До того ж, гнітила його не розлука з нею, а втрата готелю.
Додо нарешті зібралася. Двоє коридорних спустилися з її валізами у вестибюль, а забрати ручний багаж прийшов сам старший розсильний. Біля готелю на Додо вже чекав спеціально замовлений лімузин.
Гербі Чендлер стояв, виструнчившись, біля дверей: знаючи, з ким має справу, він сподівався на щедрі чайові.
О'Кіф глянув на годинник і, підійшовши до зачинених дверей спальні, гукнув:
– Люба, в тебе лишається зовсім мало часу.
З-за дверей долинуло:
– Зараз, Керті, ще тільки два нігтики.
Розмірковуючи, чому жінки в останню мить завжди згадують про свій манікюр, Кертіс О'Кіф вручив Гербі Чендлерові п'ятидоларову асигнацію.
– Поділитеся з вашими помічниками.
Чендлерове тхоряче обличчя засяяло.
– Дуже вам вдячний, сер.
Поділитись він, звісно, поділиться, але ті двоє одержать по п'ятдесят центів, а йому залишаться чотири долари.
Додо вийшла із своєї кімнати.
"Бракує музики, – подумав Кертіс О'Кіф. – Гучних фанфар і плачу скрипок".
На ній була проста жовта сукня й крислатий капелюх, у якому вона приїхала у вівторок. Попелясто-біляве волосся падало на плечі. Звівши на нього величезні блакитні очі, вона обняла його за шию, поцілувала й прошепотіла:
– До побачення, Керті, золотко.
– До побачення, люба. Я стежитиму за твоїми успіхами.
На дверях Додо обернулася й помахала йому рукою. Він помітив – чи йому тільки здалося? – що вона плаче.
Гербі Чендлер зачинив за собою двері.
Підійшовши до ліфта, старший розсильний натиснув на кнопку. Поки вони чекали, Додо підправляла вії.
"Сьогодні ліфти повзають, мов черепахи", – подумав Гербі. Він знову нетерлляче натиснув на кнопку і кілька секунд не знімав з неї пальця. Після вчорашньої розмови з Пітером Макдермотом Гербі був сам не свій, з хвилини на хвилину він чекав виклику до Уоррена Трента – виклику, який означав би кінець його кар'єри в готелі "Сейнт-Грегорі". Щоправда, вранці поширилася чутка, ніби готель продана якомусь старому дивакові, але Гербі ця чутка не заспокоїла: якщо Макдермот залишиться адміністратором, то його, Гербі, однаково виженуть – хіба що не зразу, а через кілька днів. Ух, цей Макдермот! Старшого розсильного аж пересмикнуло. "Якби я не був слабаком, то загнав би падлюці ножа в спину", – подумав він.
І тут йому сяйнула ідея. Є ж інший спосіб поквитатися з Макдермотом – може, не такий крутий, та зате дійовий. Звісно, доведеться заплатити, але на таке святе діло не шкода й тих п'яти сотень, що ним Макдермот учора погребував. Що ж, він ще пошкодує про це. "Та я 6 і більше дав, – розмірковував Гербі Чендлер, – аби побачити, як цей Макдермот корчиться де-небудь у канаві". Гербі колись бачив одного типа після такої обробки. Видовище було не з приємних. Старший розсильний облизав губи. Що більше він обмірковував цю ідею, то принаднішою вона йому видавалася. "От спущуся у вестибюль і звідти подзвоню, – вирішив він. – Такі замовлення виконуються швидко. Скажу, хай сьогодні ж увечері…"
Ліфт нарешті прибув. Двері його розчинилися.
В кабіні вже стояло кілька чоловік, які чемно потіснилися, даючи місце Додо. Гербі Чендлер увійшов слідом за нею. Двері зачинилися.
Це був ліфт номер чотири. Час: дванадцять годин одинадцять хвилин.
9
Герцогиня Кройдонська почувалася як людина, що знає: десь повільно догоряє гніт і вогник наближається до невидимої бомби. Чи вибухне бомба і де саме – стане ясно, коли вогник доповзе до неї, а скільки ще чекати – невідомо.
