Напоєний ніжністю голос видихнув у його спину:
— Милий мій...
Він хутко обернувся і притулився спиною до шафи.
— Вітаю, — тихо відказав він.
Марсель підняла руку до скроні й поворухнула пальцями.
— Вітаю, вітаю!
Вона підвелася, обняла його за шию і поцілувала, просунувши язика в його рот. На повіки вона наклала голубі тіні, в коси була заколота квітка.
— Тобі гаряче, — сказала вона, ніжно проводячи долонями по його потилиці.
Вона дивилася на нього знизу вгору, трохи відкинувши голову і висовуючи кінчик язика поміж зубами, схвильована і щаслива, вона була прегарна. В Матьє аж серце стислося, коли він подумав про незугарну худорбу Івіш.
— Ти така весела, — сказав він. — а вчора по телефону мені здалося, ніби в тебе кепський настрій.
— Ні, просто я була дурненька. Та сьогодні все добре, навіть дуже добре.
— Як ти провела ніч?
— Спала як убита.
Вона знову його поцілувала, і він відчув на своїх губах оксамитовість її вуст, а потім гарячу, швидку і голу плоть, її язик. Він м'яко випручався з обіймів. Під халатом вона була гола, він бачив її прегарні перса і відчув у роті солодкавий присмак. Вона взяла його за руку і потягла до ліжка.
— Сядь біля мене.
Він сів. Вона і далі тримала його руку в своїх долонях, раз по разу незграбно стискаючи її, і Матьє здавалося, ніби тепло цих долонь піднімається йому аж під пахви.
— В тебе так гаряче, — озвався він.
Вона не відповіла, вона поїдала його очима, вуста її були розтулені, на обличчі смиренний і довірливий вираз. Матьє покрадьки простяг ліву руку біля живота і застромив її до кишені штанів, щоб дістати цигарки. Марсель перехопила цю руку і неголосно скрикнула:
— Ох! Що це в тебе з рукою?
— Порізався.
Марсель випустила праву руку Матьє і вхопила ліву; вона перевернула її, неначе млинець, і почала уважно розглядати долоню.
— Але ж пов'язка страшено брудна, може бути зараження! Там набилася грязюка, звідки вона?
— Упав.
Вона поблажливо засміялася.
— І порізався, і впав. Бачили ви такого недотепу! Але що ж ти накоїв? Зачекай-но, поміняю тобі пов'язку, бо з цією далі вже ніяк.
Вона розбинтувала руку Матьє і похитала головою.
— Яка ж погана рана, де це ти її доскочив? Зайвого хильнув чи що?
— Та ні. То було вчора увечері, в "Суматрі".
— В "Суматрі"?
Широкі бліді щоки, золоті кучері, завтра, завтра я підніму для вас коси.
— Це Борисова витівка, — відказав Матьєю. — Він придбав ножа і почав дражнити мене, мовляв, у мене не вистачить духу вгородити його собі у долоню.
— А ти, звичайно ж, відразу і вгородив. Ні, ти геть з глузду з'їхав, сердего мій, ці дітлахи скоро верхи на тобі їздитимуть. Погляньте лишень на цю бідолашну скалічену лапу.
Долоня Матьє непорушно лежала в її гарячих руках; рана була огидна, з темним гнійним струпом. Марсель поволі підняла руку Матьє до обличчя, глянула уважно на неї, а потім зненацька нахилилася і смиренно припала вустами до рани. "Та що це з нею?" — подумав Матьє. Він пригорнув її до себе і поцілував у вухо.
— Тобі добре зі мною? — поспиталася Марсель.
— Авжеж.
— По тобі цього не видно.
Замість відповіді Матьє усміхнувся. Марсель підвелася і пішла до шафи по аптечку. Вона обернулася до нього спиною, звелася навшпиньки і підняла руки, щоб дістати до верхньої полиці; рукави ковзнули вниз. Матьє дивився на ці оголені руки, які він так часто пестив, і колишні бажання знову поворухнулися в його серці. Марсель повернулася до нього з незграбною моторністю.
— Дай-но лапу.
