Він у повному розумінні слова порядна людина… перепросив панну Ізабеллу. Завтра подякую йому і – хай уже буде так – спробую чимось допомогти. Правда, з таким гультяєм і шалапутом буде нелегко. Але все-таки спробую. Він перепросив панну Ізабеллу, а я виплутаю його з боргів".
Почуття спокою і непохитної певності так торувало над усіма іншими в душі Вокульського, що він, повернувшись додому, замість мріяти (що з ним частенько бувало), взявся до роботи. Дістав грубого зошита, вже на три чверті списаного, потім книжку з польсько-англійськими вправами і заходився виписувати фрази, півголосом повторюючи їх і якнайстаранніше наслідуючи свого навчителя Вільяма Коллінза.
В короткі перерви він думав то про завтрашній візит до барона Кшешовського та про те, як його виплутати з боргів, то про Обермана, якого він врятував від нещастя. "Якщо вдячність має яку-небудь ціну, то я всю вдячність Обермана разом з великим процентом поверну їй…"
Потім йому спало на думку, що ущасливити одну людину – це ще не подарунок, гідний панни Ізабелли. Всього світу вщасливити він неспроможний, але з нагоди ближчого знайомства з панною Ізабеллою варто було б допомогти хоч кільком людям. "Другим буде Кшешовський, – думав він, – але рятувати таких шалапутів – не велика заслуга… Ага!.."
Він ляснув себе по лобі і, облишивши англійські вправи, дістав архів своєї особистої кореспонденції. Це була сап'янова папка, в яку він складав листи за датами їх надходження. На першій сторінці був список адресатів. "Ага! – говорив він. Лист моєї грішниці та її опікунок. Шістсот третя сторінка…"
Він знайшов сторінку й уважно прочитав два листи: один – писаний рівним почерком, другий – немов дитячими кривулями. В першому його повідомляли, що Марія, така-то колись дівчина легкої поведінки, тепер навчилася кравецтва і відзначається побожністю, слухняністю, лагідністю та доброю поведінкою. В другому листі та сама Марія дякувала йому за допомогу і просила підшукати їй яку-небудь роботу. "Вельможний і добрий пане, – писала вона. – Коли вже вам господь посилає такі великі гроші, то не витрачайте їх більше на мене грішну. Бо я тепер сама собі можу дати раду, аби тільки було до чого рук докласти, а людей бідніших за мене, зганьблену, нещасну, в Варшаві не бракує…"
Вокульському стало неприємно, що таке прохання чекало на відповідь кілька днів. Він одразу ж відписав і покликав слугу.
– Оцього листа, – наказав він, – завтра вранці одішлеш у монастир магдалинок.
– Гаразд, – відповів слуга, ледве тамуючи позіхи.
– І виклич мені фурмана Висоцького, того, що живе на Тамці, знаєш?
– О, ще б пак не знати. А ви чули…
– Тільки, щоб прийшов зранку.
– О!.. Чого ж би йому не прийти?.. Але ви чули, що Оберман загубив великі гроші? Він був тут увечері і присягався, що віку собі вкоротить або заподіє щось погане, коли ви не змилуєтесь над ним. Я йому кажу: "Не будьте дурним, не вкорочуйте собі віку, зачекайте… У нашого хазяїна м'яке серце". А він каже: "Я теж маю таку надію, тільки, однак, буде мені погано, коли вирахують хоч трохи, бо син хоче вчитись на медика, а тут старість не за горами…"
– Іди, будь ласка, спати, – перебив його Вокульський.
– Піти-то я піду, – сердито відповів слуга, – але скажу вам, що у вас служити гірше, ніж у тюрмі сидіти: навіть спати йди не тоді, коли тобі хочеться.
Він узяв листа й вийшов.
Другого дня о дев'ятій ранку слуга розбудив Вокульського і сказав, що Висоцький чекає.
– Клич його сюди.
