Деймон почав квапливо відгинати його, а пані Кольтер тремтячими руками схопилася за клітку, ривком підвелася та почала відчайдушно трусити решітку. Між клітками, трохи вище, лиховісно висіло лезо, клеми іскрили, чоловік у клітці з екзальтованим виразом на обличчі зчіплював дроти, а мавпа все не могла витягти волосся із затискувача…
Виблиснуло нестерпно біле світло, по вухах жінки хлиснув тріск, і мавпу підкинуло в повітря. Разом із нею злетіла невеличка золота хмарка: чи це було Лірине волосся? Чи мавпячий смух? Хай там як, за мить усе зникло в темряві. Клітку так сильно смикнуло, що вона підскочила — разом із рукою і± пані Кольтер, котра застрягла в одному з вічок решітки, і тепер жінка, відчуваючи гострий біль у зап'ясті, шалене калатання серця та запаморочення в голові, напівлежала, напіввисіла біля клітки.
І тут вона відчула, як щось трапилося з її зором: він чомусь став страшенно гострим, і тепер пані Кольтер бачила найдрібніші подробиці та заціпеніло дивилася на найменшу дрібницю у всесвіті, котра, втім, вирішувала все: до однієї з подушечок резонаційної камери прилипнула поодинока волосинка кольору темного золота.
Жахливо завивши, жінка слабкими руками знову почала трусити клітку, сподіваючись усе-таки збити ту кляту волосинку. Голова Суду провів руками по обличчю, стираючи з нього краплі дощу. Його губи заворушилися — він щось казав, але пані Кольтер не чула жодного слова. Вона знову безпомічно кинулася на решітку й побачила, як отець Макфейл зводить разом два дротики. З'явилася іскра, і в цілковитій тиші блискуче срібне лезо слизнуло вниз.
Десь щось вибухнуло, але пані Кольтер вже не звертала на це жодної уваги.
Її піднімали чиїсь руки — руки лорда Ізраеля. Її вже нічого не дивувало, проте вона краєчком свідомості відзначила, що за його спиною, попри крутизну схилу перебуваючи в абсолютно горизонтальному положенні, стояв наміроліт. Лорд Ізраель, незважаючи на стрілянину, сум' яття та хмари диму, переніс жінку в кабіну.
— Він мертвий? Бомба стартувала? — вдалося вимовити пані Кольтер.
Лорд Ізраель сів на сидіння поруч із нею, вслід у наміроліт вскочив сніжний барс із нерухомою мавпою в зубах. Чоловік взявся за важелі керування, і літальний апаратвідразу піднісся в повітря. Пані Кольтер затуманеними болем очима подивилася вниз. Там, наче мурахи, копошилися солдати й техніки, хтось лежав нерухомо, інші, поранені чи приголомшені, повзали по кам'янистому ґрунту. Через весь цей хаос пролягав силовий кабель із генераторної станції, являючи собою, мабуть, єдину річ, що не піддалася загальному сум'яттю. Кабель, наче величезна змія, вчепився зубами у виблискуючу пускову установку бомби, біля якої у клітці лежало скорчене тіло голови Суду.
— Де лорд Роук? — спитав лорд Ізраель.
— Загинув, — прошепотіла жінка.
Лорд Ізраель натиснув на якусь кнопку, й до цепеліна, котрий, як і раніше, розхитувався підтиском вітру, порснув полум'яний спис. За секунду весь повітряний корабель уже був обійнятий білим вогнем, полум'я охопило й наміроліт, утім, анітрохи йому не зашкодивши. Лорд Ізраель неспішно повів апарат уперед. Вони побачили, як цепеліндуже повільно впав на землю трохи вище від майданчика з апаратурою, і все: пускова установка, кабель, солдати — в диму: вогні покотилося безладною масою вниз схиломгори, надаючи швидкості та спопеляючи на своєму шляху смолисті дерева, доки не поринуло в білі води водоспаду, котрий підхопив усе це й поніс кудись у темряву.
