Чому? Він не міг би пояснити й цього, а коли б і міг пояснити, то тепер він не став би над цим особливо сушити голову. Все це його мучило, і водночас йому було якось не до того. Дивна річ, ніхто б, може, не повірив цьому, але про свою теперішню, найближчу долю він турбувався якось мало, думав байдужне. Мучило його щось інше, набагато важливіше, надзвичайне,— до нього ж самого стосовне, не до когось іншого, але щось інше, щось головне. До того ж він відчував безмежну моральну втому, хоч розум його цього ранку працював краще, ніж в усі ці останні дні.[...]
Але ж одначе, що може бути між ними спільного? Навіть і злочини в них не могли бути однаковими. Цей чоловік до того ж був дуже неприємний, очевидно надзвичайно розпусний, неодмінно хитрий і облудний, можливо і злий. Про нього багато говорять такого. Правда, він клопотався за дітей Катерини Іванівни; та хто знає, для чого і що це може означати? У цього чоловіка завжди ото якісь наміри і проекти.
Зринала раз у раз в усі ці дні в Раскольникова ще одна думка і страшенно його непокоїла, хоч він навіть старався гнати її від себе, така вона тяжка була для нього.
В усякому разі Свидригайлова треба побачити якнайшвидше, остаточно вирішив він. Хвалити Бога, тут не стільки потрібні подробиці, скільки суть справи; але якщо, якщо тільки він здатний, якщо Свидригайлов якось інтригує проти Дуні — то... [...]
Раскольников піднявся в трактир.
Він знайшов його в дуже маленькій задній кімнаті з одним вікном, вхід в яку був з великої зали, де за двадцятьма маленькими столиками, під викрики хвацького хору, пили чай купці, чиновники і безліч різного люду. Звідкись долинав стукіт більярдних куль... На столику перед Сви— дригайловим стояла почата пляшка шампанського і склянка, до половини наповнена вином. В кімнаті були ще хлопчик-шарманщик з маленьким ручним органчиком і рум´яна, що аж пашіла здоров´ям, дівчина в підтиканій смугастій спідниці і в тірольському капелюшку з стрічками, співачка, років вісімнадцяти, яка, незважаючи на викрики хору в другій кімнаті, співала під акомпанемент органщика досить сиплим контральто якусь лакейську пісню.
— Ну й годі! — перебив її Свидригайлов, коли зайшов Раскольников.
Дівчина одразу ж перестала співати і стояла в шанобливому чеканні.
Співала вона своєї римованої лакейщини теж з якимсь серйозним і шанобливим виразом на обличчі.
— Гей, Пилипе, склянку! — гукнув Свидригайлов.
— Я не питиму,— сказав Раскольников.
— Як хочете, я не для вас. Пий, Катю! Сьогодні нічого більше не потрібно буде, іди! — Він налив їй повну склянку вина і поклав жовтеньку кредитку. Катя випила склянку разом, як п´ють вино жінки, тобто не відриваючись, ковтнувши разів з двадцять, взяла гроші, поцілувала у Свидригайлова руку, яку той дуже серйозно дозволив поцілувати, і вийшла з кімнати, а за нею почвалав і хлопчисько з органом.
— Я до вас ішов і вас розшукував,— почав Раскольников,— але чого це я тепер раптом завернув на —ський проспект з Сінної! Я ніколи сюди не завертаю і не заходжу. Я завертаю з Сінної праворуч. Та й дорога до вас не сюди. І тільки завернув, от і ви! Дивно!
— Чом же ви прямо не скажете: чудо!
— Тому що це, може, тільки випадок.
— Але ж і вдача яка в усіх цих людей! — зареготав Свидригайлов,— не признається, хоч би в душі й вірив у чудо! Адже ж самі кажете, що, "може", тільки випадок. І які тут усе боягузи щодо своєї власної думки, ви й уявити собі не можете, Родіоне Романовичу! Я не про вас. Ви маєте власну думку і не побоялися мати її. Тим ви й викликали в мене цікавість.
