як завжди, тобі анідесь було те, що я думаю.
— А що ти думаєш?
— Навіщо ти змушуєш мене казати про це? Ти й сам добре знаєш усе.
— Справді, — потвердив Матьє, — мені здається, що знаю.
Він подумав:"Звичайно, я одружуся з нею". Це було ясно, як білий день. "Треба бути мерзотником, щоб збиратися порвати з нею". Вона була поруч, вона страждала, вона була нещасна і зла, і йому досить було зробити тільки один порух, щоб вона заспокоїлася. Він спитав:
— Ти хочеш, аби ми одружилися, правда ж?
Вона вирвала в нього руку і зірвалася на ноги. Він приголомшено глянув на неї: вона побіліла, мов крейда, губи її тремтіли.
— Ти... це Даніель сказав тобі таке?
— Та ні, — стурбовано відказав Матьє, — я сам зробив такий висновок.
— Сам зробив такий висновок! — регочучи, сказала вона. — Сам зробив такий висновок! Даніель сказав тобі, що я засмучена, і ти вирішив, що я хочу змусити тебе одружитися зі мною. Он як ти думаєш про мене. Ти, Матьє... після семи років!
Руки її затремтіли. Матьє хотів було обняти її, та не наважився.
— Маєш рацію, — сказав він, — я не повинен був так думати.
Вона ніби й не почула. Він наполягав:
— Послухай, у мене були свої причини: Даніель сказав мені, що ти потай бачилася з ним.
Вона й далі мовчала. Він м'яко сказав:
— Ти хочеш дитину?
— Ха! — вигукнула Марсель. — Тебе це не стосується. Те, чого я хочу, тебе вже геть не стосується!
— Прошу тебе, — сказав він, — час іще є...
Вона похитала головою.
— Неправда, часу вже немає.
— Але чому ж, Марсель? Чому ти не хочеш спокійно все обговорити зі мною? Нам вистачить одної години: все владнається, з'ясується...
— Не хочу.
— Але чому ж? Чому?
— Тому що тепер я не дуже тебе поважаю. До того ж, ти мене більш не любиш.
Говорила вона переконано, але й сама була здивована і налякана цими словами; в її очах читалося тривожне запитання. Вона сумовито провадила:
— Щоб думати про мене те, що ти подумав, треба геть мене розлюбити...
Це було майже запитання. Якби він обняв її, якби сказав, що кохає її, то все ще можна було б урятувати. Він одружився б із нею, в них була б дитина, вони прожили б укупі усе життя. Матьє підвівся, він хотів сказати їй: я кохаю тебе. Він трохи повагався і чітко промовив:
— Так, це правда... Я більш не люблю тебе.
Фраза вже прозвучала, та він був настільки приголомшений, що, здавалося б, іще чув її. Він подумав:"Кінець, всьому кінець". Марсель сахнулася назад, переможно вигукнувши щось, та майже відразу затулила рота долонею і махнула йому, щоб він мовчав.
— Мама... — стурбовано прошепотіла вона.
Обоє прислухалися, але чутно було тільки далекий шум двигунів. Матьє сказав:
— Марсель, ти все ще дуже дорога мені.
Марсель з погордою засміялася.
— Звичайно. Тільки тепер я дорога тобі... трохи по-іншому. Ти це хотів мені сказати?
Матьє взяв її за руку.
— Послухай, я...
Марсель хутко вирвала руку.
— Добре, — сказала вона, — дуже добре. Саме це я й хотіла дізнатися.
Вона відкинула спітнілі пасма кіс, що впали на чоло. Зненацька вона посміхнулася, неначе згадала про щось гарне.
— Скажи, — з раптовою лютою радістю поспитала вона, — вчора по телефону ти казав мені зовсім інше. Ти сказав:"Я люблю тебе", і ніхто не тягнув тебе за язика.
Матьє не відповів. Убивчим тоном вона промовила:
— Ото, мабуть, зневажаєш ти мене...
— Та не зневажаю я, — відказав Матьє. — Я...
— Іди геть! — звеліла Марсель.
— Ти з глузду з'їхала, — сказав Матьє. — Я не хочу іти, мені треба пояснити тобі, що я...
