– Або я керуватиму готелем, або ні".
Монреальський бізнесмен подався вперед над столом.
– Тоді поясніть, будь ласка, свою позицію.
Відкинувши вагання, Пітер вирішив іти ва-банк.
– Моя позиція дуже проста. Я погоджуся на посаду віце-президента лише в тому разі, якщо готель відмовиться від політики сегрегації.
– Може, вам варто було б добре поміркувати, перше ніж диктувати свої умови?
– Очевидно, – спокійно сказав Пітер, – ваше запитання пояснюється тим, що вам відомі деякі факти з мого послужного списку?
– Маєте рацію, – кивнув містер Демпстер.
Пітер помітив, що Крістіна пильно дивиться йому в очі й подумав: "Цікаво, що вона зараз хотіла б мені сказати". Вголос він промовив:
– Я все обміркував. І вважаю своїм обов'язком повідомити вас, на чому я стою.
Містер Демпстер знову взявся за свої окуляри. Тепер він звертався вже до присутніх.
– Звичайно, тверді переконання в усіх нас можуть викликати тільки повагу. Та все-таки мені здається, що остаточне розв язання даної проблеми варто на деякий час відкласти. Якби містер Макдермот погодився, ми могли б повернутися до розгляду її, скажімо, за місяць чи за два.
"Якби містер Макдермот погодився…" Отже, подумав Пітер, цей хитрюга відкриває мені шлях до відступу. Радить скористатися із старого, знайомого прийому: спочатку ти декларуєш свої погляди, присипляєш власне сумління, а потім ідеш на зовсім маленьку поступку. Розумний компроміс між розумними людьми. "Ми могли б повернутися до розгляду цієї проблеми…" Як це добропристойно, як мудро! Хіба ж не властиво цивілізованій людині обирати поміркований, ненасильницький спосіб дій! Візьми хоча б дантистів. Сьогодні на адресу готелю від них надійшов офіційний лист з резолюцією, що засуджувала готельну адміністрацію за інцидент з доктором Ніколасом.
З другого боку, готель і справді перебуває в скрутному становищі, а зміна керівництва спричинить безліч нових ускладнень. Тож чи варто вигадувати додаткові? Може, справді треба трохи почекати?
Отже, чекати? Але доки? Чи настане колись мить, коли ти скажеш: тепер можна все ламати й будувати наново? Завжди знаходиться сила-силенна причин для того, щоб чогось не робити. Пітер згадав, що недавно чув від когось ці слова. Але від кого?
Від доктора Інгрема. Від запального голови з'їзду дантистів, який зрікся цієї посади, бо не хотів зраджувати своїх принципів.
"Час від часу треба зважувати, що тобі дорожче, – казав доктор Інгрем. – Те, чого ти хочеш, чи те, в що ти віриш… Ви, однак, не зробили цього, Макдермоте, коли мали нагоду. Для вас більше важили інтереси готелю, ваша робота… Але іноді доля дає нам ще один шанс.
І от цього другого шансу раджу вам уже не пропускати".
– Містере Демпстер, – сказав Пітер. – Закон про громадянські права сформульований ясно й недвозначно. І хоч би як ми намагались обминати його, рано чи пізно нам однаково доведеться йому підкоритися.
– Наскільки мені відомо, – зауважив монреалець, – деякі штати відкидають його на тій підставі, що він порушує їхні права.
Пітер нетерпляче похитав головою і, звертаючись до всіх учасників наради, промовив:
– Я вважаю, що в своїй роботі ми мусимо зважати на вимоги часу. Одна з головних вимог нашого часу народжена боротьбою за громадянські права. Куди краще буде, якщо ми зрозуміємо й добровільно виконаємо цю вимогу – не чекаючи, доки нас до цього змусять. Я вже заявив, що ніколи більше ні я, ні мої підлеглі не робитимуть того, що було зроблено з доктором Ніколасом, і відступатись від своїх слів не збираюся.
