— Ох, як недобре, що ви не змогли попередити мене: я бодай поприбирала б. А тепер... Навіть віконниці не відчинені.
— Нічого, — сказав Матьє, беручи ключі. — Нічого. До побачення, пані Ґаріне.
Дім ще був порожній. Знадвору Матьє побачив, що віконниці зачинені. Зі східців на літо прибрали килим. Він поволі минув помешкання на другому поверсі. Там часто галасували дітлахи, й Матьє перевертався під простирадлами, бо у вухах йому аж лящало від криків немовляти. Тепер кімнати були темні й порожні, віконниці зачинені. Вакації. Та в глибині душі він думав: війна. То була війна, ті приголомшені вакації, які для них скоротилися, а для других породовжилися. На другому поверсі мешкала жінка на утриманні: пахощі її парфумів часто просякали попід дверми і розливалися на сходовому майданчику. Тепер вона, либонь, у Біярріці, у великому готелі, змореному спекою і рейвахом, який запанував у діловому житті. Він піднявся на четвертий поверх і обернув ключа в замковій шпарині. Під ним і над ним був камінь, безгоміння, ніч. Він увійшов у темряву, поставив у темряві свою валізу й повісив плаща; у передпокої тхнуло курявою. Він стояв непорушно, руки звисали уздовж тіла, мов саваном, огорнутий темрявою, а потім різко обернув вимикач й одним за одним пройшов покої свого помешкання, залишаючи відчиненими навстіж усі двері; він запалив світло у кабінеті, на кухні, в убиральні, в спальні. Всі лампи сяяли, нестримний світляний потік струмував поміж кімнатами. Він зупинився біля ліжка.
Хтось там нещодавно спав. Укривала згорнулися руркою, наволочка була брудна й пожмакана, на простиралі валялися крихти від рогалика. Хтось: я. Він думав собі: це я тут спав. Я, п'ятнадцятого червня, востаннє. Та він дивився на ліжко з відразою: його давній сон захолов у простиралах, тепер це був сон іншого. Я не спатиму тут.
Він одвернувся і пройшов до кабінету: відраза його зросла. Немита шклянка на комині. На столі, біля спижового краба, зламана цигарка: з неї стримів пучок сухого тютюну. Коли ж я зламав цю цигарку? Він стис її в пальцях і відчув, як зашелестіло сухе листя. Книги. Томик Арбле, інший Мартіно, "Лям'єль", "Люсьєн Левен", "Спогади самозакоханости". Хтось планував написати статтю про Стендаля. Книги залишалися тут, а скам'янілий задум зробився предметом. Травень 1938 року: тоді ще не було абсурдом писати про Стендаля. Предмет. Такий самий, як і їхні сірі палітурки, як пилюга, котрою поприпадали їхні корінці. Непрозорий, пасивний предмет, непроникна присутність. Мій задум.
Його задум випити, який тьмавими плямами відбився на прозорості шклянки, його задум палити, його задум писати, людина скрізь порозвішувала свої задуми. Фотель із зеленої шкіри, де людина сиділа вечорами. Був уже вечір: Матьє глянув на фотель і опустився на краєчок стільця. "Твої фотелі розбещують". Чийсь голос одного разу сказав це якраз отут: твої фотелі розбещують. На дивані з гнівом трясла пасмами кіс білява дівчина. В цей час чоловік насилу бачив ті пасма, насилу чув її голос: він бачив і чув крізь них своє майбутнє. Тепер чоловік поїхав, забираючи з собою своє брехливе давнє майбуття; минувшина потроху схолола, вона залишалася тут, часточка смальцю, що заклякла на меблях, голоси, що пропливали на рівні очей; вони піднялися до стелі, а потім упали і плавали тут. Матьє відчув себе нескромним, він підійшов до вікна й підняв жалюзі. На небі ще пропливали рештки днини, безіменне світло: він глибоко вдихнув повітря.
