуті почуття. Зрештою, робітники для нього свої люди. Серед них він народився й виріс, і хоч на деякий час покинув їх, але тепер був радий до них повернутися.
— Та це ж Март! — гукнув раптом хтось коло нього, і на плече йому лягла дружня рука. — Де ти пропадав? Плавав? Ну, ходім вип'ємо!
Він опинився в гурті давніх приятелів; декого, правда, не вистачало, зате були й нові обличчя. Не всі ці люди були мулярами, але, як і колись, приходили сюди в неділю, щоб потанцювати, посміятися, поважитись силою. Мартін випив з ними і знову відчув себе людиною. Дурень, навіщо покинув їх, — подумав Мартін. — Був би куди щасливіший, коли б лишився з ними, а не тягся до книжок і до тих, що там нагорі. Правда, пиво вже не здавалося йому таким добрим, як раніш. Воно вже не смакувало так. Це, певно, Брісенден відбив у нього охоту до простого пива. А може, книжки відучили його спілкуватися з давніми друзями? Він вирішив довести собі самому, що не відучили, і пішов до майданчика танцювати. Там спіткав слюсаря Джіма, сестриного пожильця, в товаристві високої білявої дівчини, яка одразу ж віддала перевагу Мартінові.
— Зовсім як давно колись! — мовив Джім до товаришів, що почали з нього сміятися, коли Мартін з білявою закружляли у вальсі. — Але я навіть і не серджуся.
До біса радий його бачити. Дивіться, як танцює! То хіба ж можна за такого дорікати дівчатам?
Але Мартін чесно повернув Джіму дівчину, і вся трійця разом з півдесятком товаришів почала сміятися і жартувати, дивлячись на танцюристів. Усі були раді бачити Мартіна. Ще не вийшла в світ жодна його книжка, тож і не мав він у їхніх очах фіктивної вартості. Вони любили його заради нього самого. Він наче принц, що повернувся з вигнання, і його самотнє серце розцвітало, купаючись у хвилях щирої зичливості. Мартін розшаленів і був у найкращій формі. До того ж у його кишенях бряжчали долари, і так само, як і в ті дні, коли він повертався з плавання, вони текли потоком.
На танцювальному майданчику Мартін побачив Лізі Конолі в парі з якимсь молодим робітником, а трохи згодом спіткав її в буфеті і підійшов. Після здивованих вигуків і привітань він повів її в парк, де вони могли вільно погомоніти, щоб не перекрикувати музику. З цієї миті, як Мартін заговорив, Лізі вже належала йому. Він одразу відчув це. Він читав це в покорі її очей, у пестливих рухах її гордовитого тіла, в жадібній увазі, з якою вона ловила кожне його слово.