Після кількох трафаретних фраз, що ними обмінюються в перші хвилини знайомства, довготелесий бухгалтер раптом виріс в юнакових очах на цілих дві голови. У чому річ? Виявилося, що він особисто знає людину, яка здавалася тоді юнакові мало не ангелом божим. То був не хто інший, як сам Богров, автор твору "Щоденник єврея". Бухгалтер працював разом з ним в одному банку в Сімферополі.
— Он як! Ви, значиться, особисто знали великого Бо-грова?
— Диваче! Адже вам кажуть, що ми разом служили в одному банку в Сімферополі. А ви ще питаєте.
— І ви самі розмовляли з ним?
— Отак як ми з вами розмовляємо. Та не тільки розмовляли, а ще грали в карти, в преферанс. Карти Григор Ісакович любить, ох як він любить карти! Тобто він не картяр, але в карти згуляти, в преферансик —— з превеликою охотою... Ох, цей преферансик!
Він підняв свою суху, кощаву руку в протертому рукаві, ще більш зморщив своє зморшкувате обличчя і, обвівши в повітрі півколо своїм гострим носом, оголив жовті пеньки своїх колишніх зубів. Це мало означати усмішку. Але враз він знову посерйознів і, втупивши очі десь у далечінь, почухав себе поза коміром і сказав з повагою про Богрова:
— Велика людина — цей Григор Ісакович! Це вам не-абихто! Ого, Григор Ісакович дуже велика людина! Значно більша, ніж ваш знаменитий поет Єгалел. Адже Єгалел маленький... Отакий маленький... Зовсім малесенький!..— І він показав рукою, який Єгалел маленький.
Саме в цю мить відчинилися двері й увійшов маленький дебелий чоловічок, з круглим черевцем, косоокий. На перший погляд він, поруч з довготелесим, худорлявим Дон-Кіхотом, нагадував його зброєносця Санчо Панса. Не привітавшися, Санчо Панса перебіг повз них і зник за ґратами в сусідній кімнаті.
— Оце він і є, ваш поет Єгалел. Можете до нього ввійти, якщо хочете. Не таке велике цабе...
З цих слів, так само, як і з попереднього порівняння Єгалела з Богровим, було видно, що бухгалтер з касиром живуть, мов кицька з собакою. Проте поет нічого не втратив в очах свого палкого прихильника. Наш герой шанобливо переступив поріг сусідньої кімнати. Він увесь тремтів, серце шалено тьохкало. Відомого поета він застав у поетичній позі з зхрещеними на грудях руками, точнісінько, як Пушкін чи принаймні Миха-Йосеф Лебензон. Він, мабуть, перебував тепер у піднесеному поетичному натхненні, бо походжав по кімнаті, майже не помічаючи свого юного шанувальника, і на його привітання ледве відповів тільки сердитим косооким поглядом. Запросити відвідувача сісти, розпитати, хто він такий, звідки й чого він прийшов, поет навіть не збирався. Наївний шанувальник був певен, що всі поети такі, що Олександр Пушкін теж не відповідав на привітання. Хлопцеві, звісно, не дуже приємно було стовбичити, мов йолоп, біля дверей. Але нічого не вдієш. А ображатись він і не думав — адже перед ним не звичайна людина, а поет!.. Зате через кілька років, коли наївний шанувальник сам став письменником, і не тільки письменником, а редактором щорічника ("Єврейська народна бібліотека"), а поет Єгалел приніс йому фейлетон, його колишній шанувальник і теперішній редактор Шолом-Алейхем нагадав йому їхню першу зустріч і так продемонстрував описану вище сцену, що Єгалел аж боки рвав од сміху.
Але тепер юнакові було не до сміху. Можна собі уявити, в якому пригніченому стані він пішов від поета. Та на цьому його перший виїзд ще не скінчився. Справжні злигодні, які йому судилося витерпіти в його першій великій подорожі, тепер тільки починалися.
75
ПРОТЕКЦІЇ
Хазяїн заїзду заводить мову про про* те н ції. — Шолом відвідує київського казенного рабина*.— Його направляють до "вченого єврея"* при генерал-губернаторові.— Неуважна істота. — Шолом одержує протекцію до відомого адвоката Купернина*
Для нової людини велике місто — це ніби ліс. Ніде не почуваєш себе таким самотнім, як у лісі. І автор цих рядків ніде й ніколи не почував себе таким самотнім, як тоді в Києві. Люди цього великого гарного міста наче змовились не виявляти до юного гостя навіть ознак гостинності, ані крапельки приязні. Всі обличчя були насуплені, усі двері — замкнені. Хай би всі ці люди, що мелькали перед очима, хоч були не такі ошатні, як магнати, і не мчали в розкішних санях, запряжених баскими рисаками! Хай би всі ці будинки хоч були не такі пишні, не такі шикарні! І хай би швейцари та лакеї, що стоять на дверях, хоч дивилися не так зухвало й не сміялися вам просто в обличчя! Усе б Шолом пробачив, аби тільки не сміялися з нього. А як на те, йому здавалося, що всі глузують з нього, геть усі, навіть хазяїн заїзду, реб Алтер Каневер, про якого вже йшла мова і якого начальство шанувало тільки тому, що його пожильці не мають "правожитель-ства" й не сміють жити в святому Києві.
Розмовляючи з вами, цей чоловік мав звичку не дивитися вам в очі, а кудись у далечінь, і легка усмішка грала при цьому під його сивим вусом. До юного пожильця він умудрявся звертатися не на "ви" й не на "ти". Спритно викручуючись, мов той акробат, він умів обходитись без цих слів. Передаю тут одну розмову між старим сивим хазяїном заїзду та його юним пожильцем.
