І пояснив: — Я з півночі.
— Он воно що! — хитаючи головою, сказав марселець.
Вони замовкли. Шарльє вибив люльку об закаблук. Господар сказав:
— Вип'єте чого-небудь? Якщо вже війна, то я ставлю могорич.
— Та хіба ще по чарчині.
Повітря надворі було свіже і темне, долинала далека музика з казина: може, то Лола співала.
— Був я в Чехословаччині, — сказав чолов'яга з півночі. — Воно й добре: бодай знаєш, за що воювати.
— Довго ви там були? — запитав Борис.
— Півроку. Лісорубом. З чехами я ладнав. Трудяки вони.
— Та що там, — сказав господар, — німці теж трудяки.
— Воно так, але німці плюють на весь світ. А чехи спокійні.
— За ваше здоров'я, — сказав Шарльє.
— За ваше здоров'я!
Вони хильнули, і марселець сказав:
— Холодніє.
Матьє кинувся зі сну.
— Де ми? — поспитався він, продираючи очі.
— В Марселі. Вокзал Сен-Шарль: усі виходять.
— Гаразд, — сказав Матьє, — гаразд, гаразд.
Він зняв із гачка свого плаща і взяв на багажній полиці валізу. Він був сонний. Гітлер, напевне, вже скінчив свою промову, задоволено подумав він.
— Я бачив, як вони ішли на війну, тоді, в чотирнадцятому, — сказав марселець. — Мені було десять років. Тоді було не так, як зараз.
— Вони хотіли йти на війну?
— Ще й як хотіли! Все сяяло! Все співало! Все танцювало!
— Либонь, не тямили нічого, — сказав марселець.
— А певно.
— Зате ми все розуміємо, — сказав Борис.
Запала мовчанка. Чолов'яга з півночі дивився просто перед собою. Потім сказав:
— Я бачив фриців зблизька. Ми чотири роки були під займанщиною. Такого коїлося! Село стерли з лиця землі, ми цілими тижнями ховалися у каменоломнях. Тож як подумаю, що знову доведеться зазнати цього... — Він додав: — Але це не означає, що я не зроблю, як інші.
— Що ж до мене, — усміхаючись, озвався господар, — то я боюся смерти. Ще змалку. Та останнім часом я знайшов для себе виправдання. Сказав собі: "Набільш гидко — це вмерти. Хоч від еспанки, хоч від снаряда..."
Борис зареготався; вони здавалися йому симпатичними; він подумав собі: "Я більше люблю чоловіків, ніж жінок". У війні те добре, що точиться вона поміж чоловіками. Упродовж трьох, а то й п'яти років він бачитиме лише чоловіків. "А чергою на відпустку я поступлюся сімейним чоловікам".
— Найголовніше, — сказав Шоміс, — це якщо можеш сказати собі, що пожив на світі. От мені тридцять сім років, і не завжди було втішно. Були злети, були падіння. Але я жив. Нехай вони мене на кавалки поріжуть, а цього не заберуть у мене. — Він обернувся до Бориса: — Такому молодикові, як ви, либонь, тяжче.
— Ого, — жваво відказав Борис, — одколи почали балакати про цю війну!
Він ледве зашарівся і докинув:
— Найгірше, мабуть, одруженим.
— Авжеж, — зітхнувши, сказав марселець. — Моя дружина мужня, крім того, в неї є професія: вона перукар. Радше я непокоюся за дітей: все-таки краще мати батька, правда ж? Хоча ж, либонь, не всі гинуть на тій війні.
— А певно, що ні, — відказав Борис.
Музика замовкла. До бару ввійшла подружня пара. Жінка була руда, в довгій зеленій сукні, з великим декольте. Вони сіли за столом у глибині зали.
— Хай йому всячина! — сказав Шарльє. — Свинство ж ця війна. Гіршого свинства й не знайти.
— Звісно, — сказав господар.
— Авжеж, — сказав Шоміс.
