Опам'ятавшись від хвилевого здивування, Збишко в свою чергу обняв Юранда, і вони довго тримали один одного в обіймах, поєднані спільним горем і спільним нещастям.
Коли вони випустили один одного з обіймів, Збишко припав до ніг старого рицаря, а далі з слізьми на очах став цілувати його в руки.
— Ви не будете противитись? — спитав він. Юранд відповів:
Я противився тому, що в душі пожертвував її богу.
Ви пожертвували її богу, а бог мені. Воля його!
Воля його! — повторив Юрапд.— Але тепер нам потрібне і його милосердя.
Кому ж бог поможе, як не батькові, котрий шукає дитини, як не чоловікові, котрий шукає жінки? Не буде ж він допомагати розбійникам.
А от же її викрали,— відповів Юранд. — То віддайте їм де Бергова.
Віддам усе, що захочуть.
На думку про хрестоносців у нього враз пробудилась колишня ненависть і обхопила, наче полум'ям, і він додав крізь зціплені зуби:
І додам, чого не хочуть.
Я також присягнув на це,— відповів Збишко,— але зараз нам треба до Спихова.
І він став квапити слуг, що сідлали коні. Коли коні поїли обрік, а люди трохи нагрілися в кімнатах, вирушили далі, хоч надворі вже смеркало. Тому що дорога була ще далека, а проти ночі брав сильний мороз, Юранд і Збишко, ще не зовсім здорові, поїхали в санях. Збишко розказував про дядька Мацька і шкодував, що його зараз нема тут, бо тепер якраз би й знадобилась його хитрість, ще більш потрібна в боротьбі проти підступного ворога, ніж хоробрість. Нарешті він звернувся до Юранда:
— А ви хитрий?.. Бо я зовсім не вмію хитрувати.
І я ні,— відповів Юранд.— Я воював з ними не хитрістю, а оцією рукою та цим болем, що в мені зостався.
Я це дуже добре розумію,— сказав молодий рицар.— Тому розумію, що кохаю Дануську, яку у мене вкрали. Коли б, не дай боже...
І не докінчив, бо, тільки подумавши про це, відчув у своїх грудях не людське, а вовче серце. Деякий час вони їхали мовчки білою, залитою місячним світлом-дорогою, потім Юранд заговорив немов сам до себе:
— Якби у них була причина мститись мені, — я б нічого не сказав. Але ж, богом присягаюся, не було у них причини... Я воював з ними на полі бою, коли їздив послом від нашого князя до Вітольда, а-тут був сусідом для сусідів... Бартош Наленч схопив сорок рицарів, які йшли до них, закував у кайдани й ув'язнив у підземеллі в Козьмині. Мусили хрестоносці йому піввоза грошей за них насипати. А коли мені траплявся гість-німець, який їхав у гості до хрестоносців, я його приймав, як рицар рицаря, та ще й обдаровував. Не раз до мене й хрестоносці через багна приїжджали. Не зробив їм тоді нічого лихого, а вони мені вчинили таке, чого б я й тепер не вчинив найбільшому ворогові...
Страшні спогади стали мучити його дедалі-більше, голос майже завмер, і він говорив, стогнучи:
— Одна ти була в мене, як овечка, як одне серце в грудях, а вони тебе, як собаку, взяли на мотузок, і на тому мотузку ти збіліла... А тепер дочку... Господи!
Господи!
Знову зайшло мовчання. Збишко підняв до місяця своє, молоде обличчя, в якому відбилося здивування, глянув на Юранда і спитав:
— Батьку!.. Їм личило б краще добиватися людської любові, а не помсти. Нащо вони стільки кривд усім народам і всім людям чинять?
Юранд у розпачі розвів руками й відповів глухим голосом:
— Не знаю...
Збишко якийсь час думав про свої запитання, а потім повернувся думкою до Юранда.
— Кажуть люди, що ви їм добре помстилися,— сказав він.
