"Може, барон, – думав він, – просто не хоче мене бачити? Ха! В такому разі нехай сам розплачується з лихварями і замикається від них на чотири замки…"
Він повернувся додому.
Барон справді збирався поїхати на село і трохи нездужав, але не був хворий. Рана на обличчі гоїлась повільно не тому, що була небезпечна, а тому, що організм барона був дуже розладнаний. Під час візиту Вокульського він був закутаний, як стара баба на морозі, і не лежав у ліжку, а сидів у кріслі, коло нього ж був не лікар, а граф Літииський.
Він якраз скаржився графові на жалюгідний стан свого здоров'я.
– Хай би його чорт узяв, таке паскудне життя. Батько залишив мені в спадщину півмільйона карбованців, а на додачу чотири хвороби, кожна з котрих варта мільйона…
Та й незручно ж без окулярів!.. І от уявіть собі, граф: гроші розійшлися, а хвороби зостались. А я ще сам собі нажив кілька хвороб та трохи боргів, от і виходить: як тільки вдряпнешся шпилькою, так і посилай за нотаріусом та замовляй трупу.
– Те-ек, – озвався граф. – Проте я не думаю, щоб ви в такій ситуації тратились на нотаріусів.
– Власне кажучи, найбільше я витрачаюсь на судових виконавців…
Розповідаючи, барон пильно прислухався до розмови в передпокої, але нічого не міг зрозуміти.
Нарешті почувши, що двері зачинились, грюкнув-засув, забряжчав ланцюжок, він раптом загорлав:
– Константій!..
Через якийсь час увійшов слуга, зовсім не поспішаючи на поклик свого пана.
– Хто там був?.. Певне, Гольдцигер… Я ж тобі казав, щоб ти з цим негідником не заходив ні в які розмови, а хапав за комір і викидав на сходи. Уявіть собі, граф, – звернувся він до Літинського, – цей підлий єврей чіпляється до мене з сфальшованим векселем на чотириста карбованців і має нахабство вимагати, щоб я заплатив!
– Треба подати в суд, те-ек…
– Не буду я подавати! Я не прокурор, і не мій обов'язок ловити шахраїв. До того ж я не хочу бути ініціатором згуби якогось бідолахи, котрий, напевне, тяжко працює ночами, фальшуючи чужі підписи… Я чекаю, поки Гольдцигер подасть в суд, а потім, нікого не обвинувачуючи, заявлю, що підпис не мій.
– А то був не Гольдцигер, – зауважив Константій.
– А хто ж?.. Управитель? Кравець?
– Ні… Оцей пай, – сказав слуга й подав баронові візитну картку. – Він порядний чоловік, але я його вигнав, коли ви так веліли…
– Що?.. – спитав граф, подивившись на картку. – Ви сказали не приймати Вокульського?..
– Так, – підтвердив барон. – Таємна особа, в усякому разі… не для нашого товариства.
Граф Літииський здивовано відкинувся на кріслі.
– Не сподівався я, що ви такої думки про нього…
– Прошу не брати того, що я сказав, у ганебному розумінні, – поспішив пояснити барон. – Вокульський не зробив нічого поганого, а так… невелике свинство, яке можна допустити в торгівлі, але не в товаристві…
Граф з крісла, а Констаитій з порога пильно дивились на Кшешовського.
– От подумайте самі, граф, – говорив далі барон. – Скакового коня я відпродав пані Кшешовській (моїй законній дружині перед богом і людьми) за вісімсот карбованців. Пані Кшешовська на злість мені (не знаю навіть за що!) вирішила неодмінно цього коня продати. А тут і трапився покупець, пан Вокульський, який, скориставшись запальністю жінки, вирішив заробити на коні… двісті карбованців!., бо дав за нього тільки шістсот…
– Він мав право, те-ек!.. – зауважив граф.
