Далі він зробив одне грандіозне відкриття: натрапив у паперах небіжчика на ще один контракт із урядом. Контракт, укладений на нові саутгемптонські судна! Отже, покійний, діставши у власність задарма, коштом ТЕТС, гри чудових кораблі, негайно запропонував їх урядові.
Прибуток від цього другого контракту мав становити понад сто двадцять тисяч фунтів стерлінгів! Пічемові потемніло в очах. Якусь мить він боявся, що його грець поб'є.
У сусідній кімнаті, за напіввідчиненими дверима, сиділи міс Кокс і Поллі. Вони шили жалобне вбрання. Кілька хвилин Пічем боровся з бажанням попросити води. Але міс Кокс могла б тоді щось запідозрити. То були, мабуть, найтрагічніші хвилини в його житті. Проте він вийшов із цієї боротьби переможцем. Важко дихаючи, притискав він руку до грудей, у яких шалено колотилося серце, й зі страхом думав, що зараз зомліє, але води все-таки вирішив не просити.
Коли блідість зійшла з його обличчя — Пічем пересвідчився в цьому, скориставшися замість дзеркала склом книжкової шафи,— він у зворушливих виразах попрощався з міс Кокс і поїхав до морського міністерства.
Там він примусив Гейла переоформити обидва контракти на його ім'я. Для цього досить було погрозити статс-секретареві, що в разі відмови розписку на тисячу фунтів завдатку, яку він дав Коксові, буде переслано кому слід. Гейл був тяжко вражений дочасною смертю давнього друга; ця рана в його серці, сказав він, ніколи не загоїться.
Чистий прибуток Пічема від першого контракту, як виявилось, мав становити приблизно двадцять дев'ять тисяч фунтів стерлінгів. Остаточний баланс ТЕТС, підведений ним, мав такий вигляд: сім членів Товариства, з котрих один свого часу, передавши свій пай Пічемові, вибув із його складу, зазнали збитків у розмірі 77 450 фунтів стерлінгів. Ця сума складалася з грошей, сплачених за троє старих суден, витрат на їх ремонт та на хабарі, Коксових комісійних і вартості трьох нових суден (яка становила 38 500 фунтів). Прибуткова частина балансу складалася з сорока дев'яти тисяч, сплачених урядом, та ще дві тисячі сто фунтів Пічем вніс за старі кораблі, які він нібито продав через фірму "Бруклі і Бруклі". Із Крау-ла, перше ніж він покинув світ, пощастило видушити майже чотири п'ятих його частки збитків.
Йдучи злиденними вулицями Поплару додому з кремації Кокса, Пічем уперше за ці неспокійні дні поринув у свої філософські роздуми.
"Дивовижна річ! — думав він.— Як часто найскладніші ділові ситуації розв'язуються найпримітивнішими, відомими з незапам'ятних часів способами! Далебі, не так-то й далеко відійшла наша хвалена цивілізація від тих часів, коли печерна людина мусила вбивати свого ворога ломакою! Почалося все з контрактів та урядових печаток, а кінець кінцем без убивства й пограбування не обійшлося! А я ж за своїми переконаннями найпалкіший противник убивства! Яке це огидне варварство! Але в діловій практиці воно часом необхідне. Зовсім відмовитись від нього ніяк не можна. Хоч воно карається законом, але відмова від нього теж карається, і навіть ще тяжче! От, наприклад, Краул покараний смертю за свою фаталістичну позицію в цій нещасливій афері з транспортними суднами. А падіння на лондонське дно, що загрожувало всій моїй родині,— це кара нітрохи не легша за ув'язнення. Це ж довічна каторга! Безперечно, культура наша з часом зростає, почуття облагороджуються — образ цього Кокса ще не раз уві сні тривожитиме мене і особливо його вбивцю, Ф'юкумбі,— але самі тільки культура, добросердя й людяність'не мають досить сили, щоб зовсім виключити з нашого життя вбивство в тій чи іншій фор-мі: надто велика нагорода за нього і надто тяжка кара чекає на того, хто завагається його вчинити! Цього Кокса, хоч його й забито, спіткав, власне кажучи, цілком природний кінець. Якби він лишився на світі, ця справа скінчилася б жахливою катастрофою, а так усе обійдеться добре чи майже добре. Звісно, вбивство — це останній засіб, найостанніший з усіх можливих, але все-таки не виключений!.. Тільки подумати, куди можуть завести людину чисто комерційні стосунки".
— Повсюди насильство! — гірко мовив він до кількох портових службовців, що стояли біля нього в ангарі й крізь тьмяне віконце дивились на док.— Ну, гаразд, не хочуть вони працювати за ту платню, яку я їм пропоную,— не треба. Але навіщо ж перешкоджати іншим, тим, що згодні на такі умови? Тим, кому ці гроші необхідні, бо в них сім'ї —голодують? Навіщо вони чинять насильство над цими найнужденнішими з нужденних і наздають їм працювати? Адже кожна людина повинна мати право робити те, що вона хоче! *
Пічем не знав, що діяти.
І раптом дочка й зять зробили йому приємний сюрприз.
Звітка про маклерову смерть створила в сім'ї Пічемів своєрідний настрій.
Поллі дуже хвилювалась і була рада, що має змогу втішати міс Кокс та допомагати їй готуватися до похорону брата. Це діло дуже заспокоювало її.
Галас, знятий газетами навколо страйку в доках, відкрив їй нарешті батькове скрутне становище. І вона попросила матір спитати його, чи не потрібні йому часом люди, які захищали б робітників, згодних стати до роботи; її чоловік, мовляв, охоче дасть йому таких людей.