Гніт горів уже чотирнадцять годин.
З учорашнього вечора, відколи детективи пішли, поліція мовчала. Тривожні запитання множилися, залишаючись без відповіді. Що робить зараз поліція? Де Огілві? Де "ягуар"? Чи міг зберегтися якийсь слід, про який вона, попри всю свою обачність та винахідливість, забула? Вона й досі не вірила в таку можливість.
Зараз головне – нічим не виказати свого хвилювання, поводитися нормально, мов нічого не було. Тому, скажімо, сніданок вони замовили на ту ж годину, що й завжди. Герцогиня наполягала на тому, щоб її чоловік поговорив по телефону з Лондоном і Вашінгтоном. Секретареві наказано було підготувати все до завтрашнього від'їзду з Нового Орлеана.
Об одинадцятій годині герцогиня, як завжди, вивела на прогулянку своїх бедлінгтонських тер'єрів. Вона повернулася до Президентського люкса півгодини тому.
Наближався полудень. Але про те, що важило зараз найбільше – про наслідки арешту Огілві, – і досі не чути було ні слова.
Логічно міркуючи, вони вчора створили для себе непробивний захист. Проте, логіка – логікою, а почуття безпеки не приходило…
– Можна подумати, – промовив герцог, – що вони намагаються вимотати кас мовчанкою.
Він стояв у вітальні в своїй характерній позі, дивлячись у вікно. Але сьогодні голос його звучав чітко. З учорашнього дня він навіть не торкнувся чарки, хоч бар був заставлений пляшками.
– Що ж, а ми на це… – почала герцогиня, але не скінчила, бо телефон раптом різко задзвонив, шматуючи їхні нерви.
Герцогиня стояла ближче до апарата. Вона простягла руку – і опустила. Сьогодні вранці це був не перший телефонний дзвінок, але її раптом охопило погане передчуття.
Герцог запропонував:
– Може, я візьму трубку.
Вона похитала головою, підняла трубку й сказала:
– Слухаю! – а за секунду кивнула: –Так, це я. – І, прикривши долонею трубку, пояснила чоловікові: – Це Макдермот, службовець готелю, що приходив сюди вчора ввечері. – Потім, уже в трубку, сказала: – Так, пам'ятаю. Ви були присутні, коли нам довелось вислухувати оті сміховинні обвинувачення… – Вона враз замовкла, обличчя її раптом пополотніло. Вона заплющила очі, потім розплющила їх і повільно промовила: –Так. Так, розумію…
Герцогиня поклала трубку. Пальці її тремтіли.
Герцог Кройдонський прошепотів:
– Нас викрили.
Він не запитував, а констатував факт.
Його дружине повільно кивнула головою.
– Записка, – ледь чутно озвалася вона. – Знайдено мою записку. Вона в адміністратора.
Герцог відійшов од вікна й став посеред кімнати. Постояв нерухомо, опустивши руки, потім спитав:
– Що ж тепер?
– Він дзвонить у поліцію. Сказав, що спершу хоче повідомити нас. – У відчаї, вона торкнулася рукою чола. – Як я могла зробити таку помилку! Якби я не написала цієї записки…
Герцог підійшов до бару й налив собі щедру порцію віскі з содовою.
– Одну склянку можна собі дозволити. Наступну, мабуть, вип'ю не скоро…
– Що ти надумав робити?
Він проковтнув віскі, вийшов у спальню, майже відразу повернувся з плащем і капелюхом у руці й відповів:
– Спробую випередити поліцію. Це називається, здається, прийти повинитися. Мені треба поспішати, тому говоритиму коротко. Я вдячний тобі за все, що ти зробила. Ми обоє діяли неправильно, та однаково я вдячний тобі. Я зроблю все, щоб вигородити тебе. Якщо ж мені це не вдасться, то я заявлю, що обрану нами лінію поведінки – після нещасного випадку – диктував я, а ти лише корилася моїй волі.