Уоррен Трент чмихнув.
– Не всі кольорові будуть докторами Ніколасами!
– Ми й тепер не пускаємо в готель усіх без винятку, містере Трент. Своїх правил ми будемо дотримуватися й далі, але на колір шкіри більше не зважатимемо.
– Попереждаю – ви дограєтеся до того, що готель збанкрутує.
– Ми вже знаємо, що до цього можна догратися не тільки в такий спосіб.
Уоррен Трент почервонів.
Містер Демпстер, насупившись, промовив:
– На жаль, ми, здається, зайшли у безвихідь. З огляду на вашу позицію, містере Макдермот, нам, можливо, доведеться переглянути… – вперше за весь час монреалець завагався. Він запитливо глянув на Олберта Уеллса.
Відчувши, що тепер усі присутні чекають його рішення, маленький чоловічок покрутився в кріслі і, глянувши просто в очі містерові Демпстеру, сказав:
– Знаєш, Чарлі, хай, мабуть, цей хлопець робить так, як вважає за краще.
Не змінюючи виразу обличчя, Демпстер оголосив:
– Містере Макдермот, ваші умови прийнято.
Нарада, що розпочиналася в такій злагоді, завершилася на досить напруженій ноті. Уоррен Трент спохмурнів і уникав Пітерового погляду. Літній адвокат мав невдоволений вигляд, а його молодший колега демонстрував підкреслену байдужість. Еміль Дюмер серйозно обговорював щось з містером Демпстером. І тільки Олберт Уеллс, здавалось, не надавав інциденту особливого значення.
Крістіна перша вийшла з кабінету. А за хвилину повернулася й поманила Пітера пальцем. Крізь відчинені двері він побачив, що в приймальні сидить його секретарка. Флору могло привести сюди тільки щось надзвичайне. Вибачившись, він вийшов до неї.
На дверях Крістіна тицьнула йому в руку згорнутий папірець і шепнула:
– Прочитаєш потім.
Він кивнув і сховав папірець у кишеню.
– Містере Макдермот, – сказала Флора, – я б не турбувала вас…
– Так-так. Що сталося?
– У вашому кабінеті чекає якийсь чоловік. Робітник, що спалює сміття. Він каже, що виконав ваше прохання й приніс щось дуже важливе. Мені віддати відмовився, сидить і жде вас.
– Скажіть йому, що я зараз же прийду.
– Будь ласка, приходьте швидше, містере Макдермот! – У Флори був дуже збентежений вигляд. – Пробачте, але від цього чоловіка дуже… дуже смердить!
6
За кілька хвилин до полудня довготелесий забарливий робітник – ремонтник на ім'я Біллібой Нобл скочив у неглибокий колодязь шахти підйомника номер чотири. Перед тим він, як і щодня, оглянув і почистив шахтні колодязі ліфтів номер один, два і три. Вважалося, що для такої простої операції ліфт зупиняти не варто, і тому, працюючи, Біллібой бачив, як над головою його то піднімається, то опускається кабіна ліфта номер чотири.
7
Якби на місці Букера Т. була інша людина, думав Пітер Макдермот, якби по закінченні зміни він разом з усіма пішов додому, якби він шукав не так уважно, то цей папірець не лежав би на столі переді мною.
А скільки ще їх можна б нарахувати – отих "якби"!..
Із розмови з Букером Т. Пітер зрозумів, що той віддячує йому за візити в підвал, за вияв симпатії. По закінченні зміни цей чоловік, як виявилося, відмітився на прохідній, удавши, ніби йде додому, а потім повернувся до своєї печі й заходився шукати далі, не сподіваючись навіть, що його понаднормова праця буде оплачена. Коли Пітер викликав Флору й сказав, щоб Букерові Т. заплатили за додаткові години, у того в очах засвітилася така вдячність, що Пітерові аж ніяково стало…
Записка, що лежала перед ним, була датована позавчорашнім днем. Написана рукою герцогині Кройдонської на бланку Президентського люкса, вона давала дозвіл Огілві вивести машину з гаража "о будь-якій годині, зручній для нього".