— Більш нічим?
— Та й цього ж досить.
Свидригайлов був, очевидно, в збудженому стані, але тільки трошечки; вина випив він лише півсклянки. [...]
— Та куди це ви так поспішаєте? — спитав Свидригайлов, з цікавістю розглядаючи його.
— У кожного свої кроки,— похмуро і нетерпеливо промовив Раскольников.
— Ви самі ж викликали зараз на одвертість, а на перше ж запитання і не хочете відповісти,— зауважив Свидригайлов, усміхаючись.— Вам усе здається, що в мене якісь заміри, а тому й дивитесь на мене підозріливо. Що ж, це цілком зрозуміло у вашому становищі. Та хоч як я бажаю зійтися з вами, але ж і рота не відкрию, щоб переконувати вас у протилежному, їй-богу, справа не варта заходу, та й говорити з вами я ні про що таке особливе не мав наміру.
— Навіщо ж у такому разі я був вам такий потрібний? Адже ви коло мене так упадали? [...] Хто ви такий і чого сюди прибули?
— Я хто такий? Ви знаєте: дворянин, служив дра роки в кавалерії, потім так отут в Петербурзі вештався, потім одружився з Марфою Петрівною і жив у маєтку. Ось моя біографія!
— Ви, здається, картяр?
— Ні, який я картяр. Шулер — не картяр.
— А ви були шулером?
— Еге ж, був шулером.
— Що ж, вас часом били?
— Траплялося. А що?
— Ну, виходить, викликати на дуель могли... та й взагалі, оживляє.
— Не заперечую та до того ж не майстер я філософствувати. Признаюсь вам, я сюди, мабуть, більше задля жінок приїхав.
— Тільки що поховавши Марфу Петрівну?
— Атож,— усміхнувся з переконливою одвертістю Свидригайлов.— То що ж? Ви, здається, бачите щось погане в тому, що я про жінок так кажу?
— Тобто бачу я чи ні погане в розпусті?
— В розпусті! Ну, он ви куди! А втім, по черзі відповім вам відносно жінок взагалі; знаєте, я маю настрій побалакати. Скажіть, для чого я буду себе стримувати? Навіщо ж уникати жінок, коли я хоч до них охочий? Принаймні — заняття.
— То ви тут тільки на саму розпусту й надієтесь!
— Ну то що ж, ну й на розпусту. Далася їм розпуста. Але ж люблю принаймні пряме запитання. В цій розпусті принаймні є щось постійне, основане навіть на природі, що не піддається фантазії, щось таке, що завжди жаринкою розпаленою жевріє в крові, що завжди підпалює, що і довго ще, і з роками, можливо, не так швидко заллєш. Згодьтесь самі, хіба це не своєрідне заняття?
— Чого ж тут радіти? Це хвороба, й небезпечна.
— А, он ви куди? Я згоден, що це хвороба, як і все, що над міру,— а тут неодмінно доведеться переступити міру,— але ж це, по-перше, в одного таі§ в іншого інакше, а по-друге, звичайно, в усьому додержуй міри, обачливості, хоч і підлої, та що ж робити? Адже, коли б не було цього, то застрелитись, певно, довелось би. Я згоден, що порядна людина мусить нудитись, але ж...
— А ви могли б застрелитись?
— Ну от! — з огидою відпарирував Свидригайлов,— зробіть ласку, не говоріть про це,— додав він поквапливо і навіть без усякого фанфаронства, яке відчувалося в усіх його попередніх словах. Він навіть на обличчі наче змінився.— Признаюсь в непростимій слабості, та що подієш: боюся смерті і не люблю, коли говорять про неї. [...]
