— Петре Петровичу, зробіть ласку, ідіть собі!
— І піду, але одне тільки останнє слово! — сказав він, уже майже не володіючи собою, — ваша матуся, здається, зовсім забула, що я зважився вас узяти, так би мовити, після міського поговору, який поширився по всій окрузі відносно репутації вашої. Знехтувавши заради вас громадську думку і знімаючи ганьбу з вас, я, звичайно, міг вельми й вельми сподіватись, що ви це оціните, і навіть зажадати від вас вдячності... І тільки тепер відкрились мені очі! Бачу сам, що, може, повівся вельми й вельми необачно, нехтуючи громадський голос.
— Та чи він при своєму розумі! — крикнув Разуміхін, схоплюючись зі стільця і вже готовий кинутись на Лужина.
— Негідна ви і зла людина, — сказала Дуня.
— Ні слова! Ні жесту! — вигукнув Раскольников, удержуючи Разуміхіна, потім підійшов мало не впритул до Лужина:
— Прошу одразу ж вийти! — сказав він тихо і роздільно, — і жодного слова більше, бо...
Петро Петрович якусь мить дивився на нього з блідим І скривленим від злості обличчям, потім повернувся, вийшов, і вже, звичайно, мало хто ніс коли-небудь у серці своєму стільки злісної ненависті до когось, скільки цей добродій до Раскольникова. Його, і тільки його, він обвинувачував у всьому. Дивно, що, вже спускаючись сходами, він усе ще тішив себе надією, що, може, не все ще втрачено і, щодо самих дам, справа навіть "вельми й вельми" поправна.
III
Головне було в тому, що він, аж до останньої хвилини, ніяк не сподівався такої розв'язки. Він комизився до краю, не припускаючи навіть можливості, що дві бідні й беззахисні жінки можуть вийти з-під його влади. Переконанню цьому великою мірою спричинилися пиха і той ступінь самовпевненості, який точніше назвати самозакоханістю. Петро Петрович, пробившись із низів, до хворобливості звик милуватися собою, високо цінив свій розум і здібності і навіть іноді, наодинці, любувався своїм обличчям у дзеркалі.[4-17] Але найбільше у світі любив і цінив він добуті працею та іншими засобами свої гроші: вони рівняли його з усім, що було вище від нього.
Нагадуючи тепер з гіркотою Дуні про те, що він вирішив взяти її, незважаючи на поговір, Петро Петрович говорив зовсім щиро і навіть відчував глибоке обурення проти такої "чорної невдячності". А тимчасом, сватаючи тоді Дуню, він цілком уже був переконаний у безглуздості всіх цих пліток, які сама Марфа Петрівна привселюдно спростувала, а все маленьке місто давно вже облишило, палко виправдуючи Дуню. Та він тепер і сам не зрікся б того, що все це знав уже й тоді. І проте він усе-таки високо цінив свою рішимість піднести Дуню до себе і вважав це за подвиг. Говорячи про це зараз Дуні, він виказував свою таємну, виплекану ним думку, якою він уже не раз милувався, і зрозуміти не міг, як інші могли не милуватися його подвигом. Прибувши тоді з візитом до Раскольникова, він увійшов з почуттям благодійника, що готується пожати плоди і вислухати вельми солодкі компліменти. І, вже звичайно, тепер, спускаючись сходами, він вважав себе найвищою мірою зневаженим і невизнаним.
Дуня ж була йому просто необхідна, одмовитись від неї для нього було неможливо. Давно вже, кілька років, з насолодою мріяв він про одруження, але все призбирував гроші й чекав. Він із захопленням мріяв, у найбільшому секреті, про дівчину благонравну і бідну (неодмінно бідну), дуже молоденьку, дуже гарну, благородну й освічену, дуже залякану, таку, що зазнала надзвичайно багато лиха і вповні би перед ним схилялася, яка б усе своє життя вважала його рятівником своїм, благоговіла перед ним, корилася, дивувалась йому, і тільки йому одному. Скільки сцен, скільки солодких епізодів створив він в уяві на цю принадну і пікантну тему, спочиваючи в затишку від справ! І от мрія стількох років уже майже справджувалася: краса й освіченість Євдокії Романівни вразили його; безпорадне становище її заохотило його страшенно. Тут було навіть трохи більше того, про що він мріяв: була дівчина горда, з характером, доброчесна, вихованням і розвитком вища від нього (він відчував це), і така істота буде рабськи вдячна йому все життя за його подвиг і благоговійно схилиться перед ним, а він безмежно І цілком владарюватиме!.. Мов навмисно, незадовго перед тим, після тривалих міркувань і вичікувань, він вирішив, нарешті, остаточно змінити кар'єру, щоб мати ширше коло діяльності, а разом з тим поступово перейти й у вище товариство, солодкі мрії про яке давно вже не залишали його... Одним словом, він наважився скуштувати Петербурга. Він знав, що з допомогою жінок можна "вельми й вельми" багато виграти. Принадність чарівної, доброчесної й освіченої дружини могла надзвичайно полегшити його шлях, привернути до нього, створити ореол... і от — усе гинуло! Цей теперішній раптовий, химерний розрив уразив його, мов удар грому. Це був якийсь неподобний жарт, безглуздя! Він тільки трошечки покомизився; він навіть не встиг і висловитись, він просто пожартував, захопився, а кінчилося так серйозно! Нарешті, він уже навіть любив по-своєму Дуню, він уже владарював над нею в мріях своїх — і раптом!.. Ні! Завтра ж, завтра ж усе це треба відновити, загоїти, виправити, а головне — прищикнути цього зарозумілого молокососа, хлопчиська, який був причиною усього. З болісним відчуттям пригадувався йому, теж якось мимоволі, Разуміхін... та, проте, він скоро заспокоївся: "Ще б і цього поставити нарівні з ним!" Але кого він справді серйозно боявся, — то це Свидригайлова... Одним словом, попереду було багато клопоту.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— Ні, я, я найбільш винна! — говорила Дунечка, обнімаючи й цілуючи матір, — я понадилася на його гроші, але, присягаюсь, брате, я й не уявляла, що він такий негідник. Коли б я роздивилася його раніше, я б нізащо не понадилась! Не винувать мене, брате!