Вона полляла спиртом маленьку губку і почала промивати рану. Він відчував на своєму стегні тепло так добре знайомого тіла.
— Лизни!
Марсель простягла йому стьожку пластиря. Він висолопив язик і слухняно лизнув рожеву тканину. Марсель наклала пластир на рану, взяла стару пов'язку і якусь мить тримала її кінчиками пальців, розглядаючи її з веселою відразою.
— А що мені робити з цією гидотою? Викину я її в сміття, коли ти підеш.
Вона хутко перев'язала йому руку чистим бинтом.
— То це Борис почав тебе дражнити? І ти розчикрижив собі руку? Старий дітвак, їй-богу! А він теж таке зробив?
— Та ні, звичайно, — відказав Матьє.
Марсель зареготалася.
— Він обвів тебе круг пальця!
Вона затиснула в зубах шпильку і почала обіруч роздирати бинт. Із шпилькою в зубах вона сказала:
— А Івіш теж там була?
— Коли я порізався?
— Еге ж.
— Ні. Вона танцювала з Лолою.
Марсель заколола пов'язку шпилькою. На сталевій головці залишилося трохи помади.
— Ну, ось! Готово. Ви гарно повеселилися?
— Так собі.
— В "Суматрі" добре? Знаєш, що я хочу? Щоб ти колись мене туди повів.
— Але ж це стомить тебе, — невдоволено сказав Матьє.
— Та бодай раз... Влаштуємо собі справжнє свято, ми ж давно вже нікуди не ходили разом.
Не ходили! Матьє роздратовано повторив цей подружній вислів: Марсель завжди не вміла обирати потрібні слова.
— Ти як? — поспиталася вона.
— Послухай, — сказав він, — так чи інакше, це буде не раніше, ніж восени: до того часу тобі треба гарненько відпочити, та й ресторан зачиниться, як це буває щороку. Лола вирушає на гастролі до Північної Африки.
— Гаразд, підемо восени. Обіцяєш?
— Обіцяю.
Марсель збентежено кахикнула.
— Бачу, ти трохи гніваєшся на мене, — сказала вона.
— Я?
— Авжеж... Позавчора я так недобре поводила себе.
— Та ні. Чому б це?
— Так. Я нервувала.
— Ще б пак. І все через мене, бідолашко ти моя.
— Тобі немає за що докоряти собі, — довірливо сказала вона. — І раніше теж не було за що.
Матьє не зважувався обернутися до неї, він надто вже чітко уявляв собі вираз її обличчя, йому нестерпна була ця незбагненна і незаслужена довіра. Запала довга мовчанка: вона, звичайно ж, чекала ніжних слів, слів прощення. Матьє не витримав:
— Ось глянь, — озвався він.
Він дістав з кишені гаманця і кинув його на коліна. Марсель витягнула шию і поклала підборіддя на його плече.
— На що я повинна дивитися?
— На це.
Він дістав із гаманця банкноти.
— Одна, дві, три, чотири, п'ять, — перелічив він, переможно ляскаючи папірцями. Вони ще пахнули Лолою. Матьє зачекав, тримаючи гроші на колінах, та оскільки Марсель і слова не сказала, то він обернувся до неї. Марсель підняла голову і, примружившись, дивилася на гроші. Здавалося, вона нічого не тямила. Ось вона поволі промовила:
— П'ять тисяч франків.
Матьє зробив широкий жест, маючи намір покласти гроші на нічний столик.
— Авжеж! — сказав він. — П'ять тисяч франків. Ох і непросто було їх знайти.
Марсель не відповіла. Вона кусала нижню губу і недовірливо дивилася на гроші; вона аж постаріла враз. Та все ж вона сумовито і заразом довірливо дивилася на Матьє. Потім сказала:
— А я думала...
Матьє перебив її і лагідно заговорив:
— Тепер ти зможеш піти до того жида. Здається, він знаменитість. Сотні жінок у Відні пройшли через його руки. І в основному з вищого світу, заможні жінки.
Очі Марсель погасли.
— Тим ліпше, — сказала вона. — Тим ліпше.