– Ах, боже мій!.. Я знаю, що мав право..: Але чоловік, який на показ викидає тисячі карбованців, а десь тихенько заробляє на істеричці двадцять п'ять процентів, це чоловік поганого тону… Це не джентльмен. Злочину він не зробив, але подивіться, як нерівно він ставиться до людей. Він схожий на людину, яка дарує знайомим килими та шалі, а в незнайомих тягає з кишені носові хустки. Скажіть, що не так…
Граф деякий час мовчав, потім озвався:
– Те-ек… Але чи правда це?
– Щира правда. Переговори між цим паном і Кшешовською вів мій Марушевич, від нього я все це й знаю.
– Те-ек. В усякому разі, пан Вокульський – хороший комерсант і справи нашої спілки поведе добре…
– Якщо тільки не обшахрує вас…
Тим часом Константій, що й досі стояв на порозі, жалісно похитав головою і, втративши терпець, заговорив:
– Ех!.. І що ви вигадуєте?.. Тьху… ну просто, як мала дитина…
Граф з цікавістю поглянув на нього, а барон вибухнув:
– А ти, йолопе, чого обзиваєшся, коли тебе не питають?..
– Звісно, що обзиваюсь, бо ви й робите й говорите, як мала дитина! Я тільки лакей, але швидше повірю такому, який дає за візит два карбованці, а не такому, котрий позичає у мене по три карбованці й не поспішає оддавати. Отак воно й є: пан Вокульський сьогодні дав мені два карбованці, а пан Марушевич…
– Геть!.. – вереснув барон, – хапаючись за графин, побачивши якого, Константій вирішив краще сховатись за двері. – От чортів холуй!.. – додав барон, видно, дуже зіритований.
– Вам подобається той Марушевич? – спитав граф.
– Авжеж, він чесний хлопець. З якої тільки халепи він мене не вирятовував!.. Скільки разів доводив мені свою майже собачу відданість!..
– Те-ек!.. – замислено пробурмотів граф. Він посидів ще кілька хвилин мовчки й нарешті попрощався.
Йдучи додому, граф Літинський кілька разів повертався думкою до Вокульського. Він вважав природним те, що купець заробляє навіть на скаковому коні, але такі операції йому не подобались, і вже зовсім не виправдував він Вокульського за те, що той знається з Марушевичем, суб'єктом, безумовно, підозрілим. "Звичайний собі парвеню, скоробагатько, – вирішив граф. – Передчасно ми почали ним захоплюватись, хоч… справи спілки він може провадити… Звичайно, під нашим пильним контролем".
Через кілька днів, о дванадцятій годині, Вокульський одержав два листи: одного від пані Мелітон, другого – від князевого адвоката. Він нетерпляче розпечатав першого, в якому пані Мелітон коротко писала: "Сьогодні в Лазенках, у звичайний час". Він прочитав його двічі, потім неохоче взявся до листа адвоката, який запрошував його теж сьогодні, на одинадцяту годину на нараду в справі купівлі дому Ленцьких. Вокульський з полегкістю зітхнув: встигне.
Рівно об одинадцятій він був у кабінеті адвоката, де вже застав старого Шлангбаума. Він мимоволі зауважив, що сивоволосий єврей солідно виглядає на тлі коричневих меблів та шпалерів, а адвокатові дуже личать капці з коричневого сап'яну.
– Вам щастить, пане Вокульський, – звернувся до нього Шлангбаум. Ви тільки надумали купити будинок, а будинки одразу дорожчають. Даю вам слово, що за півроку ви повернете собі вкладені в той будинок гроші, та ще й заробите. Ну, а я коло вас…
– Ви так думаєте? – неуважно озвався Вокульський.
– Я не думаю, – сказав Шлангбаум, – я вже заробляю. – Вчора адвокат баронеси Кшешовської позичив у мене десять тисяч карбованців до Нового року й дав вісімсот карбованців процентів.
– Що ж, у неї теж немає грошей? – спитав Вокульський адвоката.