— Видно, те велике горе, що вона бачить в останні дні, відкрило їй очі на чужі турботи,—— сказала чоловікові місіс Пічем.— Поллі питавться, чи не може вона тобі якось допомогти.
— Та то шахрай на весь Лондон, той її чоловік,— буркнув Пічем, але потім усе-таки переказав дочці, щоб вона поговорила з Бірі. Вона так і зробила.
— Не можна прислухатись до голосу ненависті, коли на карту поставлено матеріальні цінності,— сказав їй Макхіт, коли вона заговорила з ним на цю тему.— Душею ми вороги, але обставини владно вимагають об'єднання наших зусиль.
ОТара послав у доки кілька десятків своїх людей, і вони зразу внесли певну систему в боротьбу зі страйком. Методи їхнього впливу на страйкарів наводили жах навіть на полісменів. Виявляючи неухильну любов до порядку, вони ламали ребра кожному, хто тільки підвертався їм під руку, й гатили кулаками в кожне обличчя, що мало голодний вираз. Інженер, який керував ремонтом суден, сказав про них Пічемові, що в усіх цих загалом страшенно брутальних хлопцях е, проте, й добре зерня і що все залежить від того, за яку мету їх примусити боротись.
Штрейкбрехери знову посміливішали.
Потім люди ОТари зібрали ватагу всякого наброду й підмовили її сплюндрувати поблизу доків кілька продовольчих крамниць. Розгорілася справжня баталія, пізніше занесена до анналів ЦЗТ як "Битва біля Вест-Індських доків". Вона стала переломним моментом у боротьбі зі страйком.
На очах у мовчазної лави робітників Буллі з його кодлом розбили кілька вітрин. Та коли вони полізли всередину, страйкарі кинулись приборкувати цю зграю, бо не хотіли, щоб потім їх звинуватили ще й у грабунках. Найманці ЦЗТ похапали окости та інші частини розібраних туш і насіли з ними на кволих, знесилених страйкарів. Одного щуплявенького робітника збили з ніг цілим воловим стегном. Іншим полетіли в бліді, помарнілі обличчя горщики з холодцем, і вони, з позаліплюваними очима, засліплені, потрапили прямо в руки поліції, що встигла надбігти тим часом. Літали в повітрі й буханці; від них зазнало тілесних ушкоджень кілька рахітичних дітлахів. Великі хлібини стали страшною зброєю. Одній бабусі п'ятифунтовою хлібиною перебило руку, в якій вона тримала порожній кошик. Ця перебита рука згодом, на суді, стала доказом проти неї.
Газети зчинили несамовитий гвалт із приводу цього погрому, над усе обурюючиоь поводженням "народних мас" із харчовими продуктами. "Ось вони, страхіття анархії,— писалося в передовицях,— оргія розгнузданих інстинктів! Чому ж панове соціалісти не хваляться такими подвигами, пишучи свої бруДні лицемірні цасквілі на наш суспільний лад?"
Після цього влада почала вживати якнайрішучіших заходів проти страйку і економічних вимог робітників.
Через два дні на придушення страйку послали військову частину. Молоді солдати, які мали незабаром відпливти в Південну Африку, оточили доки й взяли штрейкбрехерів під свій захист. Наступними днями ще сталося кілька сутичок, лунали й постріли, але закінчення ремонту транспортних суден було забезпечене.
Вирішальний бій був короткий, але запеклий.
Солдати, майже всі — новобранці, брали участь у бою вперше. Вони були вгодованіші й сильніші за робітників, та якби їх одягти в робочі блузи або робітників — у мундири, то розрізнити їх навряд чи пощастило б, такі вони були схожі одні на одних. Адже вони належали до одного класу. Далебі, якби в солдатів не мундири та гвинтівки, тут могла б вийти бійка між своїми!
До того ж не забудьте, що вони говорили тією самою англійською мовою, ще й мовою простого люду. І лайки, якими вони обкидали одні одних, були однакові. А якщо в котрогось солдата робітникові вдавалося видерти з рук гвинтівку, то він вимахував прикладом з не меншою вправністю, бо звик махати молотом. Якщо робітники й не були такі вимуштрувані, то вони з материним молоком, увібрали в себе свідомість того, що, не постоявши за себе, й черствої скоринки не добудеш. Та й солдати знали з того самого джерела: не за те вони дістають платню, щоб Тут гав ловити. І от, нацьковані одні на одних, вони билися між собою так само, як раніше разом бились із злиднями, голодом, хворобами — всім тим, що чекає їх у містах і чатує на них у селах.
Газети вміщували докладні репортажі про ці сутички під майже однаковими заголовками: "МОЛОДІ СОЛДАТИ, ЗАПАЛЕНІ БАЖАННЯМ ШВИДШЕ ПРИЙТИ НА ПІДМОГУ СВОЇМ ТОВАРИШАМ У МАФЕКІНЗІ,
ЗМУШЕНІ ЗІ ЗБРОЄЮ В РУКАХ ВІДВОЙОВУВАТИ ДЛЯ СЕБЕ ТРАНСПОРТНІ СУДНА!" Після цих подій ремонт суден закінчено всього за кілька днів. Головні труднощі тепер становило виконання безлічі різних формальностей, призначених для того, щоб уберегти державу від шахраїв.
Нарешті однієї п'ятниці судна прийняла урядова комісія, а ще за тиждень вони вже відпливли до Кейптауна.
Того дня стояв густий туман.