Лорд Ізраель знову торкнувся важелів керування, і наміроліт, нарощуючи швидкість, полетів на північ. Але пані Кольтер ще довго не могла відвести очей від полум'я позаду, яке поступово перетворилося на вертикальну оранжеву рисочку посеред темряви, оповиту димом і парою, а потім і зовсім стало непомітною цяткою.
26
Безодня
Темрява була абсолютною, і чорнота давила Лірі на очі так, що вона майже фізично відчувала вагу тисяч тонн каменю в них над головами. Єдине світло надходило від світного хвоста бабки леді Салмакії, й навіть воно поступово згасало — бідолашні комахи не знайшли у світі мертвих ніякої їжі, і бабка шевальє вмерла кілька хвилин тому.
Тож поки Тіаліс сидів у Віла на плечі, Ліра тримала комаху леді Салмакії в руках, а сама леді гладила тремтяче створіння, щось шепотіла йому та годувала його спочатку крихтами печива, а потім власною кров'ю. Якби Ліра це бачила, то напевно запропонувала б свою кров, котрої в неї, звичайно, було набагато більше, проте в неї вистачало сил лише на те, щоб намацувати в темряві місце, куди можна було безпечно поставити ногу, та намагатися не вдаритися головою об стелю тунелю.
Гарпія без імені провела їх до системи печер, котрі, за її словами, мали вивести їх до найближчої точки у світі мертвих, із якої можна буде прорізати вікно до іншого світу. За ними нескінченною низкою рухалися духи. Тунель дзвенів від шепоту — передні підбадьорювали задніх, хоробрі підганяли боязких, а старі надихали надією молодих.
— Далеко ще? — тихо спитала Ліра в гарпії. — Бідолашна бабка вмирає, і невдовзі в нас не залишиться ніякого світла.
Гарпія зупинилася, повернулася до дівчинки та промовила:
— Просто йди за мною. Якщо нічого не бачиш, слухай, якщо ж нічого не чуєш, рухайся навпомацки.
Навіть у такій темряві її очі палали невгасимим вогнем. Ліра кивнула та сказала:
— Так, але я втратила більшу частину своєї сили, до того ж я не надто смілива. Будь ласка, не зупиняйтеся! Я триматимуся за вами — ми всі залежимо від вас.
Гарпія повернулася й вирушила далі. Світіння бабки щохвилини слабшало, і Ліра знала, що незабаром воно зовсім припиниться.
Але коли вона рушила за гарпією, десь біля неї пролунав шепіт:
— Ліро! Ліро, дитино!
Голос був знайомим, і дівчинка у захваті повернулася Ліворуч.
— Пане Скоресбі! О, я така рада вас почути! Я знаю, це ви, але, на жаль, не можу ні побачити, ні торкнутися вас!
Напруживши зір, вона у залишках світла роздивилася худорлявий силует та іронічну посмішку аеронавта з Техасу, і її рука машинально простяглася вперед, однак, певна річ, нічого не зустріла.
— Я також дуже радий тебе зустріти. Проте слухай сюди: Там, нагорі, наразі готується якась капость, і вона спрямована на тебе. Не питай мене, в чому річ, я сам нічого не знаю… Мабуть, це і є хлопець із ножем?
Вілові дуже хотілося побачити старого Ліриного товариша, але його очі не затрималися на Лі — дух, що стояв за спиною, аеронавта, був… Ліра відразу зрозуміла, хто це: та сама виступаюча щелепа, що й у хлопця, та сама манера тримати голову, й узагалі, здавалося, що перед ними стоїть видіння дорослого Віла.
Вілові відняло мову, але його батько сказав:
— У нас немає часу. Роби, що я тобі скажу. Візьми ніж і відшукай місце, де від Ліриного волосся відстрижено жмут.
У його голосі було чути стривоженість, і Віл не став гаяти часу на з'ясовування, в чому річ. Очі Ліри від хвилювання стали круглими, і вона взяла бабку в одну руку та піднесла до волосся іншу.
