Він розплющив очі, швидко підвівся й сів на ліжку і, кліпаючи очима, почав обдивлятися навколо.
— Слава Ісусу Христу!.. Як ви себе почуваєте? — спитала княгиня.
Але він, очевидно, ще не зовсім опам'ятався, бо дивився на неї, немов не впізнавав, і через деякий час вигукнув:
— Сюди! Сюди! Розкопайте замет!
— Заспокойтесь, бога ради, ви вже в Цеханові! — знов озвалася княгиня.
Юранд наморщив чоло, як людина, якій трудно щось пригадати, і відповів:
— В Цеханові?.. Донька чекає і... князь з княгинею... Данусько! Данусько!..
І раптом заплющивши очі, Юранд знову впав на постіль. Збишко і княгиня злякалися, чи він, бува, не вмер, але в ту ж мить Юранд почав рівно й глибоко дихати, як людина, що поринула в міцний сон.
Отець Вишонек приклав пальця до вуст і дав рукою знак, щоб його не будити, потім шепнув:
— Може, він отак проспить цілий день.
Так, але що він сказав? — запитала княгиня.
Сказав, що дочка чекає його в Цеханові,— відповів Збишко.
Бо ще не опам'ятався,— пояснив ксьондз.
XXVIII
Отець Вишонек побоювався, що й після другого пробудження Юранд ще довго може не опам'ятатися, а тимчасом обіцяв княгині і Збишкові сповістити їх, як тільки старий рицар заговорить, і коли вони вийшли, він також пішов на спочинок. Юранд прокинувся аж на другий день свят перед самим полуднем, але зате цілком притомний. Княгиня і Збишко були при цьому присутні. Він сів на ліжку, подивився на неї, впізнав і промовив:
Милостива пані... Ради бога, значить, я в, Цеханові?
І проспали свято,— відповіла княгиня.
Мене присипав сніг. Хто мене врятував?
Оцей рицар: Збишко з Богданця. Пам'ятаєте, в Кракові...
Юранд якийсь час дивився своїм здоровим оком на юнака і сказав:
— Пам'ятаю... А де Дануська?
Хіба вона не їхала з вами? — спитала занепокоєна княгиня.
Як же вона могла їхати зо мною, коли я до неї їхав?
Збишко й княгиня перезирнулися, гадаючи, що Юранд і досі говорить з гарячки, потім княгиня сказала:
Ради бога, опам'ятайтесь! Хіба дівчини не було з вами?
Дівчини? Зі мною? — здивовано спитав Юранд.
Бо ваші люди всі загинули, а її між ними не знайшли. Чому ви її залишили в Спихові?
Він повторив ще раз, але з тривогою в голосі:
— В Спихові? Та вона ж у вас, милостива пані, а не в мене!
Та ви ж прислали за нею в лісовий палац людей з листом!
Во ім'я отця й сина! — відповів Юранд. — Нікого я не посилав.
Княгиня раптом зблідла.
Що ж це таке? — сказала вона. — Ви певні, що говорите при своїй пам'яті?
Ради господа милосердного, де дівчина? — закричав, зриваючись з постелі, Юранд.
Почувши це, отець Вишонек швидко вийшов з кімнати, а княгиня говорила далі:
— Слухайте: за Данусею прибув до лісового палацу збройний загін з листом від вас. В листі було написано, що вас під час пожежі придушило балкою... що ви напівосліпли ї хочете бачити дочку... І вони взяли Дануську й поїхали...
— Горе! — вигукнув Юранд.— Богом присягаюся, ніякої пожежі в Спихові не було, і я не посилав по дочку!
В цей час повернувся ксьондз Вишонек з листом, подав його Юрандові й запитав:
Це не ваш ксьондз писав?
Не знаю.
А печать? "
Печать моя. Що написано в листі?
Отець Вишонек прочитав листа. Юранд слухав, хапаючись за волосся, потім сказав:
— Лист фальшивий!...Печать підроблена! Горе моїй душі! Вони викрали дівчину й занапастять її!
— Хто?
Хрестоносці!