— Іди геть! — глухо повторила вона, заплющивши очі.
— Але ж я зберіг усю свою ніжність до тебе, — відчайдушно вигукнув він, — у мене й на думці немає покинути тебе! Я хочу залишитися з тобою на все життя, я одружуся з тобою, я...
— Іди геть, — сказала вона, — йди, я більше не хочу тебе бачити, йди, а то я не відповідаю за себе, я кричатиму...
Вона затремтіла всім тілом. Матьє ступнув було до неї, та вона грубо його відштовхнула.
— Якщо не підеш, то я погукаю матір.
Він відчинив шафу і взяв свої черевики, він почувався кумедним і огидним. Вона кинула йому в спину:
— Забери свої гроші.
Матьє обернувся.
— Ні, — сказав він. — Це інша річ. Річ у тому, що...
Вона взяла гроші на нічному столику і жбурнула йому в обличчя. Вони розлетілися по кімнаті і впали на килимок біля ліжка, там, де на підлозі валялася аптечка. Матьє не підняв їх; він дивився на Марсель. І тоді вона почала уривчасто реготатися, заплющивши очі.
— Ха, яка чудасія! — вигукнула вона. — А я думала...
Він хотів було підійти, та вона розплющила очі й, відсахнувшись, показала йому на двері. "Якщо я залишуся, то вона закричить", подумалося йому. Він обернувся і вийшов із кімнати в шкарпетках, тримаючи черевики в руці. Спустившись по східцях, він узувся і на мить зупинився, узявшись за дверну клямку і сторожко прислухаючись. Раптом нагорі почувся похмурий басовитий сміх Марсель, що вибухав, немов коняче іржання, і спадав істеричними риданнями. Пролунав чийсь голос:
— Марсель, що з тобою? Марсель!
То була її мати. Сміх раптом ущух, все занурилося у тишу. Матьє ще з хвилину прислухався, потім тихо відчинив двері й вийшов надвір.
XVIII
Він думав:"Я негідник", і це його неабияк дивувало. В ньому не залишилось нічого, крім утоми й приголомшення. Він зупинився на майданчику третього поверху, щоб звести подих. Ноги були як з вати; за три доби він спав усього шість годин, чи, може, й менше. "Ляжу спати". Він сяк-так роздягнеться, доплентає до ліжка і впаде на нього. Та він знав, що не засне і цілісіньку ніч буде лежати у цілковитій темряві з розплющеними очима. Він піднявся на сходовий майданчик: двері помешкання були відчинені, Івіш, мабуть, панічно втекла; в кабінеті ще світилася лампа.
Він увійшов і побачив Івіш. Вона непорушно сиділа на дивані.
— Я не пішла, — сказала вона.
— Бачу, — сухо сказав Матьє.
Якусь хвилю вони мовчали; Матьє чув свій гучний і розмірений подих. Одвернувшись, Івіш сказала:
— Я препогано поводилася.
Матьє не відповів. Він дивився на її коси й думав:"Невже усе це я зробив задля неї?" Вона схилила голову, він зі старанною ніжністю поглянув на смагляву дівочу шию: йому хотілося б відчувати, що вона йому найдорожча на світі, тоді його вчинок принаймні мав би якесь виправдання. Та він не почував геть нічого, крім безпричинного гніву, за цим гнівом стояв учинок, голий, слизький, незбагненний: він украв гроші, покинув вагітну Марсель — і задля чого?
Івіш зробила зусилля і ввічливо мовила:
— Я не повинна була втручатися і висловлювати свою думку...
Матьє стенув плечима.
— Щойно я порвав стосунки з Марсель.
Івіш підвела голову.
Невиразним голосом вона поспиталася:
— Ви покинули її... без грошей?
Матьє посміхнувся. "Звичайно, — подумалося йому. — Якби я так зробив, то вона мені тепер поставила б це на карб".
— Ні. Я все владнав.
— Ви знайшли гроші?
— Авжеж.
— Де?
Він не відповів. Вона стурбовано глянула на нього:
— Таж ви не...
— Так. Я вкрав їх, якщо ви це маєте на увазі. В Лоли. Я піднявся до неї в номер, коли її там не було.