Хазяїн, усмішливо дивлячись униз, скручує цигарку й верескливим солоденьким голоском питає:
Хазяїн. Що чути?
Пожилець. А хто його знає, що чути? Хазяїн. Як справи?
Пожилець. А які можуть бути справи?
Хазяї ы. Я хочу сказати, що ми тут робимо в Києві? Пожилець. А що ми можемо робити в Києві? Хазяї н. Певно, шукаємо щось у Києві? Пожилець. А що шукати в Києві? Хазяїн. Якесь заняття чи посаду? Пожилець. Яку посаду?
Хазяїн. За рекомендацією? За протекцією? Чи як?
Пожилець. До кого протекція?
Хазяїн. Хіба я знаю? Скажімо, до рабина.
Пожилець. Чому раптом до рабина?
Хазяїн. Хай буде до рабинші.
Тут хазяїн уперше за весь час зводить очі на юного пожильця й замовкає. Але той уже сам не відступає від нього.
Пожилець. Ні, скажіть, чому все-таки до рабина?
Хазяїн. Звідки я знаю? Коли парубійко з сучасних приїздить у Київ, він, слід гадати, має листа до рабина, хочу сказати, до казенного рабина, а з допомогою цього рабина можна вже дістати й протекцію... Так заведено на білому світі. А може, я помиляюсь, то я не вгадав, так я не танцевал с медведем *,— додав він чомусь по-ро-сійськи.
Незрозуміло, навіщо йому раптом заманулося перекласти єврейську примовку на російську мову. Проте хазяїнові слова з приводу протекції казенного рабина запали юнакові в голову, і він вирішив, що це, може, не така вже дурна думка. Чи буде протекція, чи ні, але відвідати казенного рабина не завадить. Може, він стане в пригоді. Це ж вам неабихто, а казенний рабин! Та ще губернський до того! Фантазія дедалі розпалюється, і надія на підтримку з боку київського казенного рабина захоплює нашого героя, набирає реальних форм. Певно, так судилося, щоб з того, що якомусь реб Алтеру Каневеру заманулося поглузувати чи просто так потеревенити, виникла ідея, щаслива, блискуча ідея. А з ідеями завжди так буває. Завдяки якійсь дрібниці, випадковості відбуваються іноді найважливіші світові події. Про це свідчить історія багатьох великих винаходів. Усі це знають!
Шолом збирався кілька днів, поки, нарешті дізнавшись, де живе казенний рабин, він одного холодного ранку подзвонив у його двері. Двері прочинились, висунулася рука й показала ліворуч, на двері канцелярії. Шолом подзвонив до канцелярії. Двері відчинились, і він уві-
йшов у канцелярію, де застав багато людей, здебільшого ремісників, обшарпаних, затурканих бідаків; було також кілька убогих жінок із змарнілими обличчями та ще опухлий хлопчик у великих подертих чоботах, але з добре закутаною двома шарфами шиєю, щоб він, боронь боже, не застудився. На стінах висіли подерта мапа Палестини й лубочний портрет царя. Оця канцелярія, ці пошарпані ремісники, убогі жінки, опухлий, напівбосий хлопчик, ця подерта мапа Палестини та лубочний царський портрет — усе це нагонило нудьгу. Цю сумну картину довершував старик із збляклим мертвотним обличчям, який сидів біля ветхого, заляпаного чорнилом стола. Якби старий не тримав ручки в руці й не вмочав її щохвилини в чорнило, то можна було б подумати, що то сидить покійник, який помер принаймні років з тридцять тому, але його замаринували й він якось тримається. Збляклий покійник поступово відпускав відвідувачів одного по одному й досить швидко упорався з ними — всього лише за якихось півтори години,— поки дійшов до опухлого хлопчика в двох шарфах. Цей забрав ще з півгодини. Хлопчик плакав, а маринований покійник чогось гримав на нього. Нарешті з опухлим хлопчиком, хвалити бога, теж покінчено. Покійник кивнув нашому героєві, щоб той підійшов до стола, і ледве чутно спитав:
— Що скажете?
— Мені треба до казенного рабина.
Покійник заглянув у книгу записів і спитав замогильним голосом:
— Метрика?
— Ні.
— Весілля?
— Ні.
— Хлопчика, дівчинку записати?
— Ні.
— Хтось помер?
— Ні.
— Милостиню?
— Ні.
— Що ж вам треба?
■— Нічого. Я хотів бачити рабина.
— Отак би й сказали.
Маринований покійник підвівся з-поза стола, поволі, наче на підломлених ногах, попростував до сусідньої кімнати й зник хвилин на п'ятнадцять-двадцять. Нарешті він повернувся з пісною міною й сумним результатом:
— Рабина нема вдома. Прийдіть, будь ласка, іншим разом.
До київського казенного рабина Шолом навідувався не раз і не два, поки йому пощастило застати його вдома. Зате рабин прийняв його привітно, сердечно. Щоправда, спочатку справа щось не дуже ладилась. У першу хвилину рабин неначе злякався. Йому довелося трохи напружитись, поки він збагнув, у чому, власне, полягає прохання юного відвідувача. Наш герой гадав, що рабин у такому місті, як Київ, повинен з першого погляду зрозуміти, що кому треба. А цей, виходить, як кожна грішна людина, дивиться вам, не розуміючи, в очі, і ви змушені розжовувати йому кожне слово і вкладати просто в рота. І лише потім, коли рабинові все добре розжували, виявилося, що він нічого не може зробити, анічогісінько! Він тільки може дати рекомендацію, протекцію, більш нічого.
— Протекцію? Предосить! Крім протекції, мені більш нічого не треба.
Відвідувач дивиться на київського рабина й порівнює його з знайомими рабинами в маленьких містечках. Перед ним проходить ціла галерея казенних рабинів, один з них лисий.