Всюди він побачив очі, втуплені в нього, голови піднесені, ніздрі розширені — так наче кожен чувся на силі сам один направити кривди, заподіяні його народові.
— Якщо Великий Дух дав різні мови своїм червоним дітям, — вів далі Магуа тихим сумним голосом, — то це для того, щоб усі тварини могли розуміти їх. Декотрих він помістив серед снігів разом з їхнім братом — ведмедем. Декотрих — близько призахідного сонця, на дорозі до багатих ловецьких грунтів. Декотрих — у краю біля солодких вод. Але найбільшому й иайлюбішому своєму людові він подарував піщані землі над Солоним озером. Чи знають брати мої, як зветься цей народ обраний?
— Це ленапи! — вигукнуло водночас яких двадцятеро голосів.
— Так, це ленні-ленапи, — потвердив Магуа, схиляючи голову наче з пошани до колишньої їхньої величі. — Це були племена ленапів. Сонце сходило з-за солоної води й сідало за солодку воду і ніколи не крилося їм з очей. Та чи ж треба мені, лісовому гуронові, розповідати перед мудрим народом його історію? Чи ж треба нагадувати про їхні кривди, про давню їхню велич, про їхні подвиги й славу, про їхнє щастя і втрати, поразки й лиха? Хіба ж немає серед вас того, хто бачив це на власні очі й знає, що все це правда? Я скінчив. Язик мій змовк, бо серце моє наче з олива. Я слухаю.
Коли голос промовця раптом стих, обличчя кожного обернулось у бік усіма шанованого Таменунда. Відтоді, як патріарх сів, і дотепер він ані губ не розтулив, ані якого знаку життя не подав. Він сидів, немічно схилившись, і, здавалося, зовсім і не помітив стрілецького герцю, де розвідник так переконливо задемонстрував свою вмілість. Але добре розмірений голос Магуа мовби розбудив у ньому свідомість, і раз-другий він навіть підвів голову, наче прислухаючись. А коли лукавий гурон назвав його народ на ймення, старий звів повіки і подививсь на стовковище тьмяним безживним поглядом привида. По цьому він спробував підвестись, і коли двоє товаришів його підтримали, таки звівся на рівні ноги. Дарма що він хитався з кволості, але одразу набув владної постави.
— Хто тут каже за дітей ленапів? — запитав він глибоким горловим голосом, що лунко прокотився серед мертвої тиші. — Хто тут згадує минуле? Хіба яйце не стає хробаком, хробак — метеликом, щоб загинути потім? Навіщо згадувати делаварам про добро, що минулося? Ліпше дякуймо Маніто[32] за те, що нам лишилось.
— Це каже вайандот, друг Таменунда, — промовив Магуа, підступаючи ближче до підвищення, де стояв патріарх.
— "Друг!" — повторив мудрець, насуплюючи брови, від чого його обличчя посуворішало, хоч це була тільки тінь тої грізної суворості, що притаманна була йому за мужніх літ. — Хіба мінги владарі всієї землі? Що сюди привело гурона?
— Справедливість. Його бранці в його братів, і він прийшов забрати своє добро.
Таменунд обернув голову до одного з своїх двох супутників і вислухав коротке пояснення. Тоді глянув на прохача й пильно в нього вдивився. За хвилину він сказав — тихо й наче знехотя:
— Справедливість — це закон Великого Маніто. Діти мої, нагодуйте чужинця. А потім, гуроне, забереш своє добро й одійдеш.
Винісши цей урочистий вирок, патріарх сів і знов заплющив очі, наче йому любіш було з образами минулого, аніж із довколишньою дійсністю. Супроти його ухвали жоден делавар не наважився й уст розтулити, не те що опір їй чинити. Отож тільки Таменунд прорік свої слова, як четверо чи п'ятеро молодих вояків ступили поза Гейворда з розвідником і в млин ока спритно зв'язали їм руки. Данкен був так заклопотаний напівпритомністю Еліс, що не встиг і зауважити, як це сталось, а розвідник, — з поваги до делаварів, хай навіть і ворожих, — свідомо їм не противився. Хоча, правда, якби він повністю зрозумів, що було сказано, то, мабуть-таки, повівся б інакше.
Магуа тріумфуюче оглянув натовп і заходився коло свого плану. Бачивши, що обоє бранців уже безборонні, він перевів очі на ту, що її цінував найдорожче. Кора зустріла його погляд спокійно й твердо, аж навіть гурон на хвильку завагався. Але зараз же пригадавши свій випробуваний підступ, він схопив Еліс із рук вояка, котрий її підтримував, кивнув Гейвордові рушати за собою і помахом руки наказав юрбі розступитись. Кора, одначе, всупереч його сподіванням, кинулась до ніг патріархові й голосно вигукнула:
— Справедливий і шани гідний делаваре, до твоєї мудрості й влади вдаємося по милосердя! Не вір цьому підступному й безжальному потвориську, — спраглий крові, він брехнями труїть тобі вуха! Ти довго жив на світі, бачив чимало зла, і знаєш, як полегшити долю нещасних.
Старий насилу розплющив очі й знову подивився на стовпище. Коли високий тон голосу дівчини дійшов йому до слуху, він звільна повернув голову в її бік і так застиг поглядом. Кора вклякла перед ним, руки склала на грудях, а очі мало не побожно звела до прив'ялого, але все ще величного обличчя вождя. Вся вона була немов чудовне втілення жіночості. Поволі на обличчі старого зайшли зміни: подив заступив пустку, лице заясніло тим юнацьким запалом та розумом, що сто літ тому надихали ціле делаварське плем'я. Легко підвівшись без нічиєї допомоги, він запитав несподівано дужим голосом:
— Хто ти?