Герцогиня механічно, мов загіпнотизована, кивнула.
– І ще одне. Мені, очевидно, потрібен буде адвокат. Тут я покладаюся на тебе. – Він надів капелюх і двома пальцями поправив його. Як на людину, що кілька хвилин тому втратила все, герцог зберігав гідне подиву самовладання. – Адвокатові треба буде платити і, гадаю, чимало. Візьмеш частину із тих п'ятнадцяти тисяч, що їх ти приготувала для Чікаго. Решту покладеш у банк. Тепер це можна робити відкрито – ховатися вже нема чого.
Герцогиня наче не чула його.
З жалем дивлячись на неї, він нерішуче сказав:
– Напевно, тепер ми не скоро…
Він простяг до неї руки.
Вона холодно відвернулася.
Герцог хотів, видно, сказати ще щось, але передумав – тільки знизав плечима – і, крутнувшись, попрямував до дверей.
Коли двері за ним зачинилися, герцогиня посиділа кілька секунд нерухомо, думаючи про своє незавидне майбутнє: галас, який знімуть газети, безчестя, ганьба… Потім звичка діяти взяла гору. Насамперед – знайти адвоката, що добре знає свою справу. А тоді вже, вирішила вона, можна буде подумати про найлегший спосіб самогубства.
Тимчасом треба, однак, сховати гроші в надійніше місце. Вона вийшла в свою спальню.
Не побачивши валізки на місці, вона почала розгублено, а потім уже гарячково шукати, аж доки не переконалася остаточно, що гроші зникли. Пояснення могло бути одне: їх украли. Перша думка її була: викликати поліцію! Але уявивши, що вона зможе сказати слідчим, герцогиня Кройдонська дико, істерично зареготала.
"Якщо поспішаєш – на ліфт ніколи не розраховуй", – подумав герцог Кройдонський.
Він уже, здавалося, кілька хвилин чекав ліфта на площадці свого поверху. Та коли, нарешті, кабіна спустилася й двері її розчинилися, герцог ще хвильку постояв, вагаючись; йому здалося, що він почув крик своєї дружини.
Переборовши бажання повернутися, він увійшов у кабіну ліфта номер чотири.
Всередині було вже багато людей, серед них – вродлива білява дівчина й старший розсильний готелю, який упізнав герцога.
– Добридень, ваша світлість.
Герцог Кройдонський неуважливо кивнув, і двері ліфта зачинилися.
10
Протягом цілої ночі й ранку Ключник Мілн переконував себе, що це – не галюцинація, а правда. Спочатку, побачивши гроші, що їх він, сам того не знаючи, виніс із Президентського люкса, Ключник вирішив, що снить, і кілька разів обійшов свій номер, намагаючись, прокинутися. Та даремно: виходило так, ніби йому сниться, що він не снить. До ранку ошалілий Ключник не заплющував очей, і тільки коли почало розвиднюватися, упав у ліжко й заснув як убитий.
Та навіть під час цього напівмарення Ключник – така вже була в нього вдача – часу не марнував.
На випадок, якщо це все-таки не сон і йому справді так неймовірно пощастило, він обмірковував план дальших дій і запобіжні заходи. Ще ніколи в житті Ключникові – а він був рецидивіст із стажем – не потрапляла до рук така здобич: п'ятнадцять тисяч готівкою! І головне, щоб із цим багатством ушитися подалі звідси, треба розв'язати лише дві проблеми. По-перше, коли і як вибратися із "Сейнт-Грегорі". По-друге – як винести звідси гроші.
Все це він за ніч детально обміркував.
Готель треба залишити, не привертаючи до своєї особи зайвої уваги. Це означає: виписатись, як заведено, й оплатити рахунок. Інакше може діяти тільки дурень – втеча була б рівнозначна визнанню, що ти злодій, і тебе неодмінно почали б шукати.
Хоч як кортіло Ключникові залишити готель негайно, він вирішив не робити цього.