– У неї є в банку дев'яносто тисяч карбованців, але барон заборонив їх видавати. Непоганий шлюбний контракт він уклав, га?.. – засміявся адвокат. – Чоловік забороняє жінці брати гроші, які є її безперечною власністю; в той час як сам учинив позов про розділ майна… Мені таких контрактів писати не доводилось, ха-ха!.. – сміявся адвокат, потягуючи дим з бурштинового цибуха.
– Пане Шлангбауме, – питав Вокульський, – а нащо баронеса позичила у вас ті десять тисяч?
– Ви не розумієте? – відповів Шлангбаум. – Будинки дорожчають, і адвокат пояснив баронесі, що менш як за сімдесят тисяч карбованців вона будинку Ленцьких не купить. Вона б хотіла купити за десять тисяч, але що ж ти вдієш…
Адвокат сів за стіл і взяв слово.
– Отже, шановний пане Вокульський, будинок панства Ленцьких (він легенько вклонився) купую для вас не я, а присутній тут (він знову вклонився) пан С.Шлангбаум…
– Можу купити, чому б ні? – пробурмотів Шлангбаум.
– Але не менш, як за дев'яносто тисяч, – нагадав Вокульський, – причому мусять бути кон-ку-рен-ти, – підкреслив він.
– Чому б ні? Це не мої гроші!.. Якщо хочете їх платити, то будете мати конкурентів… Якби я мав стільки тисяч карбованців, скільки тут, у Варшаві, можна знайти для всякого діла дуже порядних людей, до того ж католиків, то я був би багатший за Ротшільда.
– Отже, будуть пристойні конкуренти, – повторив адвокат. – Прекрасно. Зараз я передам панові Шлангбаумові гроші…
– Це непотрібно, – сказав Шлангбаум.
– А потім ми складемо актика, за яким шановний пан С.Шлангбаум позичково одержує від вельмишановного пана Вокульського дев'яносто тисяч карбованців, яка сума забезпечується новопридбаним будинком. Якщо ж пай С.Шлангбаум до дня 1 січня 1879 року вищезазначеної суми не поверне…
– І не поверну…
– В такому разі куплений ним будинок вельмишановного пана Ленцького переходить у власність шановного пана Вокульського.
– Хоч би й зараз… Я туди й не загляну, – відповів Шлангбаум, махнувши рукою.
– Чудово! – вигукнув адвокат. – Завтра ми матимемо актика, а за тиждень… десять днів і будинок. Тільки коли б ви, шановний пане Станіславе, не втратили на цьому ділі тисяч десять-п'ятнадцять.
– Тільки виграю, – відповів Вокульський і попрощався з адвокатом і Шлаигбаумом.
– Ага, одну хвилинку, – сказав адвокат, проводжаючи Вокульського до передпокою. – Наші графи вирішили увійти членами до спілки, але трохи зменшують паї і вимагають якнайпильнішого контролю.
– Це правильно.
– Особливо обережним став граф Літинський. Не розумію, що з ним сталося…
– Він дає гроші, через те й обережний, поки давав тільки слово, був сміливіший.
– Ні, ні, ні! – перебив його адвокат. – Щось воно не те, і я все це взнаю… Хтось нам напаскудив…
– Не нам, а мені, – усміхнувся Вокульський. – Кінець кінцем мені однаково, і я не сердився б, якби ці панове зовсім не вступали до спілки…
Він ще раз попрощався з адвокатом і поспішив у магазин. Там знайшлося кілька невідкладних справ, які затримали його несподівано довго. В Лазенки він прибув аж о пів на другу.
Прохолода парку не тільки не заспокоїла його, э ще більше збудоражила. Він ішов так швидко, що часом думав: чи не привертав цим уваги прохожих? Тоді він уповільнював крок, відчуваючи, як груди його от-от розірвуться від нетерплячки.
– Мабуть, я вже їх не зустріну!.. – в розпачі повторював він.
Нарешті коло ставка, на тлі зелених клумб, він помітив попелясту накидку панни Ізабелли.