— Жінка. З ненависної раси, коли хочеш знати, бо англійка. Але жінка, що не заподіяла тобі ніякої шкоди і не заподіяла б твоєму народові, хоч би й могла. Жінка, що благає порятунку.
— Скажіть мені, мої діти, де стоять табором делавари? — хрипко звернувся старий до індіян, усе не відриваючи очей від Кори.
— У горах ірокезів, по той бік чистих джерел Горікену.
— Багато спекотних літ прийшло й минуло, відколи востаннє пив я воду рідної річки, — провадив далі мудрець. — Білі люди завше були спраглі, і вони забрали річку собі. То вони й тут нас переслідують?
— Ми нікого не переслідуємо й нічого не домагаємось, — відповіла Кора. — Проти нашої волі опинились ми тут, і єдине, що ми просимо, — відпусти нас у мирі до своїх близьких. Хіба ж ти не Таменунд, батько, суддя і, можна сказати, пророк цього народу?
— Так, я Таменунд, що прожив багато довгих днів.
— Сім років тому один з твого люду опинився на кордоні в руках білого ватага. Він запевняв, що належить до роду шляхетного й справедливого Таменунда. "Іди, — сказав йому білий чоловік. — З поваги до твого родича дарую тобі волю". Ти пам'ятаєш ім'я цього англійського вояка?
— Я пам'ятаю, коли ще був безжурним хлопцем, — мовив патріарх з характерною для похилого віку ясністю споминів, — то стояв на піщаному березі моря і бачив великого човна, з крильми, білішими, як у лебедя, і куди ширшими, ніж орлині крила. І підпливав той човен від сходу сонця…
— Ні, ні! Я не про такий далекий час кажу. Я кажу про милість, що виявив твоєму родичеві мій родич недавно, за пам'яті наймолодшого твого вояка.
— Це було тоді, як англійці билися з голландцями за мисливські грунти делаварів? У той час Таменунд був ватагом і вперше змінив лук на блискавку блідолицих…
— Ні, не тоді, — перепинила Кора ще раз, — не так давно. Я кажу про те, що сталося вчора. Ну певно ж, певно, ти не забув цього!
— Це було тільки вчора, — із зворушливим пафосом підхопив старий, — що діти ленапів панували над світом. Риба в Солоному озері, птахи, звірі, лісові мінги — всі визнавали їх за великих ватагів.
Кора розчаровано схилила голову, силкуючись подолати відчай. А потім знов підвела своє гарне лице й променисті очі і мовила голосом, не менш проникливим, ніж патріархів уже неземний голос:
— Скажи мені, чи Таменунд — батько?
З лагідною усмішкою на збляклому своєму обличчі старий глянув на дівчину із свого підвищення і, повільно обвівши очима тлум людський, відповів:
— Батько всього народу.
— Для себе я не прошу нічого, — мовила Кора далі, конвульсійно притискаючи руки до грудей і опускаючи голову так низько, аж темне й лискуче її волосся, вільно спадаючи на плечі, майже заховало розпашіле обличчя. — Як ти і твій народ, я теж відчуваю на собі прокляття своїх предків. Але онде стоїть дитя, що ніколи досі не зазнало ще небесного гніву. Це донька старого, нещасного чоловіка, дні якого вже близько кінця. Багато, дуже багато є людей, що люблять її і замилувані в ній, і вона занадто добра, занадто дорога багатьом, щоб стати жертвою цього негідника.
— Я знаю, що блідолиці горді й ненаситні. Я знаю, що вони хочуть не тільки всю землю собі підбити, але й уважають найпідлішого з білих кращим за будь-якого ватага індіянського, — повагом мовив старий Таменунд, ані гадки не маючи, що погноблена соромом дівчина трохи не до землі схилила голову. — Собаки й круки їхні пошаліли б від гавкоту й каркання, перше ніж пустили б вони жінку не такої білої шкіри, як сніг, до свого вігваму. Але нехай не хваляться занадто голосно перед лицем Маніто. Вони ввійшли до цього краю із сходу сонця, та можуть вийти із заходу. Я часто бачив, як сарана пожирає листя дерев, але щоразу навесні вони квітли знову.
— Це правда. Але чому так — цього нам не дано знати, — сказала Кора, тяжко зітхаючи, немов аж тепер приходила до тями. Вона піднесла голову, струснула назад кучму волосся і, сама з іскристими очима, що різко виділялись на смертельно блідому обличчі, мовила далі: —Однак є тут ще один з твого народу, хоч його сюди чомусь не приведено. Вислухай його, перше ніж дозволиш відійти переможному гуронові.
Помітивши, що Таменунд непевно якось роззирається, один з його супутників сказав до нього:
— Це змій, червоношкірий на службі в англійців. Ми піддамо його тортурам.
— Нехай він прийде, — наказав мудрець.
І знов Таменунд тяжко сів, а тиша запала така глибока, поки молоді вояки виконували його короткий наказ, що чути було шелест листя в навколишньому лісі під легким повівом вранішнього вітру.
РОЗДІЛ XXX
Відмовите — плюю я на законі
Тоді в Венеції безсиле право.
Де ж присуд ваш? Скажіть, чи я діждуся?
В. Шекспір, "Венеціанський купець"
Непорушна тиша тяглася кілька тривожних хвилин. Аж ось натовп сколихнувся, розступивсь і знов замкнувся, залишивши Анкеса в живому людському кільці. Очі всіх, що досі вдивлялися в риси мудреця, джерело їхнього пізнання, враз перекинулись на бранця, що його смагляву, струнку й граційну постать вони не могли не подивляти. Та самовладання юного могіканина ніщо не годне було порушити — ані увага, на нього звернена, ані доля, що його чекала.