Рани господні! Треба сказати князеві! Нехай шле послів до магістра!—вигукнула княгиня.— Господи милосердний, рятуй її і допоможи...
Сказавши це, вона з криком вибігла з кімнати. Юранд схопився з постелі й гарячково почав натягати одежу на свою могутню постать. Збишко сидів, немов скам'янілий, і лише через деякий час зловісно заскреготав зубами.
— Звідки ви знаєте, що її схопили хрестоносці? — спитав ксьондз Вишонек.
Присягаюсь муками господніми!
Чекайте... Може бути. Вони приїжджали до лісового палацу скаржитись на вас... Вимагали відплати...
— Вони її й схопили! — раптом вигукнув Збишко. Сказавши це, він вибіг з кімнати, подався до стайні
і наказав запрягати сани й сідлати коні, сам добре не знаючи, нащо так робить. Вій тільки розумів, що треба рятувати Данусю, треба їхати негайно, хоч би й у саму Пруссію, і там вирвати її з ворожих рук або загинути.
Потім повернувся в кімнату сказати Юрандові, що зброя й коні зараз будуть готові. Збишко був певний, що Юранд поїде з ним. В серці його вирував гнів, біль і жаль, але разом з тим він не втрачав надії: йому здавалося, що вдвох з грізним рицарем із Спихова вони зможуть добитись усього—навіть ударити на всю збройну силу хрестоносців.
У кімнаті, крім Юранда, отця Вишонека і княгині, Збишко застав князя, пана де Лорша, а також старого пана з Длуголясу, якого князь запросив на нараду як чоловіка розумного, що добре знав хрестоносців, у яких довгі роки перебував у неволі.
Треба починати обачно, щоб надмірною запальністю не зіпсувати справи й не занапастити дівчини,— говорив пан з Длуголясу.— Треба негайно надіслати магістрові скаргу; якщо ваша князівська милость дасть до нього листа, то я з ним поїду.
Листа я дам, і ви з ним поїдете,— сказав князь. — Присягаюсь богом і святим хрестом, не дамо дівчині загинути. Магістр боїться війни з польським королем і старається привернути на свій бік мене і мого брата Семка... Звичайно, що її викрали не з його наказу, і він звелить її віддати.
А коли з його наказу? — спитав ксьондз Вишонек.
Хоч він і хрестоносець, але порядніший за інших,— відповів князь,— і, як я вам сказав, швидше хотів би мені догодити, аніж розгнівити. Могутність Ягелла — не жарти... Заливали вони нам сала за шкуру, поки могли, а тепер догадалися, що коли й ми, мазури, допоможемо Ягеллові, то буде їм погано...
Знову заговорив пан з Длуголясу:
— Це правда. Хрестоносці навмання нічого не роблять, і я так думаю, коли вони викрали дівчину, то тільки для того, щоб вирвати в Юранда з рук меч і або взяти викуп, або обміняти її.
Він звернувся до пана із Спихова:
Кого ви маєте зараз у полоні?
Де Бергова,— відповів Юранд.
Це хтось значний?
Видно, що значний.
Пан де Лорш, почувши ім'я де Бергова, почав розпитувати про нього і, дізнавшись у чому річ, сказав:
— То родич графа Гельдернського, великого їх добродійника, і з заслуженого в Ордені роду.
Це правильно, —сказав пан з Длуголясу, переклавши присутнім його слова: — Де Бергови посідали високі посади в Ордені.
— Ото ж бо Данфельд і де Леве так допоминались за нього,— сказав князь.— У них тільки й мови було, що де Бергова треба звільнити. Богом присягаюся, вони для того викрали дівчину, щоб визволити де Бергова.
— Значить, вони її повернуть, — сказав ксьондз.
Але краще було б знати, де вона, — сказав пан з Длуголясу.— Бо, припустимо, що магістр спитає: кому маю наказати, щоб її віддав? Що ми йому скажемо?
Де вона? — сказав глухо Юранд —Вже ж, певне, не тримають її на пограниччі, бо бояться, щоб я не одбив, а завезли десь на Віслу або й до моря.
Збишко сказав:
— Знайдемо її й одіб'ємо.