Івіш примружилася, й Матьє додав:
— Утім, я їй поверну їх. Це вимушена позичка та й годі.
В Івіш був дурнуватий вигляд, вона поволі, як ото нещодавно Марсель, повторила:
— Ви обікрали Лолу.
Її проникливий вигляд розлютив Матьє. Він хутко сказав:
— Так, знаєте, героїзму в цім було небагато: треба було всього-навсього піднятися східцями і відімкнути двері.
— Навіщо ви це зробили?
Матьє коротко зареготався.
— Хіба ж я знаю!
Вона різко випросталася, і її обличчя зробилося тверде й замкнене, як бувало щоразу, коли вона оберталася на вулиці, щоб провести поглядом гарну дівчину або ж хлопця. Але зараз вона дивилася на Матьє. Він відчув, що почервонів, наче рак. Він пояснив:
— У мене й на думці не було кидати її. Я просто хотів дати їй грошей, замість того, щоб одружуватися з нею.
— Авжеж, я розумію, — відказала Івіш.
Та вона й далі дивилася на нього, нічого не розуміючи. Одвернувшись, він наполягав:
— Все вийшло якось недобре: вона мене вигнала. Вона кепсько сприйняла усе це, хтозна, чого вона чекала.
Івіш не відповіла, і Матьє замовк, охоплений тривогою. Він подумав:"Не хочу, щоб вона відшкодовувала мені".
— Ви вродливий, — сказала Івіш.
Матьє тоскно відчув, як у ньому знову прокидається болісне кохання. Йому здалося, ніби він ще раз покидає Марсель. Він геть нічого не сказав, тільки сів біля Івіш і взяв її за руку. Вона сказала йому:
— У вас такий страшенно самотній вигляд.
Йому зробилося соромно. Врешті він сказав:
— Я оце питаю себе, про що ви думаєте? Все це дуже прикро: я вкрав гроші зопалу, і тепер мені дошкуляє сумління.
— Та я добре бачу, що вам дошкуляє сумління, — сказала Івіш, посміхнувшись. — Гадаю, що й зі мною було б так само: коли вкрадеш уперше, то сумління завжди дошкуляє.
Матьє міцно стиснув долоньку з гострими нігтями. Він сказав:
— Ви помиляєтеся, я не...
— Мовчіть, — урвала його Івіш.
Вона хутко висмикнула руку й відкинула назад коси, відкриваючи щоки і вуха. Їй вистачило кількох швидких рухів, і коли вона опустила руки, обличчя її було відкрите.
— Ось так, — сказала вона.
Йому подумалося:"Вона хоче відібрати в мене все, навіть докори сумління". Він простягнув руку, пригорнув до себе Івіш, і вона не пручалася; він почув у собі жваву веселу мелодію, яку він, здавалося, давно вже забув. Голова Івіш лягла йому на плече, дівчина усміхалася йому, вуста її були розтулені. Він усміхнувся у відповідь і легенько поцілував її, потім глянув на неї, й мелодія враз урвалася. "Таж вона ще дитина", подумалося йому. Він відчув себе геть самотнім.
— Івіш, — лагідно сказав він.
Вона здивовано глянула на нього.
— Івіш, я... я був неправий.
Івіш насупилася і почала заперечно крутити головою. Матьє опустив руки і втомлено сказав:
— Я не знаю, чого я хочу від вас.
Івіш здригнулася і хутко вислизнула з його обіймів. Очі її зблиснули, та вона приховала це і набрала сумовитого лагідного виразу. Тільки руки її несамовито метушилися: вони літали довкруг неї, хапалися за голову, смикали за коси. В Матьє пересохло в горлянці, та він байдуже наглядав за цим гнівом. Він думав:"Тут я теж усе зіпсував"; він був майже задоволений: це було як покута. Він сказав, шукаючи погляд, який вона вперто ховала:
— Не треба було вас чіпати.
— Це ж не має значення, — почервонівши од гніву, сказала вона.
І співуче додала:
— У вас такий гордий вигляд через те, що ви прийняли рішення, я вже подумала було, що ви прийшли по винагороду.
Він ніжно взяв її за руку трохи вище ліктя.