— Бог врятував! Бог врятував! — бурмотіла Пульхерія Олександрівна, але якось несвідомо, мовби ще не зовсім збагнувши все, що сталося.
Всі раділи, через п'ять хвилин навіть сміялись. Іноді тільки Дунечка блідла і хмурила брови, пригадуючи те, що сталося. Пульхерія Олександрівна і не уявляла, що вона сама теж буде рада; розрив з Лужиним здавався їй ще вранці страшним лихом. Але Разуміхін був у захопленні. Він не смів ще цілком цього виявити, але весь тремтів, імов у гарячці, наче п'ятипудова гиря спала з його серця. Тепер він має право віддати їм усе своє життя, служити їм... Та мало чого тепер! А втім, він ще полохливіше відгонив думки про те, що буде далі, і боявся своєї уяви. Один тільки Раскольников сидів на тому ж місці і здавався похмурим і неуважливим. Він, що найбільш наполягав на випровадженні Лужина, неначе найменш цікавився тепер тим, що сталося. Дуня мимоволі подумала, що він усе ще на неї дуже сердиться, а Пульхерія Олександрівна придивлялась до нього боязливо.
— Що ж сказав тобі Свидригайлов? — підійшла до нього Дуня.
— Ага, а й справді! — вигукнула Пульхерія Олександрівна.
Раскольников підвів голову.
— Він неодмінно хоче подарувати тобі десять тисяч карбованців і при цьому висловлює бажання зустрітись з тобою один раз у моїй присутності.
— Зустрітись! Ні за що у світі! — скрикнула Пульхерія Олександрівна, — і як він сміє їй гроші пропонувати!
Потім Раскольников переказав (досить сухо) свою розмову зі Свидригайловим, пропустивши про привид Марфи Петрівни, щоб не вдаватись у зайву матерію, і з огидою відкидаючи навіть саму думку про можливість переказати їм будь-що, крім найнеобхіднішого.
— Що ж ти йому відповів? — спитала Дуня.
— Спочатку — що не перекажу тобі нічого. Тоді він заявив, що сам, усіма засобами, шукатиме зустрічі. Він запевняв, що пристрасть його до тебе була дурістю і що тепер він нічого до тебе не почуває... Він не хоче, щоб ти йшла за Лужина... Взагалі ж говорив плутано.
— Що ти сам про нього думаєш, Родю? Яким він тобі здався?
— Сказати правду, нічого до ладу не розумію. Пропонує десять тисяч, а сам каже, що не багатий. Запевняє, що хоче кудись виїхати, і за десять хвилин забуває, що про це говорив. Або раптом каже, що хоче одружитись і що йому вже дівчину сватають... Звичайно, у нього є якийсь намір, і найпевніше — поганий. Але й тут дивно якось припустити, щоб він так по-дурному починав справу, мавши щодо тебе поганий намір... Я, звичайно, відмовив йому, за тебе, щодо цих грошей, раз і назавжди. Взагалі він мені дуже чудним здався, і... навіть... мовби трохи божевільним. Та я міг і помилитись; тут просто, може, своєрідний обман. Смерть Марфи Петрівни, здається, справді вразила його...
— Упокой, Господи, її душу! — вигукнула Пульхерія Олександрівна, — вік, вік за неї Бога молитиму! Ну що б з нами було тепер, Дуню, без цих трьох тисяч! Господи, наче з неба впали! Ой Родю, адже в нас уранці всього три карбованці за душею лишалося, і ми з Дунечкою на те тільки й покладалися, як би годинник де-небудь швидше в заставу віддати, аби тільки не просити в цього, поки сам не догадається.
Дуню якось уже занадто вразила пропозиція Свидригайлова. Вона все стояла замислившись.
— Він щось жахливе надумав! — сказала вона пошепки, про себе, ледь не здригаючись.
Раскольников помітив цей надмірний страх.
— Мабуть, доведеться мені не раз ще його бачити, — сказав він Дуні.
— Будемо стежити! Я його вистежу! — енергійно крикнув Разуміхін. — Очей не спущу! Мені Родя дозволив. Він мені сам сказав оце недавно: "Бережи сестру". А ви дозволите, Євдокіє Романівно?
Дуня усміхнулась і простягнула йому руку, але неспокій не сходив з її обличчя. Пульхерія Олександрівна боязко на неї поглядала; проте три тисячі її, очевидно, заспокоювали.
За чверть години всі дуже жваво розмовляли. Навіть Раскольников хоч і мовчав, але якийсь час уважно слухав. Ораторствував Разуміхін:
— І чого, чого вам їхати звідси! — захоплено і палко розливався він, — і що ви робитимете в тому поганенькому місті? А головне, ви тут усі вкупі й одне одному потрібні, — вже ж так потрібні, зрозумійте мене! Ну, хоч якийсь час... Мене ж візьміть у друзі, в компаньйони, і вже будьте певні, що почнемо вигідну справу. Слухайте, я вам докладно все це розтлумачу — весь проект! У мене ще вранці, коли нічого ще не трапилось, у думці вже крутилось... От у чому річ: є у мене дядько (я вас познайомлю; найлагідніший і найповажніший дідуган!), а в цього дядька є тисяча карбованців капіталу; а сам живе на пенсіон і не бідує.