А коли його наказ було виконано, він підвівся і, вклонившись, звернувся до Рамзеса:
— Володар мій, цар Ассар, шле тобі, царевичу, пару добрих коней, щоб вони носили тебе тільки до перемог. Він шле тобі келих, з якого нехай завжди ллється до твого серця радість, і меч, якого не знайдеш ніде, крім зброярні мого наймогутнішого володаря.
Він витяг з піхов досить довгий меч, що виблискував, як срібло, й почав згинати його в руці. Меч вигинався, мов лук, і пружно вирівнювався.
— Воістину, чудова зброя!.. — сказав Рамзес.
— Якщо дозволиш, наміснику, я покажу тобі іще одну його якість, — сказав Саргон, який, маючи можливість похвастатись неперевершеною у ті часи ассірійською зброєю, забув про свій гнів.
На його прохання один із єгипетських офіцерів витяг з піхов свій бронзовий меч і підніс його, як для атаки. Тоді Саргон, розмахнувшись сталевим мечем, вдарив і відсік шматок меча противника.
По залі прокотився шепіт подиву, а на обличчі в Рамзеса виступив густий рум'янець.
"Цей чужинець, — думав царевич, — перехопив у мене перемогу в цирку, хоче одружитися з Камою і ще й показує мені зброю, яка січе наші мечі, мов тріски!"
І він відчув ще більшу ненависть до царя Ассара, до всіх ассірійців взагалі й до Саргона зокрема.
Але царевич зусиллям волі опанував себе і зі всією ввічливістю попросив посла. показати йому дари для фараона.
Одразу ж було внесено величезні скрині з пахучого дерева, з яких вищі ассірійські сановники витягли сувої узорчастих тканин, келихи, дзбани, сталеву зброю, луки з рогів козерога, позолочені лати і щити, прикрашені коштовними каменями.
Але найпрекраснішим дарунком була модель палацу царя Ассара, зроблена із срібла й золота. Це були чотири будиночки, поставлені один на один ярусами. Кожен ярус густо оточували колони, а замість даху була плоска тераса. Біля кожного входу стояли леви або крилаті бики з людськими головами. Обабіч сходів були статуї підкорених володарів з дарами, а по обидва боки мосту — вирізьблені коні в найрізноманітніших позах. Саргон одсунув одну стіну моделі, і показалися розкішні покої, заповнені безцінними меблями. Але найбільший подив викликала зала для прийомів з фігурками царя на високому троні, його придворних, воїнів і підкорених володарів, що віддавали йому почесті.
Ця модель була у довжину на два людських зрости, а у висоту — майже на зріст людини. Єгиптяни перешіптувались між собою, що цей один подарунок царя Ассара вартий зо сто п'ятдесят талантів.
Коли винесли скрині, намісник запросив обох послів та їхній почет до себе на бенкет, на якому щедро обдарував гостей. Чемність Рамзеса сягнула так далеко, що коли Саргонові сподобалась одна з його жінок, царевич подарував її послові, звичайно, з її згоди та з дозволу її матері.
Він весь час був привітний і щедрий, але з чола не сходила похмурість. А коли Тутмос спитав його, чи гарний палац має цар Ассар, царевич відповів:
— Ще кращими здалися б мені його руїни на попелищі Ніневії...
Ассірійці на бенкеті поводились дуже стримано. Хоч вина було вдосталь, вони пили мало, а ще менше говорили. Саргон ні разу голосно не розсміявся, як це було в його звичці; майже заплющивши очі, він над чимсь глибоко розмірковував.
Тільки двоє жерців, халдеєць Істубар та єгиптянин Ментезуфіс, були спокійні, як люди, яким дано прозирати в майбутнє і мати владу над ним.
Розділ тридцять шостий
Після прийому в намісника Саргон ще затримався в ПіБасті, чекаючи листа фараона з Мемфіса, а тим часом між офіцерами і знаттю знову почали ширитися дивні чутки.
Фінікійці розповідали, звичайно, під великою таємницею, що жерці, невідомо чому, не тільки подарували Ассірії старі борги, не тільки звільнили її назавжди від будь-якої данини, а навіть, щоб полегшити ассірійцям якусь війну на півночі, уклали з нею угоду про мир на довгі роки.
— Фараон, — казали фінікійці, — аж ще дужче захворів, довідавшись про такі поступки варварам. А царевич Рамзес страждає і ходить сумний, але обидва вони змушені коритися жерцям, бо не впевнені у відданості знаті й війська.
Це найбільше обурювало єгипетських вельмож.
— Що ж це, — перешіптувалися між собою погрузлі в боргах вельможі, — виходить, династія вже нам не довіряє?.. Виходить, жерці вирішили знеславити й розорити Єгипет?.. Бо кожному ясно, що коли Ассірія веде війну десь на далекій півночі, то саме тепер треба на неї напасти, щоб здобутими багатствами поповнити спорожнілу скарбницю фараона і піднести добробут знаті.
Дехто з молодих вельмож насмілювався питати наступника трону, що він думає про ассірійських варварів. Царевич мовчав, але блиск очей і стиснуті уста виразно свідчили про його почуття.
— Очевидно, — і далі шепталися придворні, — династія обплутана жерцями й не довіряє знаті. Єгиптові загрожує велике лихо...
Приховане обурення незабаром почало виливатись в таємні ради, що скидалися навіть на змови. Але хоч у цьому брало участь дуже багато людей, впевнені в собі чи засліплені жерці нічого про це не знали, а Саргон, хоч і відчував ненависть, не надавав їй значення.
Він бачив, що царевич Рамзес неприязно ставиться до нього, але приписував це випадкові в цирку, а ще більше — ревнощам до Ками. Упевнений, що його, як посла великого Ассара, ніхто не зважиться зачепити, він пив, бенкетував і майже щовечора навідувався до фінікійської жриці, яка щораз ласкавіше приймала його залицяння й подарунки.