— Ні, забери руку, — наказав їй Віл. — Так я нічого не бачу.
У слабкому мерехтінні він нарешті відшукав те, про що казав його батько: трохи вище лівої скроні дівчинки була невеличка ділянка волосся, коротшого, ніж усюди.
— Хто це зробив? — спитала Ліра. — І…
— Тихше, — перервав її хлопець і спитав у духа свого батька: — Що я мушу зробити?
— Зріж коротке волосся до самої шкіри. Ретельно збери його, дивись не пропусти жодної волосини. Потім відчини інший світ — байдуже, який саме, — поклади туди волосся й зачини вікно. Роби це негайно.
Гарпія уважно спостерігала за ними, а за їхніми спинами юрбилися незліченні духи. У темряві Лірі було видно їхні тьмяні обличчя. Налякана та збентежена, вона закусила губу та застигла на місці, а тим часом Віл у слабкому світлі від бабки робив те, що йому наказав батько. Обережно зібравши волосся в ліву руку, він вирізав невелику виїмку в камені іншого світу, поклав туди пасмо, зверху вставив вирізаний камінець і зачинив вікно.
Незабаром земля затрусилася. Із невідомих глибин долетів рокітливий, скреготливий шум, наче ціле земне ядро почало обертатися, як величезне млинове колесо, і згори почали падати уламки каміння. Раптом підлога тунелю нахилилася. Віл схопив Ліру за руку, притягнув до себе та став біля кам'яної стіни. Камінь у них під ногами почав рухатися, і на них, шкрябаючи їм шкіру, градом посипалися дрібні уламки…
Діти присіли, пригнулися, посадили галівесп'ян на коліна та закрили голови руками. Щось кинуло їх ліворуч, але вони, від шоку неспроможні навіть закричати, лише міцно трималися одне за одного.
Нарешті їхнє падіння припинилося, й вони швидше здогадалися, ніж побачили, що їх протягло вниз схилом, якого хвилину тому ще не було. Ліра лежала на лівій руці Віла. Правою хлопець намацав ніж — той був на своєму місці, у піхвах.
— Тіалісе? Леді Салмакія? — тремтячим голосом промовив Віл.
— Із нами все гаразд, — сказав голос шевальє прямісінько йому в вухо.
У повітрі літали клуби пилу та стояв запах колотого каменю. Дихати було важко, і нічого не було видно — бабка десь загубилася.
— Пане Скоресбі! — вигукнула Ліра. — Тут дуже темно… Що сталося?
— Я тут, — пролунав поруч із нею голос Лі. — Гадаю, це вибухнула бомба, але в нас вона не влучила.
— Бомба? — налякано перепитала Ліра. — Роджере, ти тут?
— Так, — прошепотів хлопчик. — Мене врятував містер Пері. Я вже падав, коли він підхопив мене.
— Подивіться ліворуч, — промовив дух Джона Пері. — Не рухайтеся та тримайтеся за камені.
Пил розсіювався, і стало світліше: повсюди з'явилося незвичайне, дуже слабке золотаве мерехтіння, ніби згори посипалася світна мряка. Серця дітей стиснув страх: вони побачили, куди летіли всі ці дрібнісінькі світлячки, водоспадом поринаючи вниз.
Це була величезна чорна порожнеча, схожа на стовп найглибшої темряви. Золоте світло злітало туди та згасало. Дітям було видно інший бік, але Віл навіть не докинув би до нього камінь. Праворуч від них у темряві піднімався кам'янистий висип, і було зрозуміло, що камені, з яких він складався, стоять на своїх місцях дуже ненадійно, загрожуючи обвалитися.
Діти та їхні супутники перебували на самому краю безодні, рухатися можна було лише вперед по схилу, по валунах, котрі, здавалося, можна зіштовхнути з місця найменшим дотиком.
Духи позаду них дедалі прибували, аби завмерти на місці, перелякано дивлячись у прірву.