За хвилину фурман увійшов. Він був пристойно одягнений, обличчя його посвіжіло, очі дивились весело. Він підійшов до ліжка й поцілував Вокульського в руку.
– Слухай, Висоцький, здається, в твоїй квартирі є вільна кімната?
– А є, вельможний пане: дядько мій помер, а його квартиранти, шельми, не захотіли платити, то я їх і вигнав. На горілку у нього, чортяки, є, а за квартиру заплатити, то вже нема…
– Я наймаю від себе що кімнату, – сказав Вокульський, – тільки треба буде її прибрати.
Фурман зчудовано дивився на Вокульського.
– Житиме там молода швачка, – казав далі Вокульський. – Нехай вона у вас і харчується, нехай твоя жінка пере їй білизну… Нехай подивиться, що їй потрібно. Я дам тобі грошей на меблі й на одяг… Та будете дивитись, чи не водитиме вона до себе кого-небудь…
– О ні, – підхопив фурман. – Коли тільки, пане добродію, вона буде вам потрібна, я сам приведу її до вас; а щоб хто-небудь чужий – ані-ні!.. Від такого діла, пане добродію, ви могли б напитати собі великого лиха…
– Та й дурний же ти, чоловіче! Бачитись мені з нею не потрібно. Аби тільки вона вдома пристойно поводилась, була охайна та роботяща, а так нехай собі ходить, куди хоче. Тільки до неї щоб ніхто не ходив. Отже, розумієш: треба в кімнаті побілити стіни, помити підлогу, купити дешеві, але добротні меблі, ти ж на цьому знаєшся?
– Авжеж! Скільки я за своє життя перевозив меблів…
– Ну, гаразд. А твоя жінка нехай подивиться, що їй потрібно з білизни та одежі, а ти мені скажеш.
– Все розумію, пане добродію, – сказав Висоцький і знову поцілував його в руку.
– Зажди… А як там з твоїм братом?
– Байдуже, пане добродію. Сидить з ласки божої та вашої в Скерневицях, має землю, найняв наймита, зовсім запанів. За кілька років ще прикупить земельки, бо харчується у нього один залізничник, та сторож, та два мастильники. До того ж йому залізниця плату збільшила…
Вокульський попрощався з фурманом і став одягатись. "Хотілося б переспати той час, поки знову з нею зустрінуся", – подумав він.
В магазин іти йому не хотілось. Він узяв якусь книжку й почав читати, вирішивши поїхати до барона Кшешовського між першою і другою годиною.
Об одинадцятій у передпокої залунав дзвінок і грюкнули двері. Увійшов слуга.
– До вас якась панна…
– Проси в вітальню, – сказав Вокульський.
У вітальні зашелестіла жіноча сукня. Ставши на порозі, Вокульський побачив свою Магдалину.
Його вразили незвичайні зміни в ній. Дівчина була одягнена в чорне вбрання, вона трохи зблідла, але вигляд у неї був здоровий, погляд несміливий. Побачивши Вокульського, вона почервоніла і затремтіла.
– Сідайте, панно Маріє, – сказав Вокульський, показуючи на стілець.
Вона сіла на краєчку оксамитного сидіння і ще більш засоромилась. Повіки її часто закліпали; дивилася в землю, а на віях заблищали сльози. Не такою була Ця дівчина два місяці тому.
– Отже, панно Маріє, ви вже навчилися кравецтва?
– Так.
– Де ж ви думаєте працювати?
– Може, в якій майстерні або служницею… в Росії.
– Чому в Росії?
– Там, кажуть, легше знайти роботу, а тут хто ж мене візьме? – прошепотіла вона.
– Ну, а якби у вас тут який-небудь магазин брав білизну, ви б залишилися?
– О, звісно!.. Але тут треба мати власну машину, і квартиру, і все… А коли цього немає, мусиш йти в служниці.