Такий був настрій у найвищих колах, коли одної ночі в палаці Рамзеса з'явився святий Ментезуфіс і сказав, що він негайно мусить бачити царевича.
Придворні відповіли, що в царевича зараз одна з його жінок і вони не сміють турбувати свого володаря. Але Ментезуфіс так наполягав, що вони нарешті покликали наступника трону.
Царевич одразу ж з'явився, навіть не виявляючи невдоволення.
— Що сталося? — спитав він жерця. — Чи не почалася війна, що ти прийшов до мене в таку пізню пору?
Ментезуфіс пильно подивився на Рамзеса й глибоко зітхнув.
— Скажи мені, царевичу, ти не виходив з палацу цього вечора? — спитав він.
— Ні на крок.
— І я можу дати в цьому жрецьку клятву? Наступник трону здивувався.
— Мені здається, — відповів він гордо, — що твоє слово вже не потрібне, коли я дав своє. Але що сталося?..
Вони вийшли в окремий покій.
— Чи ти знаєш, володарю, — мовив збуджено жрець, — що трапилося десь з годину тому? На достойного Саргона напали якісь молодики і побили киями...
— Які?.. Де?..
— Біля палацу фінікійської жриці Ками, — вів далі Ментезуфіс, пильно стежачи за обличчям наступника трону.
— Хоробрі хлопці! — відповів царевич, знизавши плечима. — Напасти на такого велетня! Мабуть, там тріснула не одна кістка.
— Але ж нападати на посла... Подумай, достойний володарю, — на посла, якого охороняє велич Ассірії і Єгипту!.. — мовив жрець.
— Го-го! — розсміявся царевич. — Виходить, цар Ассар виряджає своїх послів навіть до фінікійських танцівниць?..
Ментезуфіс оторопів. Раптом він стукнув себе по лобі і вигукнув, теж розсміявшись:
— Бачиш, царевичу, який я простак, недосвідчений в політиці. Адже я забув, що Саргон, який бродить уночі біля будинку підозрілої жінки, зовсім не посол, а звичайний чоловік. Та як би там не було, — додав він, — а вийшло недобре... Саргон може образитися на нас...
— Жрець!.. Жрець!.. — вигукнув царевич, хитаючи головою. — Ти забуваєш про далеко важливіші речі, що Єгиптові нема чого боятися, ані навіть дбати про приязнь чи неприхильність до нього не тільки Саргона, але навіть і самого царя Ассара...
Ментезуфіс був такий вражений влучністю зауважень царевича, що замість відповіді тільки кланявся, бурмочучи:
— Боги обдарували тебе, царевичу, мудрістю верховних жерців... Нехай будуть благословенні їхні імена!.. Я вже хотів наказати, щоб цих молодих розбишак знайшли й суворо покарали, а зараз я хочу почути твою пораду, бо ти мудрець над мудрецями. Тож скажи, володарю, що нам робити з Саргоном та з цими зухвальцями?..
— Насамперед зачекати до ранку, — відповів наступник трону. — Ти, як жрець, знаєш краще від мене, що сон, який посилають нам боги, часто приносить добру раду.
— А якщо я й до ранку нічого не придумаю? — спитав Ментезуфіс.
— В усякому разі, я відвідаю Саргона і спробую стерти з його пам'яті цей незначний випадок.
Жрець шанобливо попрощався з Рамзесом. Повертаючись до себе, він думав:
"Серце дам собі вирвати з грудей, що царевич до цього не причетний, він і сам не бив, і не намовляв бити, і навіть не знав про це нічого. Хто здатний так твердо й мудро міркувати про справу, не може бути її учасником. А в такому разі я почну слідство і, якщо цей патлатий варвар не задовольниться, віддам заводіїв під суд. От тобі й угода про дружбу між двома державами; почалася з того, що побили посла!.."
На другий день вельможний Саргон до полудня лежав на повстині, що зрештою бувало з ним досить часто, тобто після кожної пиятики. Біля нього на низькому ложі сидів благочестивий Істубар і, звівши очі до стелі, шептав молитву.
— Істубаре, — зітхнув сановник, — чи ти певен, що ніхто з нашого двору не знає про моє нещастя?
— Хто ж міг дізнатися, коли ніхто цього не бачив?
— А єгиптяни?.. — простогнав Саргон.
— З єгиптян про це знають Ментезуфіс і царевич... ну, й ті безумці, які, мабуть, довго пам'ятатимуть твої кулаки.
— Може, й так... може!.. Але мені здається, що між ними був царевич і я йому розбив носа, якщо не зламав...
— В наступника трону ніс цілий, і він там не був, запевняю тебе.
— В такому разі, — зітхнув Саргон, — царевич повинен кількох з них посадити на палю. Адже я — посол!.. Особа моя священна...
— А я тобі кажу, — відповів Істубар, — вижени злобу із свого серця і навіть не подавай скарги. Бо коли тих гультяїв судитимуть, то весь світ довідається, що посол найдостойнішого царя Ассара знається з фінікійцями і що ще гірше — відвідує їх серед ночі сам.. Що ти скажеш, коли твій смертельний ворог, канцлер Ліч-Багус, запитає тебе: "Саргоне, з якими фінікійцями ти зустрічався і про що ти говорив з ними під їхнім храмом серед ночі?.."
Саргон тільки зітхав, якщо можна назвати зітханням звуки, схожі на рикання лева.
Раптом убіг один з ассірійських офіцерів. Він став на коліна, торкнувся чолом до підлоги і звернувся до Саргона:
— О світло очей володаря нашого! Перед ганком повно єгипетських вельмож і сановників, а з ними — сам.