Лист від Даніеля. Він простягнув було руку, щоб узяти його, а потім опустив її на підвіконня. Даніель пішов собі цією вулицею червневого вечора, він пройшов попід цим ліхтарем: а той чоловік став біля вікна і провів його поглядом. Тому чоловікові писав зараз Даніель. У Матьє не було бажання читати його листа. Він різко обернувся і з сухою радістю окинув поглядом письмового стола. Всі вони були там, зачинені, мертві, — Марсель, Івіш, Брюне, Борис, Даніель. Вони туди прийшли, там їх захопили, там вони й залишаться. Гнів Івіш, докори Брюне. Тепер Матьє згадував про них із тією ж безпристрасністю, як про смерть Людовіка XVI. Вони належали минулому світові, а не його: в нього вже не було минулого.
Він знову позачиняв віконниці, перетнув кімнату, повагався і, подумавши, залишив лампу запаленою. Завтра вранці я прийду сюди забрати свої валізи. Він зачинив вхідні двері, закривши геть усе, що було за ними, і спустився східцями. Легкий. Порожній і легкий. Там, позаду, електричні свічки цілісіньку ніч освітлюватимуть його мертве життя.
— Про що ти думаєш? — поспиталася Лола.
— Ні про що, — відказав Борис.
Вони сиділи на пляжі. Лола не співала цього вечора, бо в казині йшла ґала-вистава. Біля них пройшла подружня пара, потім якийсь вояк. Борис думав про вояків.
— Ну, не будь же таким, — добивалася Лола, — скажи, про що ти думаєш.
Він стенув плечима.
— Я думав про солдата, який щойно пройшов попри нас.
— Еге? — здивовано сказала Лола. — І що ти про нього подумав?
— А як ти гадаєш, що міг я про нього подумати?
— Борисе, — простогнала Лола, — та що це з тобою? Ти ж був такий любий, такий ніжний. І от знову починається те, що було колись. Ти майже не розповів мені про те, як згаяв днину.
Борис не відповів, він думав про вояка. Він думав собі: "Йому поталанило; а мені ще цілий рік доведеться чекати". Рік: він повернеться до Парижа, гулятиме бульваром Монпарнас, бульваром Сен-Мішель, якого напам'ять знає, піде в "Дом", у "Купол", щоночі спатиме в Лоли. Якби я міг побачити Матьє, то було б і геть добре, але ж Матьє мобілізують. А мій диплом! — раптом подумалося йому. На додачу до всього був ще цей кепський жарт — диплом про вищу освіту. Його батько, напевне, вимагатиме, щоб йому показали диплом, й Борис муситиме пред'явити дисертацію про уяву в Ренув'є або ж про звичку в Мен де Біран. Навіщо вони грають цю комедію? — роздратовано подумав він. Вони виховали його для війни, це їхнє право, а тепер хочуть примусити його отримати диплом, наче попереду в нього ціле мирне життя. Сміх буде та й годі: цілий рік ходитиме він до бібліотек, вдаватиме, ніби читає повне зібрання творів Мен де Біран у виданні Тіссерана, вдаватиме, ніби виписує щось ізвідти, вдаватиме, ніби готується до іспиту, а тим часом знай думатиме про справжній іспит, який чекає на нього, думатиме про те, чи злякається він на війні, а чи зустріне її з відкритим забралом. "Якби не було цієї, — подумав він, кидаючи недоброзичливий погляд на Лолу, — то я сьогодні ж записався б до війська і всі вони пошилися б у дурні".
— Борисе! — перелякано скрикнула Лола. — Чого це ти на мене так дивишся? Ти що, вже не кохаєш мене?
— Навпаки, — крізь зуби відказав Борис. — Ти навіть не уявляєш собі, як я тебе кохаю. Навіть не підозрюєш.
Івіш засвітила лампу біля узголів'я й голісінька простяглася на ліжку. Двері вона залишила відчиненими й наглядала за коридором. На стелі було світляне кружало, решта кімнати була голубою. Над столом висіла голуба імла, пахло цитриною, чаєм і тютюном.
