Але є дві речі, про які я дуже хотів би дізнатися: перше — це скільки грошей виклав ваш дядько, щоби все це владнати, а друге — чи зможу я коли-небудь із ним розрахуватися.
— Гроші… Наш дядько… Про що ви кажете, добродію? — скрикнула Джейн.
— Я кажу про те, що жодна розумна людина не одружиться з Лідією за такої слабкої спокуси, як сто фунтів щороку протягом мого життя і п'ятдесят — після моєї смерті.
– Істинна правда, — мовила Елізабет, — хоча раніше це мені якось не спадало на думку. Його борги сплачуються, і ще навіть щось залишиться! Ой! Не інакше, як усе це — витівка мого дядечка. Яка він щедра та добра людина! Але боюсь, як би це не підірвало його власні фінанси! Тут не можна було обійтися малими грошима.
— Звичайно ж, — сказав містер Беннет. — Вікхем буде дурнем, якщо погодиться одружитися з нею ані на фартинг менше, ніж за десять тисяч фунтів. Мені б не хотілося мати про нього таку погану думку на самому початку нашого родичання.
— Десять тисяч фунтів! Не доведи Господи! Як же віддати хоч половину такої суми?!
Містер Беннет нічого не сказав у відповідь, і вони мовчки пішли далі, заглибившись у власні думки, аж доки не дісталися будинку. Батько пішов до бібліотеки писати листа, а дівчата ввійшли до їдальні.
— Невже вони й справді одружаться?! — вигукнула Елізабет, тільки-но вони лишились удвох. — Усе це так дивно! І отакій розв'язці ми мусимо радіти! Ми мусимо радіти їхньому одруженню попри жалюгідність шансів на їхнє щасливе подружнє життя та попри всю мерзотність його персони! О, бідолашна Лідія!
— Я втішаю себе думкою, — відповіла Джейн, — що він ніколи не одружився б з Лідією, якби дійсно не кохав її. Хоча наш добрий дядечко і зробив дещо для того, щоб сплатити його борги, я не думаю, що йшлося про суму десять тисяч фунтів чи щось близько того. Він має власних дітей, а може мати ще й нових. Як же він зекономить навіть п'ять тисяч фунтів, не те що десять?
— Якщо ми коли-небудь зможемо дізнатися про суму Вікхемових боргів, — сказала Елізабет, — а також про те, скільки коштів виділяється на Лідію з його боку, то тоді ми розвідаємо достеменно, скільки грошей витратив на них містер Гардінер, бо Вікхем не має за душею і ламаного гроша. Все життя ми будемо в боргу перед дядечком та тітонькою за їхню доброту. Вони надали їй притулок, забезпечили особистий захист та підтримку, і це — така пожертва з їхнього боку, за яку ми довіку маємо бути їм вдячними! На цей час Лідія вже має бути в них. Якщо перед лицем такої доброти їй не стане зараз соромно, то вона взагалі не варта того, щоб бути щасливою! Уявляю, як вона почуватиметься, коли зустрінеться з тітонькою!
— Ми мусимо спробувати забути все, що відбулося, з кожного боку, — сказала Джейн. — Я сподіваюсь — я вірю в те, що вони будуть щасливі. Його згода одружитися з нею є, на мою думку, доказом того, що він починає мислити у вірному напрямку. Їхня любов одне до одного змусить їх стати розсудливішими; і я втішаю себе думкою, що, побравшись, вони житимуть настільки спокійно й розумно, що з часом усі забудуть про їхню колишню нерозважливість.
— Вони поводилися так, — відповіла Елізабет, — що ні я, ні ти — ніхто й ніколи не забуде, якою була їхня поведінка. Про це навіть не варто говорити.
І тільки зараз дівчата второпали, що їхня мати, можливо, досі не знає про те, що сталося. Тому вони пішли до бібліотеки, щоб спитатись у батька, чи не бажає він, аби вони про все це їй розповіли. Не відриваючи очей від листа, якого він писав, містер Беннет холодно відповів:
— Як хочете.
— А можна взяти з собою дядечків лист?
— Беріть усе, що вам потрібно, і забирайтеся геть.
Елізабет взяла листа зі столу, і вони разом пішли на горішній поверх. Обидві молодші сестри — і Марія, і Кітті — були з місіс Беннет. Це означало, що новину можна було відразу повідомити всім. Після невеличкої підготовки до отримання доброї звістки лист було зачитано вголос. Місіс Беннет ледь стримувала свої емоції. Тільки-но Джейн прочитала про сподівання містера Гардінера, що Лідія незабаром вийде заміж, радість її вирвалася назовні та з кожним новим реченням ставала все бурхливішою. Тепер вона була такою ж несамовитою від захвату, як раніше — непосидючою від тривоги та роздратування. Їй достатньо було знати, що її дочка виходить заміж. Чи буде вона щасливою у шлюбі — її не турбувало, спогади про недостойну поведінку дочки не стримували її захвату.
— Моя люба, моя дорога Лідіє! — скрикнула вона. — Як усе це прекрасно! Вона виходить заміж! Я знову її побачу! В шістнадцять років — і вже заміжня! Мій добрий, щедрий зятю! Я знала, що так і буде, я знала, що він усе владнає. Як я хочу скоріше її побачити! І любого Вікхема також! Але ж плаття! Весільне плаття! Я зараз же напишу про нього своїй сестрі місіс Гардінер. Ліззі, люба моя, збігай вниз до батька і спитай, яке придане він їй призначить. Зачекай, зачекай, я піду сама. Кітті, посмикай дзвоника, погукай Хілл. Я швидко вдягнуся. Моя дорога Лідіє! Нам буде так радісно разом, коли ми зустрінемося!