Вона взяла шпильку з аптечки і почала нервово згинати її і розгинати. Матьє додав:
— Залишаю їх тобі. Гадаю, Сара відведе тебе до нього, і ти відразу ж розрахуєшся, цей клятий жид вимагає, щоб йому платити наперед.
Запала мовчанка, далі Марсель запитала:
— Де ти взяв ці гроші?
— Вгадай.
— У Даніеля?
Він стенув плечима: вона добре знала, що Даніель відмовився позичати.
— Жак?
— Ні. Я ж тобі сказав учора по телефону.
— Тоді вже й не знаю, — сухо сказала вона. — В кого ж?
— Ніхто мені їх не давав, — сказав він.
Марсель мляво посміхнулася.
— Вкрав ти їх, чи що?
— Авжеж.
— Ти їх украв? — приголомшено поспитала вона. — Ні, це правда?
— Правда. В Лоли.
Запала мовчанка. Матьє втер спітніле чоло.
— Я тобі все розповім, — сказав він.
— Ти вкрав їх! — поволі повторила Марсель.
Її обличчя посіріло; не дивлячись на нього, вона сказала:
— Ти так хотів позбутися цієї дитини...
— Та ні, просто мені не хотілося, щоб ти ішла до тієї бабери.
Вона думала; біля її рота знову прорізалися жорсткі цинічні зморшки. Він запитав:
— Ти засуджуєш мене за те, що я їх украв?
— Начхати мені на це.
— То в чому ж річ?
Марсель різко поворухнулася, й аптечка впала додолу. Обоє глянули на неї, потім Матьє пхнув її носаком. Марсель поволі обернула до нього здивоване обличчя.
— В чому річ, га? — перепитав Матьє.
Вона сухо зареготалася.
— Чому ти смієшся?
— Я сміюся з себе, — сказала вона.
Марсель витягла квітку, що була заколота в її косах, і почала крутити її між пальцями. Вона прошепотіла:
— Яка ж дурепа я була...
Обличчя її ствердло. Вона так і сиділа із розтуленим ротом, немов би щось хотіла сказати, але слова застряли у неї в горлянці: вона, здавалося, боялася того, що хотіла сказати. Матьє взяв її за руку, та вона випручалася. Не дивлячись на нього, вона сказала:
— Я знаю, що ти бачив Даніеля.
Оно воно як! Вона відкинулася назад і стиснула руками простирадло: вона була заразом і налякана, і спокійна. Матьє теж відчув якесь полегшення: всі карти відкриті, тепер треба було йти до кінця. Попереду в них для цього була ціла ніч.
— Авжеж, бачив, — сказав Матьє. — А ти звідки знаєш? Значить, це ти його підмовила? Ви все це облаштували разом, еге?
— Не говори так голосно, — сказала Марсель, — маму розбудиш. Я не підмовляла його, я знала, що він хоче з тобою зустрітися.
Матьє сумовито сказав:
— Як же недобре усе це!
— Авжеж, недобре, — гірко відказала Марсель.
Вони замовкли: Даніель був тут, він сидів поміж ними.
— Гаразд, — зітхнув Матьє, — треба поговорити відверто, нічого іншого нам не залишається.
— Та немає тут про що говорити, — відказала Марсель. — ти бачив Даніеля, він сказав тобі те, що мав сказати, а ти після розмови з ним пішов і потягнув у Лоли п'ять тисяч франків.
— Звичайно. А ти вже декілька місяців нишком приймаєш Даніеля. От бачиш, нам є про що говорити. Послухай, — раптом запитав він, — що сталося позавчора?
— Позавчора?
— Не вдавай, ніби ти нічого не розумієш. Даніель сказав, що ти докоряєш мені за мою позавчорашню поведінку.
— Та облиш, — сказала вона. — Не бери дурного в голову.
— Прошу тебе, Марсель, — сказав Матьє, — не будь упертою. Клянуся тобі, в мене добрі наміри, я ладен визнати всі свої помилки. Але скажи ж мені, що сталося позавчора? Буде набагато краще, якщо ми знову довірятимем одне одному.
Вона вагалася, понура і трохи розслаблена.
— Прошу тебе, — повторив він, узявши її за руку.
— Ну, гаразд...