Пітер уже порівняв почерк. На його прохання Флора принесла папку, в якій лежав лист герцогині з проханням зарезервувати номер, а також кілька інших її записок. Останнє слово, звісно, буде за експертизою, але навіть поверхове зіставлення не залишало ніякого сумніву.
Герцогиня заприсяглася перед поліційними слідчими, що Огілві взяв машину без її дозволу. Вона спростувала свідчення Огілві про те, що вони з чоловіком доручили йому перегнати "ягуар" з Нового Орлеана в Чікаго. Більше того, вона висунула версію, ніби саме Огілві в понеділок увечері збив двох перехожих. Коли ж їй сказали про записку, вона зажадала: "Покажіть її мені!"
Тепер цю записку можна буде їй показати.
Пітер Макдермот добре знався лише на тих розділах юриспруденції, які стосувалися готельного бізнесу. Проте він розумів, що записка герцогині видає її з головою. Йому був ясний також його власний обов'язок – негайно повідомити капітана Йоллеса про знахідку.
І все ж, уже поклавши руку на телефонну трубку, Пітер вагався.
Він не відчував жалю до герцога й герцогині: вони вчинили страшний злочин, а потім ще поглибили свою провину боягузтвом і брехнею. Перед очима в Пітера й досі стояло бачене на старому кладовищі св. Людовіка: жалібна процесія, велика труна, а позад неї – маленька, біла…
Ясновельможне подружжя хотіло обдурити навіть свого співучасника, Огілві. Цей гладун, звісно, негідник, але завинив він менше, ніж герцог з герцогинею. Вони ж спробували зіпхнути все на нього…
Ні, вагання Пітера пояснювалося не співчуттям, а іншим – стародавньою, століттями виробленою традицією, на якій грунтується вся готельна справа, – повагою до постояльця.
Хоч би як скомпрометували себе герцог і герцогиня Кройдонські, для Пітера вони були передусім клієнтами.
Він, звичайно, зателефонує в поліцію. Але спершу він мусить повідомити про це самих пожильців.
Знявши трубку, він назвав номер Президентського люкса.
8
Кертіс О'Кіф особисто замовив по телефону пізній сніданок для себе і для Додо, і страви було подано годину тому. Але ні він, ні Додо майже не торкнулися їх. Посидівши трохи за столом, Додо вибачилася й повернулась до своєї кімнати – пакувати речі: вона мала виїздити за двадцять хвилин, а він – за годину.
Кертіс О'Кіф з раннього ранку був не в гуморі. Пояснював він це провалом своїх планів і тому навіть з богом розмовляв роздратовано й ущипливо.
– Волею твоєю "Сейнт-Грегорі" потрапив у чужі руки, – сказав він у своїй ранковій молитві. – Що ж, задум твій має, очевидно, якусь потаємну мету, незрозумілу навіть таким досвідченим смертним, як раб твій…
Він молився на самоті, не так довго, як завжди, а потім, вийшовши до вітальні, побачив, що Додо пакує не тільки свої, а і його речі. Коли він запротестував, вона попросила:
– Керті, будь ласка, дозволь мені. Подумай сам: коли я цього не зроблю, то хто ж зробить?
Йому не хотілося пояснювати, що жодній з її попередниць не спадало на думку пакувати його валізи; це робила готельна покоївка.
За сніданком Додо спробувала розвіяти гнітючу атмосферу:
– Господи, Керті, ну чого ми хнюпимося? Ми ж не прощаємося назавжди – в Лос-Анджелесі ще стрічатимемось мільйон разів!
Але О'Кіф з власного багатого досвіду знав, що вони не зустрінуться більше ніколи.