Вона почула шурхіт у коридорі, і величезна постать тихо пройшла повз двері.
— Гей! — погукала вона.
Батько обернув голову й докірливо глянув на неї.
— Івіш, я ж просив тебе: або зачиняй двері, або вдягайся.
Він трохи зашарівся, а голос його зробився ще дужче співучий, ніж звичайно.
— Через покоївку.
— Покоївка лягла спати, — байдуже відказала Івіш. І додала: — Я підстерігала тебе. Ти так тихо проходиш, що я боялася тебе пропустити. Відвернися.
Пан Сергін одвернувся, вона підвелася і накинула шляфрок. Батько напружено стояв до неї спиною в дверному прозорі. Вона глянула на його потилицю, на його атлетичні плечі й безгучно зареготалася.
— Можеш дивитися.
Тепер він стояв обличчям. Він кілька разів понюхав повітря і сказав:
— Ти забагато палиш.
— Це від нервів, — сказала вона.
Він замовк. Лампа освітлювала його велике кутасте обличчя. Івіш подумала, що він гарний. Гарний, мов гора, мов Ніагарський водоспад. Врешті він сказав:
— Я збираюся лягати.
— Ні, — благально сказала Івіш, — ні, тату: я хочу послухати радіо.
— Що це таке? — вигукнув пан Сергін. — О такій порі?
Івіш не дала ошукати себе цим обуренням: вона знала, що він щовечора об одинадцятій годині виходить зі своєї кімнати і потайці слухає новини у кабінеті. Незважаючи на свої дев'яносто кілограмів, він був потайний і легкий, мов ельф.
— Йди сама, — сказав він. — Завтра я рано встаю.
— Тату, — жалібно сказала Івіш, — ти ж знаєш, що я не вмію вмикати приймача.
Сергін зареготався.
— Га-га! — сказав він. — Га-га!
— Ти хочеш послухати музику? — поспитався він. — Твоя мати, бідолашка, вже спить.
— Та ні, тату, — люто заперечила Івіш. — Я не хочу слухати музику. Мені хочеться дізнатися, що вони там вирішили з тією війною.
— Ну, то ходімо.
Вона босоніж пройшла за ним до кабінету, й він схилився над приймачем. Його міцні довгі руки так легко поралися біля вмикачів, що в Івіш аж серце защеміло й вона пошкодувала, що минулася їхня близькість. Коли їй було п'ятнадцять років, вони з батьком були нерозлучні, пані Сергіна ревнувала; коли батько водив Івіш до ресторану, то він садовив її на лаві навпроти себе, вона сама обирала собі меню; офіціянти називали її "пані", вона дуже сміялася з того, а батько так пишався нею, і в нього був переможний вигляд. Відлунали останні такти військового маршу, а потім якийсь німець заговорив роздратованим голосом.
— Тату, — докірливо сказала вона, — я ж не знаю німецької.
Він глянув на неї з наївним виглядом. "Навмисне він зробив це", — подумалося їй.
— О цій годині передають найдетальнішу інформацію.
Івіш уважно слухала, щоб розрізнити в цьому потоці слово "Krieg", бо знала, що воно означає. Німець замовк, і оркестра вшкварила нового марша; в Івіш од нього аж у вухах позакладало, та пан Сергін дослухав до кінця: він полюбляв військову музику.
— Ну що? — тривожно поспиталася Івіш.
— Кепські справи, — заявив пан Сергін. Та вигляд у нього був не вельми засмучений.
— Ага! — з пересохлим горлом сказала вона. — Так само через чехів?
— Авжеж.
— Як я їх ненавиджу, — пристрасно сказала вона. І за хвилю докинула: — Та якщо країна не хоче воювати, то невже її можна змусити?
— Івіш, — суворо сказав пан Сергін, — ти ще дитина.
— Що? — перепитала Івіш.