IV
— Ви, можливо, знаєте (а втім, я ж сам вам і розповідав),— почав Свидригайлов,— що я сидів тут у борговій тюрмі, за великий борг, зовсім не маючи звідки взяти хоч трохи грошей, щоб його сплатити. Не варт вдаватись у подробиці того, як викупила мене тоді Марфа Петрівна; чи знаєте, до якої міри засліплення може іноді покохати жінка? Це була жінка чесна, досить недурна (хоч і зовсім неосвічена). Уявіть же собі, що ця дуже ревнива і чесна жінка дійшла до того, що погодилась, після багатьох жахливих сцен і докорів, на своєрідний контракт зі мною, якого й додержувала протягом усього нашого шлюбу. Річ у тому, що вона була набагато старша від мене, крім того, завжди тримала в роті якусь гвоздичку. Я мав стільки свинства в душі і своєрідної чесності, щоб заявити їй прямо, що вірним цілком їй бути не можу. Це признання довело її до нестями, але, здається, моя груба одвертість їй до деякої міри сподобалася: "Значить, мовляв, не хоче обманювати, коли наперед так заявляє", ну, а для ревнивої жінки це найголовніше. Після довгих сліз склався між нами отакий собі неписаний контракт: перше, я ніколи не покину Марфу Петрівну і назавжди залишусь її чоловіком; друге, без її дозволу не виїду нікуди; третє, постійної коханки не заведу ніколи; четверте, за це Марфа Петрівна дозволяє мені накидати оком іноді на якусь з покоївок, але не інакше, як з її відома; п´яте, боронь мене Боже, полюбити жінку нашого кола; шосте, якщо трапиться таке, боронь Боже, що прийде до мене коли-небудь кохання, велике й серйозне, то я повинен відкритись Марфі Петрівні. А втім, щодо останнього пункту Марфа Петрівна була весь час досить спокійна; це була розумна жінка, отже, й не могла ж на мене дивитись інакше, як на розпусника, потаскуна, що неспроможний полюбити серйозно. Але розумна жінка і ревнива жінка — різні речі, і в тому ж і біда. Проте, щоб безсторонньо робити висновок про декотрих людей, треба заздалегідь одмовитись від деяких упереджених поглядів і від повсякденної звички до людей і предметів, що весь час нас оточують. На вашу думку, більш ніж на чию іншу, я маю право покладатись. Може, ви вже дуже багато чули про Марфу Петрівну смішного і безглуздого. Справді, у неї були деякі дуже смішні звички; але скажу вам прямо, що я щиро шкодую про незчисленні прикрості, яких я був причиною. Коли виникали між нами сварки я, здебільшого, мовчав і не роздратовувався, і це джентльменни— чання майже завжди досягало мети; воно на неї впливало і їй навіть подобалося; часом вона мною навіть пишалася. Але сестриці вашої все-таки не перенесла. І як це сталося, що вона рискнула взяти таку красуню в свій дім, в гувернантки! Я пояснюю це тим, що Марфа Петрівна була жінка палка, яка легко піддається всьому, і що вона просто сама закохалась,— буквально закохалась,— у вашу сестрицю. Ну, та і Євдокія Романівна!
Я дуже добре зрозумів з першого ж погляду, що тут справа кепська і,— що ви думаєте? — вирішив очей навіть на неї не зводити. Але Євдокія Романівна сама зробила перший крок — вірите чи ні? Чи вірите ви також, що Марфа Петрівна до того доходила, що навіть на мене сердилась спочатку за моє постійне мовчання про вашу сестру, за те, що я такий байдужий до її безперервних і закоханих розповідей про Євдокію Романівну? Сам не розумію, чого їй хотілось! Ну, вже звичайно, Марфа Петрівна розповіла Євдокії Романівні про мене всю підноготну. У неї була нещасна риса геть усім розповідати про наші сімейні таємниці і всім безперестану на мене скаржитись; як же було пропустити такого нового і прекрасного друга? Гадаю, що в них і мови іншої не було, як про мене, і, вже, безперечно, Євдокії Романівні стали відомі всі ці темні, таємничі казки, які мені приписують...