Навіть голос у неї змінився. Вокульський пильно подивився на неї і сказав:
– Ви поки що залишитесь у Варшаві. Житимете на Тамці, в сім'ї фурмана Висоцького. Це дуже хороші люди.
Кімнату матимете окрему, харчуватись будете у них, а машина і все потрібне для шиття білизни також знайдеться.
Я дам вам рекомендацію на склад білизни, а місяців через два побачимо, чи зможете ви прожити з цієї роботи… Ось вам адреса Висоцьких. Ви, будь ласка, йдіть зараз туди, купите з Висоцькою меблі, подивитесь, щоб у кімнаті все було зроблено як слід. Машину я вам пришлю завтра… А оце гроші на перші потреби. Я вам їх позичаю, а ви повертатимете мені частинами, як уже будете працювати.
Він дав їй кілька десяток, загорнутих в лист до Висоцького. Помітивши, що вона вагається, брати їх чи ні, Вокульський вклав їй згорток в руку і сказав:
– Я вас дуже прошу – зараз же йдіть до Висоцького. Через кілька днів він принесе вам листа на склад білизни. А коли буде якась нагальна справа, прошу звертатися до мене. До побачення, панно Маріє.
Він уклонився і вийшов у свій кабінет.
Дівчина ще з хвилину стояла посеред вітальні, потім утерла сльози і вийшла, сповнена якогось урочистого здивування. "Побачимо, як їй пощастить в нових умовах", – подумав Вокульський і знову взявся читати.
О першій годині дня він вирушив до барона Кшешовського, по дорозі дорікаючи собі, що з таким запізненням робить візит своєму колишньому супротивникові. "Але байдуже! – заспокоював він сам себе. – Не міг же я надокучати йому, коли він був хворий. А візитну картку я послав".
Підійшовши до дому барона, Вокульський мимохідь зауважив, що стіни його якогось нездорового зеленуватого кольору, як обличчя Марушевича – жовтуватого, і що завіси в квартирі Кшешовського підняті. "Видно, вже одужав, – подумав Вокульський. – Але незручно одразу питати його про борги. Відкладу це до другого або третього візиту, потім розрахуюся з лихварями, і бідолаха барон легенько зітхне. Не можу я бути байдужим до людини, яка перепросила панну Ізабеллу…"
Він вийшов на другий поверх і подзвонив. У квартирі чути було кроки, але відчиняти ніхто не поспішав. Він подзвонив ще раз. Чути було, як у кімнаті ходили й навіть пересували меблі, але знов-таки дверей не відчиняли. Вокульському урвався терпець, і він так шарпнув дзвінок, що мало не зірвав його. Аж тепер хтось підійшов до дверей, неквапно зняв ланцюжка, потім повернув ключа, бурмочучи собі під ніс:
– Мабуть, свої… Єврей би так не дзвонив…
Нарешті двері відчинились, і на порозі з'явився лакей Константій. Побачивши Вокульського, він примружив очі, випнув нижню губу і спитав:
– А це що таке?..
Вокульський догадався, що не користується симпатією у вірного слуги, який був присутній на дуелі.
– Пан барон удома? – спитав він.
– Пан барон лежить хворий і нікого не приймає, а зараз у нього лікар.
Вокульський дістав візитну картку і два карбованці.
– А коли приблизно можна навідати пана барона?
– Не скоро, не скоро… – вже трохи лагідніше відповів Константій. – Бо пан хворіє після дуелі, і лікарі казали йому не сьогодні-завтра їхати в теплі краї або на село.
– Отже, перед від'їздом його не можна побачити?
– Ні, не можна… лікарі заборонили будь-кого приймати. Пан весь у гарячці…
Два картярських столики – один із зламаною ніжкою, а другий весь списаний крейдою, а також канделябри з недогарками воскових свічок свідчили про те, що медичні висновки навряд чи правдиві. Проте Вокульський додав йому ще карбованця й пішов, незадоволений прийомом.