Її найстарша дочка намагалась якось вгамувати цей нестримний потік емоцій, скеровуючи думки своєї матері в напрямку тих зобов'язань, котрі наклав на них вчинок містера Гардінера.
— Бо цією щасливою розв'язкою, — додала вона, — ми великою мірою завдячуємо його доброті. Я переконана, що він дав обіцянку підтримати містера Вікхема матеріально.
— Ну то й що? — скрикнула місіс Беннет. — Інакше й бути не може; а хто ще мусить це робити, як не її власний дядько?! Якби він не мав власної сім'ї, то всі його гроші, певна річ, дісталися б мені та моїм дітям; і це взагалі трапилося вперше, що нам від нього щось перепало, за винятком кількох подарунків. Що ж, я дуже рада! Незабаром одна з моїх дочок вийде заміж. Місіс Вікхем — звучить дуже добре. А у червні їй виповнилося тільки шістнадцять. Джейн, люба моя, я так хвилююся, що не можу писати; тож я диктуватиму, а ти за мене писатимеш. Щодо грошей, то це питання ми вирішимо з вашим батьком пізніше, а про вбрання треба потурбуватися негайно.
І вона заходилась розводитися про ситець, муслін, батист і вже хотіла було диктувати надзвичайно щедрі замовлення, як Джейн — не без труднощів — переконала її зачекати, доки батько не звільниться, щоб з ним порадитись. Один зайвий день, зазначила вона, не вирішує майже нічого; а мати її була така щаслива, що виявила упертість меншу, ніж зазвичай. Але невдовзі на думку їй наверзлись інші плани.
— Ось лишень вдягнуся, — заявила вона, — і піду до Меритона, щоб розповісти ці добрі новини моїй сестрі Філіпс. А коли я повернуся, то ще зможу зайти до леді Лукас та місіс Лонг. Кітті, збігай і скажи, щоб подавали карету. Мені не завадить трохи провітритися. Дівчата, вам щось треба у Меритоні? Ага, ось іде Хілл. Хілл, люба, ти вже чула добру звістку? Міс Лідія виходить заміж; тож на її весілля кожному з вас дістанеться горнятко пуншу — ото погуляєте!
Місіс Хілл тут же заходилася висловлювати свою бурхливу радість. Елізабет теж отримала свою частку поздоровлень, а потім, утомившись од цього глупства, врятувалася втечею до своєї кімнати, щоб залишитися наодинці зі своїми думками. Так, ситуація бідної Лідії дійсно погана, і це — в найкращому разі, але треба дякувати Богові, що вона не є ще гіршою. Елізабет добре це усвідомлювала; і хоча, заглядаючи у майбутнє, вона не мала ніяких резонних підстав сподіватися ні на їхнє тихе сімейне щастя, ні на багатство та повагу товариства, все ж, згадуючи свої страхи лише якихось дві години тому, вона прекрасно розуміла, як їм усім поталанило.
Розділ L
Містер Беннет — до того, як настав теперішній період його життя, — часто мав бажання не витрачати ввесь свій доход, а відкладати щорічно якусь суму для утримання своїх дочок та дружини на той випадок, якщо та його переживе. Тепер це бажання стало ще сильнішим. Якби він виконав свій обов'язок щодо цього, то Лідія б не була в боргу перед своїм дядьком за те, що той своїми грошима врятував її честь і забезпечив пристойне майбутнє. Тоді радість від того, що вони змусили одного з найнікчемніших молодиків Великої Британії одружитися з його дочкою, не була б такою бурхливою.
Містер Беннет був серйозно занепокоєний тим, що успіх такої малопривабливої для всіх них справи цілковито залежав від грошей його свояка, і тому рішуче налаштувався розвідати, по можливості, міру його фінансової допомоги, щоб якомога швидше розрахуватися з ним і виконати тим самим свій обов'язок.
На початку свого подружнього життя містер Беннет вважав абсолютно недоцільним заощаджувати кошти; оскільки, ясна річ, у них мав народитися син. Цей син, досягши повноліття, мусив стати повноправним спадкоємцем маєтку, і таким чином вдова хазяїна та молодші діти отримали б засоби для існування. Натомість одна за одною на світ народилися п'ять дочок, а син так і не з'являвся; хоча місіс Беннет протягом багатьох років після народження Лідії продовжувала сподіватися, що той, нарешті, з'явиться. Врешті-решт, вони втратили надію, але на той момент заощаджувати кошти було вже пізно. Сама місіс Беннет ощадливою не була, і від перевищення витрат над доходом їх рятувала лише сильна природжена схильність містера Беннета до незалежності.
За умовами шлюбного контракту, місіс Беннет та діти мали отримати п'ять тисяч фунтів. Але пропорція, в якій їх належало розподілити між останніми, залежала від волі батьків. Саме це питання, принаймні стосовно Лідії, треба було вирішити зараз, бо вибору містер Беннет не мав — він просто мусив погодитися на умови пропозиції. У своєму листі він спочатку лаконічно подякував своякові за його великодушність, а потім висловив своє цілковите схвалення всіх його дій і бажання дотриматись усіх домовленостей, досягнутих від його імені. Містер Беннет і подумати не міг, що Вікхема вдасться змусити одружитися з його дочкою з такими незначними негативними наслідками для нього. При тих ста фунтах, які він зобов'язаний був їм виплачувати щорічно, фактично містер Беннет втрачав би навіть менше, ніж десять фунтів щороку, бо, враховуючи його витрати на проживання Лідії та кишенькові кошти, а також безперервні грошові подарунки від матері, утримання наймолодшої дочки обходилося приблизно в таку ж суму.
Іще однією дуже приємною несподіванкою було те, що від нього вся ця справа вимагала вкрай незначних зусиль, бо основне його бажання полягало наразі в тому, щоб брати в ній якомога меншу участь.