— Гаразд, — сказав марселець, — то скільки я вам винен? За одну випивку плачу я.
— А я за другу, — сказав Борис.
Вони розрахувалися. Шоміс і марселець вийшли, узявшись попід руки. Шарльє трохи повагався, потім різко обернувся на закаблуках і сів за столиком, прихопивши з собою чарчину коньяку. Борис лишився біля шинквасу, він подумав: які ж вони все-таки симпатичні, й зрадів од того. Такими вони будуть і в окопах, ті тисячі й тисячі солдатів. І він буде жити з ними й не покине їх ні вдень, ані вночі, роботи там буде доста. Йому подумалося: мені таланить; коли він порівнював себе зі своїми невдатними однолітками, яких задавило авто або які померли від холери, то мусив констатувати, що йому поталанило. Ніякого підступу тут не було; тут не йшлося про одну з тих воєн, які зненацька перевертають догори коренем людське життя, як ото буває з нещасливим випадком: війну цю обіцяли за шість чи за сім років наперед, і в кожного було доста часу, щоб звикнутися із думкою про неї. Сам Борис ніколи не сумнівався, що ця війна таки прийде; він чекав на неї, мов спадковий принц, який ще змалку знає, що народився владарювати. Його вродили на світ для цієї війни, його виховали для неї, послали до ліцею, до Сорбонни, дали йому освіту. Йому казали, що це потрібно задля того, аби стати викладачем, та йому воно завжди видавалося підозрілим; тепер він знав, що з нього хотіли зробити офіцера запасу; вони нічого не шкодували, аби він став гарним, юним і здоровим небіжчиком. Найцікавіше те, подумалося йому, що я народився не в Франції, я всього лиш натуралізувався тут. Але врешті це не мало великого значення; якби він залишився в Росії або ж його батьки знайшли притулок у Берліні чи Будапешті, вийшло б на одне: адже це питання не національности, а віку; молодих угорців, німців, англійців чи греків чекає та сама війна, та ж сама доля. В Росії спочатку було покоління революції, потім покоління п'ятирічок, а тепер — світового конфлікту: в кожного свій приділ. Врешті, народжуєшся для війни або для миру, як народжуєшся робітником або буржуєм, нічого тут не вдієш, не всім таланить вродитися швайцарцями. Єдиний, хто має право протестувати, подумалося йому, це Матьє: от він таки народився для миру; він і справді вважав, що доживе до старості, й у нього вже склалися свої звички; в його віці їх уже не міняють. Тож це моя війна. Вона витворила мене, і я творитиму її; ми нерозлучні з нею; не можу навіть уявити собі, що зі мною буде, якщо вона не настане. Він подумав про своє життя, і йому здалося, що воно не було аж таке вже коротке: життя не буває ні коротким, ні довгим. Це життя та й годі. А наприкінці його війна. Він зненацька відчув у собі якусь нову гідність, адже тепер у нього була роля у суспільстві, а він помре насильницькою смертю, в цьому було якесь особливе смирення. Вже треба було йти по Лолу. Він усміхнувся господареві й хутко вийшов із бару.