Юранд тимчасом притамував у собі біль, опам'ятався й почав говорити:
— Я заприсягнувся помститись їм... І богу заприсягнувся, що коли він допоможе мені доконати помсти, то віддам йому єдину дочку. Через те я і не погоджувався на твій шлюб з нею. А тепер не знаю: чи то була його воля, чи ви тим вчинком накликали на себе його гнів.
Ні,— сказав Збишко. — Я вже казав вам, що коли б ми й не вінчались, то псявіри однак її викрали б. Бог зглянувся над вашим бажанням, а Дануську подарував мені, бо без його волі у нас нічого б не вийшло.
Кожен гріх — проти волі божої.
Гріх, але не таїнство. Таїнство — це боже діло.
Значить, нічого не вдієш.
І слава богу, що нічого! Отож не нарікайте, бо ніхто вам проти цих розбишак так не поможе, як я поможу. Побачите! За Дануську ми їм своїм чином заплатимо, але якщо живий хоч один з тих, що вашу небіжчицю мордували, віддайте його мені й побачите!
Але Юранд похитав головою.
— Ні,— відповів він похмуро,—з тих жодного живого вже нема...
Якийсь час було чути лише пирхання коней та приглушений звук копит на в'їждженій дорозі.
Якось уночі,— вів далі Юранд,—я почув голос, що виходив ніби з стіни і казав мені: "Досить помсти!" Але я не послухав, бо то не був голос моєї покійної дружини.
А що то міг бути за голос? — занепокоєно спитав Збишко.
Не знаю. В Спихові часто щось у стінах говорить, а часом стогне, бо багато їх на цепах у підземеллі померло.
А що вам ксьондз казав?
Ксьондз посвятив замок і теж сказав, щоб я припинив помсту, але цього не могло бути. Я їм залив багато сала за шкуру, і вони пізніше самі почали метатися. Робили засідки й викликали на бій... Так було й тепер. Майнегер і де Бергов перші мене викликали.
Ви брали коли-небудь викуп?
Ніколи. З тих, кого я захопив, перший де Бергов вийде живим.
Розмова обірвалась, бо вони звернули з широкого шляху на вужчу дорогу, яка крутилася і місцями входила в лісові просіки, засипані сніговими заметами, через які трудно було перебратись. Весною або влітку під час дощів ця дорога була майже непроїжджа.
Це ми вже під'їжджаємо до, пихова? — спитав Збишко.
Так,— відповів Юранд. — Ще буде чималий шмат лісу, а потім почнуться незамерзаючі болота, серед яких і стоїть Спихов... За болотами простяглися луги та сухі поля, але до замка можна дістатися тільки через греблю. Німці не раз хотіли застукати мене там, але не могли, і багато їхніх кісток біліє по лісових галявинах.
Та й потрапити сюди нелегко,— сказав Збишко.— Якщо хрестоносці пришлють людей, то як вони потраплять?
Вони вже не раз присилали, у них є такі, що знають дорогу.
— Дай боже, щоб ми застали їх у Спихові! — сказав Збишко.
Тимчасом це побажання здійснилося раніше, ніж молодий рицар гадав, бо коли вони виїхали з лісу на відкрите місце, де лежав серед боліт Спихов, то побачили поперед себе двох вершників і низькі сани, в яких сиділо три темпі постаті.
Ніч була дуже ясна, так що на білому сніговому килимі добре було видно всю групу. Серця в Юранда і Збишка забилися дужче: хто ж міг їхати до Спихова серед ночі, коли не посланці від хрестоносців?
Збишко сказав візничому їхати швидше, і вони незабаром наблизились до незнаних людей на таку відстань, що вже чули їхні голоси. Два вершники, які, видно, охороняли сани, обернулися до них і, познімавши самостріли з плечей, почали гукати:
— Wer da?
Німці! — шепнув Збишкові Юранд. Потім голосно гукнув:
Це моє право питати, а твоє — відповідати. Хто ви?
Подорожні.
Які подорожні?