А князь раптом вибухнув довго стримуваним гнівом: — 3 мого палацу викрали дівчину, псявіри, образили мене, і я їм цього не подарую, поки живий. Досить з мене їхньої зради! Досить наскоків! Краще вовкулаків мати сусідами, ніж їх! Тепер магістр мусить покарати цих комтурів і прислати до мене послів з перепрошенням. Інакше я розішлю віці.
Він ударив кулаком об стіл і додав:
— Ого! За мною рушить брат з Плоцька, і Вітольд, і вся сила короля Ягелла. Годі потурати хрестоносцям! Вже б і святому терпець урвався. З мене досить!
Всі замовкли, чекаючи, поки вгамується його гнів.
Ганна Данута була рада, Що князь так близько взяв до серця справу Данусі, бо знала, що він був терплячий; але й наполегливий, і коли вже до чогось брався, то доводив діло до кінця.
Потім став говорити ксьондз Вишонек.
Колись в Ордені панував послух,—сказав він;— і жодний комтур без дозволу капітулу й магістра не смів нічого робити на свій розсуд. Тому бог і віддав у їхні руки такі великі землі й дав їм таку силу, яка перевищує всяку іншу в світі. Але тепер нема між ними ні послуху, ні правди, ні честі, ні віри. Нема нічого, крім зажерливості й вовчої люті. Як же їм коритися наказам магістра чи капітулу, коли вони й заповідей господніх не виконують? Кожен сидить у своєму замку, немов удільний князь, один одному допомагає робити злочини. Поскаржимось магістрові, а вони відмовляться. Магістр накаже їм віддати дівчину, а вони не віддадуть або скажуть: "У нас її нема, ми її не викрадали". Він накаже їм присягнути, то й присягнуть. Що Нам тоді робити?
Що робити?— сказав пан з Длуголясу.—Нехай Юранд їде до Спихова. Якщо вони викрали її для того, щоб обміняти на де Бергова, то дадуть про це знати, і не комусь іншому, а тільки Юрандові.
— Схопили її ті, що приїжджали до лісового палацу,—сказав ксьондз.
Тоді магістр віддасть їх до суду або накаже сТати з Юрандом на бій.
Вони повинні битися зі мною, бо я перший їх викликав! — вигукнув Збишко.
Юранд відняв руки від обличчя й запитав: — Хто був у лісовому палаці?
Був Данфельд і старий де Леве та два брати: Готфрід і Ротгер,— відповів ксьондз.— Вони скаржились і хотіли, щоб князь наказав вам випустити Бергова з неволі. Але князь, дізнавшись від де Фурсі, що німці напали на вас перші, вилаяв їх і відпустив ні з чим.
Їдьте до Спихова,—сказав князь,—вони з'являться туди. Досі вони не могли зробити цього тому, що зброєносець молодого рицаря викрутив Данфельдові руку, коли возив їм виклик. Їдьте до Спихова, а коли з'являться, дасте мені знати. Дочку вони вам за де Бергова віддадуть, але від помсти я не відмовлюся, бо, викравши її з мого дому, вони образили мене.
Гнів знову почав збурювати князя, бо хрестоносці справді вичерпали його терпіння, і він додав:
— Ну, дмухали вони на вогонь та й дмухали, але кінець кінцем морди собі пообсмалюють,
— Відмовляться,—повторив ксьондз Вишонек.
— Якщо вони скажуть Юрандові, що дівчина у них, то вже не зможуть відмовитись,— трохи нетерпляче сказав Миколай з Длуголясу.—Звичайно, вони не тримають її на пограниччі, а, як слушно вважає Юранд, вивезли її в який-небудь, далекий замок або й до моря, але коли буде доведено, що то вони, то перед магістром уже відмовитись не зможуть.
Юранд почав, повторювати якимсь дивним і страшним голосом:
— Данфельд, Леве, Готфрід і Ротгер...
Миколай з Длуголясу ще порадив послати, бувалих і спритних, людей в Пруссію, щоб вони вивідали в Щит: ні та Інсборку, чи є там Юрандівна, а коли нема, то куди її вивезли.