Небо було затягнуте хмарами; подекуди видно було зорі; з моря віяв вітер. Якусь хвилю в Борисовій голові був туман, а потім йому подумалося "моя війна", і він здивувався, бо не звик довго думати про ті самі речі. "Ото вже злякаюся! — подумав він. — Ох, і накладу ж я в штани!" І він зареготався, уявивши собі ту страшенну ганьбу, той сором несвітський. Та за декілька кроків він перестав сміятися, бо його враз охопила тривога: не варто дуже боятися. Він не доживе до старої немочі, але ж це не причина, щоб собі псувати життя і тринькати його на всі боки. Він приречений від самого народження, але ж йому залишили шанс, війна — це не приділення, а радше покликання. Звичайно, він міг би побажати собі іншого приділення — наприклад, великого філософа, донжуана чи славетного фінансиста. Та покликання не обирають: воно або вдається, або не вдається; найгірше ж те, що він нічого не може розпочати наново. Буває життя, що скидається на іспит для отримання ступеню бакалавра: потрібно виконати декілька письмових завдань, і якщо не вийде у фізиці, то можна взяти своє у природничих науках або в філософії. Його життя, радше, скидалося на диплом із загальної філософії, де рішення виносять на одному іспиті; це страшенно бентежить. Та принаймні цей іспит потрібно успішно відбути, а не якийсь інший, — і це непросто буде зробити. Звичайно, треба поводитись як слід, але цього недостатньо. Треба ще влаштуватися на війні, знайти у ній своє місце і намагатися здобути із усього зиск. Треба сказати собі, що, з певного погляду, все воно варте одне одного — атака на Арґонні варта прогулянки в гондолі, сік, який п'єш удосвіта в окопах, вартий вранішньої кави на еспанських вокзалах. Крім того, є приятелі, життя на свіжому повітрі, посилки, надто ж видовиська: бомбування, напевне, таки справляє враження. От тільки боятися не треба. Якщо я злякаюся, то зведу внівеч своє життя, буде так по-дурному. Я не боятимуся, вирішив він.
Вогні казина відірвали його від мрій, вибухи музики долинали крізь відчинені вікна, темне авто тихо стояло біля під'їзду. Ще рік, роздратовано подумав він.
Було вже за північ, Sportpalast був темний і порожній, валялися перекинуті стільці, розчавлені недопалки сигар, Чемберлен виступав по радіо, Матьє тинявся пероном В'є-Пор, думаючи собі: "Це недуга, їй-богу, недуга; вона окошилася на мені випадково, мені вона анідесь, треба сприймати її стоїчно, як подагру чи зубний біль". Чемберлен сказав:
— Сподіваюся, канцлер не відкине цієї пропозиції, зробленої в тому ж дружньому дусі, з яким мене приймали в Німеччині, тож якщо ця пропозиція буде прийнята, Райх утілить своє бажання возз'єднатися з Судетами, не проллявши жодної краплі крови у жодній точці Европи.
Він подав знак рукою, показуючи, що скінчив, і відійшов од мікрофона. Зезета не могла заснути, вона стояла біля вікна і дивилася на зорі понад дахами, Жермен Шабо скидав штани у вбиральні, Борис чекав Лолу в передпокої казина; скрізь у повітрі намагався розпуститися майже нечутний темний квіт "If the moon turns green" (*) у виконанні джазової оркестри готелю "Асторія", яку транслював Давентрі.
======
* "Коли місяць зазеленіє" (англ.) — прим. пер.
======
ВІВТОРОК, 27 ВЕРЕСНЯ
Двадцять друга година тридцять хвилин.
— Пане Делярю! — здивувалася консьєржка. — Оце несподіванка! Я чекала вас хіба що за тиждень.
Матьє усміхнувся їй. Він волів би прослизнути непомітно, але треба ж було взяти ключі.
— Вас принаймні не мобілізували?
— Мене? — перепитав Матьє. — Ні.
— Ага! — сказала вона. — Тим ліпше, тим ліпше! Це завжди трапляється зарано. Ох, ці вже події, нехай їм! Стільки всього сталося, одколи ви поїхали. Гадаєте, буде війна?
— Не знаю, пані Ґаріне, — відказав Матьє. І хутко додав: — Пошта є?
— Авжеж, я все вам туди надіслала, — відказала вона. — Ще вчора я відправила якусь оповістку в Жюан-ле-Пен, якби ж то ви попередили мене, що повертаєтеся. Ага, сьогодні вранці вам прийшло ось це.
Вона простягнула йому довгий сірий конверт; Матьє впізнав почерк Даніеля. Він узяв листа й, не розкриваючи його, поклав до кишені.
— Дати ключі? — поспиталася консьєржка.