Прочани.
Звідкіля?
— Із Щитна.
— Вони! — знову шепнув Юранд.
Тимчасом сани порівнялися з ними, і одночасно попереду показалося шість вершників. То була спиховська сторожа, яка день і ніч вартувала греблю, що вела до городища. Біля коней бігли величезні й страшні, схожі на вовків собаки.
Вартові, впізнавши Юранда, почали вигукувати привітання. Але в тих вигуках вчувалося здивування: дідич повертався передчасно й несподівано. А Юранд, усе думаючи про посланців, знов звернувся до них і запитав:
— Куди ви їдете?
До Спихова.
Чого?
Про це ми можемо сказати тільки самому панові.
Юранд уже хотів був сказати: "Я і є пан із Спихова", але, розуміючи, що при людях ця розмова відбутися не може, стримався. Він тільки спитав, чи є у них які-небудь листи, і, діставши відповідь, що їм доручено сказати про все на словах, наказав їхати щодуху. Збишкові хотілося якнайшвидше довідатись щонебудь про Данусю, і він ні на що не звертав уваги, тільки нетерпеливився, коли спускали містка на повний води рів, за яким на валах стримів височезний частокіл. І хоч йому раніш не раз хотілося поглянути на це зловісне городище, при згадці про яке німці з острахом хрестилися, тепер він нічого не бачив, крім посланців від хрестоносців, від яких міг почути, де знаходиться Дануся й коли її звільнять. Збишко не передбачав, що незабаром його чекає тяжке розчарування.
Крім верхівців-охоронців і візничого, в посольство з Щитна входили ще дві особи: та сама жінка, що привозила колись до лісового палацу цілющий бальзам, і молодий прочанин. Жінки Збишко не впізнав, бо навіть не бачив її в лісовому палаці, а прочанин здався йому переодягненим зброєносцем. Юранд одразу повів їх до наріжної кімнати — і став перед ними величезний і страшний у відблисках полум'я, що падали на нього від каміна.
— Де моя дочка? — запитав він.
Вони полякались, опинившись віч-на-віч з грізним рицарем. Хоч у прочанина було зухвале обличчя, але він тремтів, як лист на дереві, а жінка ледве стояла на ногах. Вона перевела погляд з обличчя Юранда на Збишка, потім на блискучу лису голову ксьондза Калеба і знову подивилася на Юранда, немов питаючи, чого тут треба цим двом.
— Пане,— відповіла вона нарешті, — ми не знаємо, про що ви питаєте, але нас прислано у важливих справах. В усякому разі той, хто нас послав, ясно сказав нам, щоб розмова відбувалася без свідків.
— У мене немає від них таємниць! — сказав Юранд.
— Але вони є у нас, шляхетний пане,— відповіла жінка,— і коли ви дозволите свідкам залишитись, то ми проситимемо, щоб ви дозволили нам завтра виїхати.
На обличчі незвиклого до заперечень Юранда позначився гнів. Якийсь час його русяві вуса зловісно ворушились, але він подумав, що йдеться про Данусю, і переміг себе. Нарешті Збишко, який зацікавлений був насамперед у тому, щоб розмова відбулася якнайшвидше, і знаючи, що Юранд її йому повторить, сказав:
— Коли так, то залишайтеся самі.
І вій вийшов разом з ксьондзом Калебом. Але як тільки опинився в кімнаті, обвішаній здобутими Юрандом щитами і панцерами, до нього підійшов Гловач.
— Пане,— сказав він,— це та сама жінка. — Яка жінка?
Та, котра привозила від хрестоносців цілющий бальзам. Я впізнав її одразу, і Сандерус також впізнав. Вона, видно, приїжджала як шпигунка і тепер, напевне, знає, де панянка.
І ми будемо знати,—сказав Збишко.— А ви знаєте й цього прочанина?
Ні, не знаємо,— відповів Сандерус,— але не купуйте, пане, у нього індульгенцій, бо це фальшивий прочанин.